Коли буковинець Станіслав Костишин їхав на завдання у Торецьк на Донеччині, був впевнений, що пробуде там два тижні – максимум місяць. Зрештою вийшов звідти через 271 день. Стежки на позицію були заміновані, а за українськими бійцями постійно спостерігали російські дрони. Будинок, де він перебував з побратимами, згорів разом із речами, а група втратила зв'язок з командуванням. Спершу навіть не знав, що перебуває в оточенні й що його вважають зниклим безвісти. Як вдавалось виживати на позиції без зв'язку та провізії, а також як виходив з оточення – боєць розповів у матеріалі Суспільне Чернівці. По рації чув, як нищать позиції побратимівЗавданням Станіслава та його побратимів було зайняти один з будинків на позиції та утримувати оборонну лінію. Коли вони лиш приїхали туди, то оборону тримали дев'ять постів по три людини, але згодом російські військові почали знищувати їх один за одним. Вже потім буковинець дізнався, що вони потрапили в оточення.
"Ми самі не знали. Ми по рації чули, що там позиція була знищена і що робили з постами. Хтось пробував виходити й "спалився".
По ним наводили дрони. Хтось сидів у будинку чи підвалі, то їх закидали гранатами – так засипало, що вони не змогли вилізти. Думки були, що скоро й ми там будемо, але якось пронесло... Я потім багато знаходив наших хлопців – десь був череп, нога чи рука", – пригадує військовий. Півтора місяця вважали зниклим безвістиНаприкінці травня будинок, де перебував Станіслав, російські військові почали закидати гранатами. Бійці довелося його покинути — на той момент за ними ще стежили з дрона побратими. Групі довелося бігти до іншого будинку, який потім теж атакували, – тоді дрон втратив їх з поля зору. Через це Станіслава орієнтовно місяць вважали зниклим безвісти.
"У нас не було нічого: ні радіозвʼязку, ні автоматів, ні броні. Залишились з тим, у що були одягнені. Місяць виживали своїми силами".За якийсь час до нового місця перебування Станіслава прилетів дрон з гучномовцем — його знайшов командир роти. Тоді військові почули три слова: перші два — назви позицій. А третє слово — розібрати не змогли, а відтак і не зрозуміли, яким маршрутом мали рухатись, тому вирішили залишитись,
де були.
Потім випадково Станіслав із побратимом натрапив на інших двох бійців, які перебували у тому ж оточенні. Вони мали радіозвʼязок, й так Станіслав зміг сконтактувати з командуванням.
Бійців об'єднали в одну групу, але російські військові знову їх знайшли. Будинок, де вони ховалися кілька діб обстрілювали, зокрема, атакували дронами.
"Вилізли зранку, перебігли через дорогу. Був ще один підвал. Нас побачили, коли ми туди забігали. Ту хату теж "розібрали" — тобто нас присипало, але ми були на звʼязку. Потім сказали: "Декілька днів ми будемо відкопуватись, щоб нам якусь провізію закинули".За декілька днів командування наказало бійцям розділитись, бо група з чотирьох людей — занадто велика. Двоє військових відійшли від точки орієнтовно на 200 метрів, а коли один з них вирішив піти по харчі, то вже не повернувся.
У такі моменти найбільшою підтримкою для Станіслава були дім та рідні. Каже, звʼязок із ними був регулярним. Військові переказували повідомлення по рації, а відтак їх надсилали рідним голосовим повідомленням. Відповіді рідних – так само.
Провізію в оточення постачали великими дронами,
але через погоду та російських військових це не завжди вдавалось робити регулярно. Через нестачу їжі та води Станіслав схуд й відчував зневоднення. Іноді втрачав свідомість.
"Пакетик "3 в 1" — це їжа на добу. Або пʼять грамів цукру — закинув у рот, слина зʼявилась і це як "цукерка. Тиждень без їжі і шість днів без води — це такий антирекорд наш. Спочатку голод відчували, а потім вже організм адаптувався".Військові почали шукати їжу у будинках, які вціліли. Це були закрутки — у більшості випадків компоти та варення. Багато продуктів були протерміновані. Зокрема, ікра, термін придатності якої закінчився орієнтовно три роки тому, — втім її зʼїли.
Голод змушував виходити, аби знайти харчі у рюкзаках інших військових. Бійці старались не економити їжу, а жити одним днем. Влітку можна було їсти яблука та черешні, які росли на деревах.
"Старались зберігати "холодний розум". Зрозуміло, що важко було морально та фізично — одні й ті ж обличчя. Навколо гинуть люди, ти їм ніяк не можеш допомогти. Дуже багато людей переживали — батьки, рідні, товариші, побратими. Може тими молитвами нас і урятували".
Через стрес та умови в оточенні здоровʼя Станіслава погіршилось. Страждали спина, ноги, нирки, легені та печінка. Імунна система ледь справлялась.
Були у хаті, яка за 40 метрів від російських бійцівСтаніслав з побратимами міг перебувати у будинку, а за 30-40 метрів від них в іншому будинку могли бути російській військові. Чоловік каже, вони вже відчували, що то їхня територія. Командування тиждень намагалося дати наказ про відхід з позиції, але гарна погода не дозволяла цього зробити.
"Було таке що проходили попри нас, але їх дрон вів, то нам вогонь вести не можна було, бо "спалилися б". Вони там уже спокійно ходили – на наші дрони вони вже не зважали. Вони дві доби за нами спостерігали, але ми не виходили з підвалу. А потім дрон розбив вхід до підвалу, й ще через кілька хвилин по нас почали стріляти з автоматів. Другий дрон залетів всередину, але, на щастя, не вибухнув. Ми почали рухатися на вихід". Ховався біля трупів поки виходив з оточенняВихід Станіслава з позиції тривав півтора місяця – шлях становив 16 кілометрів: від Торецька до Костянтинівки. Каже,
на небезпеку вже було все одно – хотілося жити. Раніше бійцям скинули з дрона карту та телефон, тому розуміли, в якому напрямку йти. Бувало помічали над собою дрони, тоді ховалися, де знаходили накриття, а іноді доводилося лягати біля трупів й чекати, поки дрони пролетять.
Під час виходу з оточення зустрів своє 30-річчя. Військовий відзначає його 22 листопада. Тоді чоловік сказав побратиму, що у цей день нічого не робитиме, бо – свято. Побратим пішов та знайшов рюкзак одного з російських військових — там були шоколадки, кава та інші напої, газовий балон, тушкованка та сигарети. Каже, таке "святкування" запамʼяталось найбільше.
"Ми з Торецька вийшли й орієнтовно пʼять кілометрів пройшли. Далі вже погода не дозволяла, ми в одній посадці засіли на місяць. Потім був дощик — три кілометри пройшли, потім ще тиждень у посадці сиділи. Потім туман почався, ми вийшли — тоді, напевно, вісім кілометрів пройшли".Перше, що зробив чоловік, коли вийшов з оточення — зателефонував рідним. Під час розмови дізнався, що помер батько. Він також був військовим, але звільнився з війська через онкологію.
"Потім зустріли хлопців своїх – радості повні штани. Особливо у них, бо ми вийшли звідти. Нам дуже мало шансів давали, що ми вийдемо, але ми виявились живучими". Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: news.chernivtsi@suspilne.media
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини
