На Венеційському кінофестивалі у програмі Auttori відбулася прем’єра фільму «Камуфляж» Микити Гібаленка. Це історія молодого українця, який переїжджає до Мюнхена в пошуках нового життя, але після 24 лютого 2022 року змушений заново визначити, що для нього означають дім, родина та власна ідентичність.
В інтерв’ю ZAXID.NET режисер розповідає про створення фільму, роботу з акторами, міграцію та пошук свого місця між двома світами.
Лише важливі новини – підписуйся на наш WhatsApp-канал
Мене вразила тема фільму. Ви говорите про дуже важливу проблему ‒ про тих, хто виїхав, і тих, хто залишився. Зараз це один із найсерйозніших розколів усередині українського суспільства. Чому вам було важливо розповісти саме цю історію?
На мою думку, нам дуже не вистачає диференційованих портретів міграції. Зазвичай показують, наприклад, бідних біженців: починається війна, вони приїжджають, але залишаються якимись анонімними істотами ‒ незрозуміло, звідки вони, яке життя залишили позаду.
Микита ГібаленкоАбо є інша крайність ‒ люди, які повністю ігнорують те, що відбувається в Україні,
і просто не думають про це.
Мені здалося, що історія, у якій повномасштабне вторгнення починається буквально всередині фільму, ‒ саме те, що нам потрібно. Нам важливо побачити людину, яка живе своїм життям, мріє, хоче поїхати до Західної Європи й мігрує за власним бажанням. А потім – подивитися, наскільки його досвід міграції контрастує з життям і відчуттями родини, яка змушена тікати як біженці й не до кінця розуміє, що вона робить у Німеччині.
Мені здається, цією роботою я намагаюся відновити міст між цими двома складниками.
І, звичайно, сама історія брата й сестри дуже важлива: сестра залишається в Україні, а брат їде. Їхні стосунки ‒ це водночас стосунки між українською діаспорою за кордоном і тими українцями, які залишаються вдома.
Як народжувався сценарій? Чи довго ви над ним працювали? З чого взагалі почалася ця історія? Події відбуваються в Харкові?
Це був своєрідний художній образ міста. Звичайно, з міркувань безпеки команди ми знімали у Вільнюсі, але намагалися відтворити саме Полтаву.
Історія народилася частково з досліджень і розмов із дуже багатьма українськими біженцями в Німеччині.
А частково вона базується на моєму власному досвіді, тому що я сам переїхав до цієї країни у 2013 році. Тобто я знаю, що означає бути мігрантом за кордоном ‒ і до початку війни, і після 2014 року, і після повномасштабного вторгнення
Для мене також було важливим відчуття приналежності до певної групи чи колективу, і я знайшов його, зокрема, в театрі. Театральне середовище дуже інтегративне: до нього можна просто приєднатися. Це стало важливим складником фільму.
Звичайно, я спостерігав за початком повномасштабного вторгнення. Ми всі волонтерили, моя родина також була змушена тікати, вони стали біженцями Але ми намагалися певною мірою відокремити фільм від надто особистого досвіду.
Я працював із письменницею з Єгипту, щоб додати ще одну, зовнішню перспективу. Нам було важливо зробити цю історію зрозумілою і для Західної Європи ‒ своєрідно перекласти ці відчуття для західноєвропейської аудиторії, яка іноді просто не уявляє, що ти переживаєш, коли вже перебуваєш в іншій країні й змушений там будувати нове життя.
Сценарій ми писали приблизно рік, це був дуже ітеративний процес.
Ми багато імпровізували з акторами. Загалом це була дуже колаборативна робота, яка продовжувалася і на знімальному майданчику. Ми не просто брали текст сценарію й відтворювали його, а постійно перевіряли, як він працює в реальності.
Головний герой Віталік дуже мотивований залишитися в Німеччині: він хоче вчити німецьку, знайти роботу, якось зачепитися. Я знаю, що коли виїжджаєш не за власним бажанням, а через війну, далеко не завжди є сили вчити мову чи шукати роботу. Як ви досліджували саме цей компонент досвіду біженців?
Я відчуваю це на власній шкірі. Бюрократичну ситуацію ніхто не скасовував. Мовний бар’єр теж нікуди не зникає. Усе це присутнє у фільмі, але ми вирішили показати це лише коротко.
Можливо, це відчувається, коли Віталік перебуває у квартирі Максима (хлопця, який працює кухарем) або коли сам виконує роботу на кухні.
Ми свідомо торкнулися цих тем, але не робили на них основний акцент, адже тоді у фільмі було б просто забагато всього.
Але так, це те, що я відчував не тільки завдяки власному досвіду, а й допомагаючи своїй родині та спостерігаючи за всіма процесами ‒ бюрократичними,
мовними, культурними. Ти опиняєшся в абсолютно іншому просторі мислення й раптом розумієш, що взагалі не знаєш, як думають німці, як працює ця система. Тому я намагався дуже уважно дослідити обидві сторони.
Кадр із фільмуА звідки ваша родина?
Ми з Мелітополя. Я виріс у Києві, але народився в Мелітополі.
Чомусь на початку фільму мені здалося, що це Маріуполь. Не знаю чому, але я саме так подумала. І потім очікувала, що буде дуже страшне продовження.
У нас були досить обмежені можливості. Ми довго шукали локації ‒ дивилися і в Польщі, і в інших місцях. Зрештою знайшли потрібне місце у Вільнюсі, в Литві.
Це такий пострадянський простір, у якому відбуваються події фільму. Але це було найавтентичніше місце, яке ми змогли знайти в Західній Європі.
Воно справді дуже схоже на Україну. Я навіть думала, що ви знімали в Україні.
І знімати там було цікаво, бо якщо просто замінити номери будинків і автомобілів, справді може здатися, що це десь у Голосіївському районі Києва.
Звичайно, це репрезентує лише певний радянський складник, а не сучасну Україну. Але нам було важливо створити максимально сильний контраст,
щоб мотивувати Віталіка в його бажанні поїхати до Західної Європи.
Ваш фільм досить артхаусний. Наприклад, сцена, де Віталік із сестрою грають музику, а потім – дуже красивий фінал. Як виникла ідея розповісти цю історію саме так ‒ небанально, через образи й атмосферу? Можливо, це пов’язано з вашим театральним досвідом?
Як правило, такі речі дуже специфічні й базуються на власному досвіді.
Мої спогади про Київ ‒ це значною мірою спогади про гаражну музику, репетиційні бази, андеграундну сцену. А мистецька сцена Мюнхена для мене – також дуже важлива частина цього середовища: ці своєрідні safe spaces, у яких усе відбувається.
Кадр із фільмуТак, це особистий досвід, який ми намагалися перекласти в щось універсальне. Я сподіваюся, що це сприймається не просто як щось незвичайне, а як щось, що можна справді відчути, навіть якщо ти сам ніколи не був у таких місцях.
Мама Віталіка ‒ дуже цікавий і водночас контроверсійний персонаж. Очевидно, що цей образ взятий із життя: є багато українців, які захоплювалися російською культурою та мистецтвом. Ви свідомо включили цю лінію у фільм?
Так.
Для мене було дуже важливо, що це ансамблевий фільм. У нас є чотири головні герої: Віталік, його сестра, мама і німецька людина, яка приймає їх у Німеччині.
Цей персонаж ‒ мама ‒ давно мене цікавив. Мені здається надзвичайно важливим показати, що навіть в Україні багато людей не вірили в те, що почнеться нова війна. І я думаю, що цей образ втілює ідею про те, що деякі речі ти розумієш тільки тоді, коли переживаєш їх на власній шкірі
Мене також цікавила жінка, яка втратила контакт зі своїми дітьми. І саме ця абсолютно екстремальна, на перший погляд, жахлива ситуація якимось чином відкриває в ній нову сторону, яка дозволяє їй знову знайти спільну мову зі своїми дітьми.
Це те, що було б майже неможливим у її зоні комфорту. Для мене вона героїня, яка найбільше змінюється у фільмі.
І мені здається, що Ганна Яремчук-Бобало чудово це зіграла. Вона надзвичайно талановита, дуже інтуїтивна акторка.
І ще хочу запитати про акторів. Дійсно, приголомшливий каст. Ви дивилися фільм Анни Бурячкової «Назавжди-назавжди»?
Кадр із фільмуТак, я його бачив. Насправді спочатку я намагався уникати комбінації Лізи Цілик (
акторка львівського театру імені Марії Заньковецької, – ред. і Артура Алієва, тому що думав: «Блін, треба робити щось нове. Я ж не хочу просто повторювати те, що вже було». Але, чесно кажучи, коли вони прийшли до нас у студію і ми почали знімати, всі зрозуміли: це те, що треба.
Звісно, є фактор довіри, адже вони вже грали разом. Між людьми, які добре знають один одного, виникає певна невербальна комунікація. Але вони просто надзвичайно талановиті саме в цій комбінації.
Щодо кастингу, то це був дуже інтенсивний процес, який ми проходили разом із двома кастинг-агентами. Усіх українських акторів обирала Ольга Любарова, українська кастинг-директорка. Для пошуку акторки на роль Клари Ланге, німкені, яка приймає у себе українських біженців, ми співпрацювали з кастинг-директоркою Гретою Бауман.
Це був дуже довгий процес. Ми переглянули величезну кількість проб: спочатку самопроби, потім перевіряли хімію між акторами через Zoom, запрошували їх до Мюнхена, у нашу студію, і знімали годинами. Ми справді дивилися дуже прискіпливо й безкомпромісно, тому що я знав: це буде акторський фільм.
Нам потрібно було зібрати ансамбль, який працюватиме як команда У кожного мала бути своя сильна сторона.
Віталік, наприклад, мав бути дуже сильним невербально, тому що в нього майже немає діалогів. За весь фільм він говорить приблизно пів речення, а в кінці має один монолог. Тому виразність Артура Алієва, його погляд, міміка були дуже важливими. Він надзвичайно кінематографічний.
У Лізи Цілик дуже гарний підхід до тексту. Вона вміє працювати з текстом і мовою як театральна акторка. Я знав, що в неї буде дуже багато реплік. У цьому сенсі вона – майже протилежність Артуру, який може просто стояти в кадрі й нічого не говорити. Ліза також уміє заповнювати собою простір, що було дуже важливо для ролі сестри.
Мама теж, мені здається, була цікавим вибором. Спочатку я шукав таку класичну авторитарну маму. А Ганна мене здивувала. Ця комбінація ‒ героїня, яка всередині дуже вразлива, але намагається рухатися в межах власних жорстких структур, ‒ для мене дуже промовиста. Саме це зробило образ мами таким цікавим.
Німкеню ми також дуже довго шукали, тому що в неї є певна антагоністична частина.
Для мене було важливо, щоб вона залишалася людяною, але водночас не до кінця розуміла проблеми українців. І щоб наприкінці ми могли її пробачити, тому що в ній усе одно є певне людське тепло. Саме тому ми обрали Клару Ланге.
Ми також дуже багато працювали з акторами другого плану та українською діаспорою. Змішували професійних і непрофесійних акторів, просто людей, які справді були у волонтерських центрах. Нам хотілося додати автентичності.
Це було особливо важливо, тому що в нашому фільмі в кадрі часто велика глибина різкості ‒ задній план добре видно. Ми розповідаємо історію і через те, що відбувається позаду. Тому актори другого плану, supporting actors ‒ це теж був дуже довгий кастинговий процес.
А чому така назва ‒ «Камуфляж»?
«Камуфляж» має для мене кілька складників. По-перше, звісно, перша асоціація ‒ військова. Очевидно, через тему війни.
Але водночас «камуфляж» ‒ це дуже точний опис стану головного героя. Його внутрішнє питання, я б сказав, звучить так: «Чи маю я повністю забути свою ідентичність, щоб стати частиною німецької групи?». І він намагається це зробити.
Спочатку його можна назвати ідеальним мігрантом. Але з початком війни, з виникненням конфліктів стає зрозуміло, що прірва між його досвідом і досвідом людей навколо нього занадто велика. Він просто не може залишатися непомітним.
Тому «камуфляж» для мене ‒ це образ, пов’язаний з ідентичністю. Він описує напругу між індивідом і групою.
А у вас є брат чи сестра? Ви дуже чутливо показали стосунки між братом і сестрою. Мені це дуже сподобалося.
Так, у мене є дві сестри. Але все одно стосунки у фільмі написані, вони сценарні. Відносини між братом і сестрою все-таки інші, ніж мої стосунки з сестрами, тому що вони на 12 років молодші за мене. У нас зовсім інша динаміка.
Але ми вже кілька фільмів поспіль працюємо з цією динамікою. До цього я зняв два короткометражні фільми про двох сестер: один для німецького телебачення, інший ‒ фестивальний короткий метр. Тому я мав можливість досить глибоко зануритися в ці стосунки й запитати себе: що таке динаміка між братом і сестрою? Через які риси я можу показати, що вони не закохані одне в одного? Як дати зрозуміти, що це не пара,
а саме брат і сестра ‒ з їхньою близькістю, їхнім відторгненням?
Мені взагалі подобається ця схема брата і сестри, тому що, як правило, це люди приблизно одного покоління, які виходять із дуже схожого контексту, але їхній досвід деформує їх у дуже різні боки.
Мені цікаво просто спостерігати, як брат і сестра розходяться, як руйнується цей зв’язок, а потім вони намагаються його відновити. Для мене це також дуже резонує з темою ідентичності, зокрема української.
У фільмі є й дуже важлива ЛГБТ-лінія. Вона, зокрема, пов’язана з проблемою доступу до інформації про загиблих або зниклих безвісти, коли офіційно отримати такі дані може лише член родини. Як ця лінія пов’язана з темою ідентичності та нинішньою боротьбою за права ЛГБТ-спільноти?
Я думаю, що ЛГБТ-сторілайн ‒ важлива частина фільму. Але не тільки тому, що ми намагаємося звернути увагу на права ЛГБТ-спільноти. Мені здається, що історії міграції дуже тісно пов’язані з ідентичністю і часто перегукуються з наративами, які ми бачимо у квір-кіно.
Кадр із фільмуДля мене це, по суті, питання ідентичності, через яке проходить Віталік.
Схоже питання постає і перед його сестрою, тому що вона запитує себе, що її цікавить і чи буде це дозволено.
Так само як Віталік стикається з певним спротивом свого оточення, коли намагається стати частиною Німеччини, має проблеми з мовою, так і вона стикається зі структурним нерозумінням, коли намагається отримати інформацію про зниклу людину.
Для мене ці дві історії взаємопов’язані. Але цікаво, що спочатку ми створили це інтуїтивно. Я не планував такої паралелі. А з часом ми зрозуміли: «А, так це ж воно».
Цей складник абсолютно інтуїтивно й органічно додався до історії. Він багато в чому був мотивований імпровізацією Артура Алієва і Лізи Цілик ‒ їхніми акторськими імпульсами. Саме під час кастингу ця частина історії почала відкриватися.
В Артура дуже гарна вимова. Ви якось працювали над його акцентом?
Багато працювали над мовою Артура, тому що в нього також є проблема із заїканням, і ми хотіли зробити це автентично. Ми працювали з мовними терапевтами, щоб знайти правильний баланс ‒ наскільки сильним і наскільки тривалим має бути заїкання.
Ми не хотіли, щоб його історія з мовленням перетворилася на сюжет про лікування.
Для нас було важливо показати, як він із часом приймає себе.
Артур також багато працював над німецькою вимовою. Але те, як він розмовляє українською, ‒ це просто Артур. Це те, яким він є.
Партнер проєкту Культура – blago – технологічна компанія, яка створює середовище для комплексно якісного життя в місті. Компанія працює з усіма сферами міського середовища і через технології робить міста сучасними, комфортними та зручними для життя. Компанія blago – будує міста третього покоління!
Я знаю, що ви навчалися в Мюнхенському кіноуніверситеті. Чи підтримував університет виробництво цього фільму? Наскільки я розумію, для студентського проєкту це досить масштабна робота.
Університет частково нас підтримував, але якщо ми хочемо робити повнометражні фільми, то маємо самі шукати фінансування й продакшн. У нас була продакшн-компанія Kalakoni Film із Мюнхена, яка все організувала. Університет, звичайно, надає нам певні можливості, але повністю виробництво не фінансує. Це лише частина підтримки. Усі німецькі сцени ми знімали в Мюнхені. Звісно, частково завдяки підтримці кіноуніверситету, але також тому, що ми добре знаємо це місце.
