Іван Гапоченко — заслужений художник України, член Національної спілки художників України. Він працює в техніках живопису і графіки. Двадцять років митець разом із дружиною живе в селі Барвінкове Нижньосироватської громади і майже щодня, говорить, відображає на полотнах місцеві пейзажі. Кореспонденти Суспільного відвідали домашню майстерню художника. «Ця пляшечка — розчинник, який я наливаю... Це майстер-клас буде. Не звик я, ну так, бувало на пленерах... А потім беремо і займаємося. Дивлюся на натуру і шукаю колір на палітрі. Викладачі говорять студентам: можеш пів дня шукати колір на палітрі, а за секунду покласти, але точно. Потім взяв — і засвітилось сонечко там десь», — розповідає художник.
Ці пейзажі — неподалік своєї хати і городу — Іван Іванович переносить на полотно кожного сезону. Тут, говорить, улюблений кущ калини, викопаний ставок і лавка біля нього, поруч — Псел. Улюблена пора року художника — осінь.
«Вона кожен рік різна і яскрава. Буває і смурна, дощова. До речі, люблю пасмурну осінь. Яскраву всі люблять, а от таку смурну не всі».
Останні 20 років заслужений художник України Іван Гапоченко живе разом із дружиною в селі Барвінкове Нижньосироватської громади.
Це місце, ділиться, обрав за затишок і гарні краєвиди. Митець говорить: надихається природою, а пейзажі Сумщини — одні з найкращих.
«Ясна річ, у моєму рідному селі, якого вже немає, потім Путивль, Тростянець. У Тростянці пленери проводилися. На Лебединщині класні місця. Уся Сумщина. Ясна річ, що в Карпатах».
У домашній майстерні художника повсюди — його етюди, частина — незавершені, адже перервати роботу, говорить Іван Гапоченко, може, наприклад, дощ.
«У мене такі роботи... тематичні. «Забута дорога»... Був у мене такий час, що я писав дороги, які заросли бурянами, десь колись село було... Була в мене виставка в Полтаві. Сподобалася їм робота «Дорога до Прохорівки». Пейзаж стилізований, а Прохорівка — це село в Полтавській області, звідки Тараса (ред. Шевченка) заарештували, і більше він додому не повернувся. Це та дорога«.
Одна з тем, що цікавлять художника, — села, що зникають. Серед таких — рідна Семиротівка на Лебединщині, де також народився поет і художник, футурист Давид Бурлюк. Там Іван Гапоченко закінчив місцеву школу. Там почався його творчий шлях. Митець згадує свого вчителя малювання і перше отримане зауваження,
що дало поштовх для розвитку.
«Поклав книжку і каже: малюйте. Такого не було — з натури малювати. І всі малювали книжку. Степан Олександрович одразу оцінку ставив, а цей забрав всі роботи, наступного дня приносить — і оцінки ставить. Мені — три, чотири кілька людей отримали. Я до нього: чому мені три? Він мені розповів, чому, і з цього все почалося. Книжку не в перспективі намалював. Він ще — книжка ж лежить, а я отак: стоїть, а не лежить».
Далі Іван Гапоченко навчався в художній студії Бориса Данченка в Сумах, яка вперше в Україні отримала звання народної. Потім закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва І. Карпенка-Карого. У 1995 році став членом Національної спілки художників України. З 2009 року Іван Гапоченко — заслужений художник України. За плечима — десятки персональних виставок. Їх, говорить чоловік, навіть не рахував. Корективи в заняття улюбленою справою, ділиться художник, внесла повномасштабна війна.
«На початку я, наприклад, нічого не робив. А потім потихеньку... Зараз така ситуація там, де я живу, що писати треба або десь під лісом,
або під кущами. Раніше я міг стати серед поля, де захід гарний, небо красиве, а зараз ні: летить, гляну, стоїть наді мною, а чий стоїть? Чи кацапи, чи наші».
Великим потрясінням для очільника обласної спілки художників став ракетний обстріл середмістя Сум 13 квітня 2025 року, згадує Іван Гапоченко.
«У Будинку художника повилітали всі вікна. Там, де мешканці живуть, у них вікна пластикові, і вони менші, — там нічого. У нас у виставковій залі вилетіли і зовнішні, і внутрішні. Там же вітрина і два скла вилетіли. На четвертому поверсі всі повилітали, і під'їзд весь вилетів. Де гроші брати? Спілка художників — неприбуткова організація за законом».
Тоді сумські художники організували виставку-продаж, щоб за зібрані гроші відремонтувати пошкоджену будівлю. Під час війни, говорить Іван Іванович, впав попит на картини. Купують їх рідше. З кожним своїм полотном, ділиться художник, важко розлучатися. З особливою теплотою Іван Гапоченко згадує про натюрморт з волошками. Ці та інші польові квіти — улюблені у художника. А щодо кольорів, яким надає перевагу в одязі чи інтер'єрі,
це спокійні, стримані відтінки, ділиться митець.
Крім живопису, Іван Гапоченко любить спорт. Говорить: проїхав велосипедом багато тисяч кілометрів, займався бігом та лижним спортом. Працюючи тренером, зустрів свою майбутню дружину. Зараз мають двох дітей і трьох онуків.
«Мені дуже пощастило з дружиною. Вона не заперечувала. Я дуже багато їздив на пленери, і в Карпати, і на Хортиці, в Криму, і так далі. Вона — бухгалтер, закінчила технікум і виш. Маю сина і доньку. Донька — моя колега, викладає в коледжі на Садовій».
У листопаді Іван Гапоченко готується відзначити свій 75-й ювілей. Ще років п'ять тому, ділиться чоловік, пробіг цими місцями крос. Зараз, говорить живописець, зосереджений на творчості і тихому сімейному житті поруч із природою.
«Я з натури пишу, і в майстерні вже його не чіпаю, тому що це я зробив з натури, я відчув перспективу, стан погоди. У пейзажі це найголовніше. Прийшов в майстерню — точно зіпсуєш».
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp
Дивіться нас у YouTube та TikTok
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber та Facebook
Підписуйтеся на наш Instagram та Threads
Додайте Суспільне Суми в обрані теми, щоб читати нас у Google Новинах
