Після операції, проведеної в Національному інституті хірургії та трансплантології імені О.О. Шалімова, 39-річна жителька Зінькова Валентина Наріжна полегшала до 241 кілограма. Лікарі впевнені, що її вагу можна зменшити ще мінімум на півцентнера. У чотирнадцять років Валя важила вже 120 кілограмів, а через два роки — цілих 160. Стрімко набирати вагу вона почала з десятирічного віку. Але чому, ніхто не міг зрозуміти. Куди лише не зверталися її батьки, яким фахівцям тільки не показували! Після загального сеансу Кашпіровського дівчина перестала відчувати смак хліба, тому півроку обходилася без нього. Проте вага продовжувала збільшуватися. Їй майже рік робили голковколювання й тримали на жорсткій дієті. Валентина вела активний спосіб життя, давала собі великі фізичні навантаження — все марно. Могла скинути не більше одного-двох кілограмів, які відразу ж поверталися з доважком. «У третьому класі я сильно вдарилася головою об лід, і робота гіпофіза порушилася» — Найбільше моє досягнення — мінус дев’ять кілограмів, — розповідає 39-річна жителька Зінькова Валентина Наріжна.
— У столичному інституті ендокринології, де я тоді обстежувалася, мене посадили на мінеральну воду. Цілих вісімнадцять днів не дозволяли нічого вживати, окрім таблеток. Їх давали тричі в день по цілій пригорщі. Після третьої доби відчуття голоду минуло, але з’явилася така слабість, що важко було вставати з постелі. Не пам’ятаю, як доїхала рейсовим автобусом додому. На кінцевій зупинці водій посадив мене на лавочку і з полегшенням видихнувши сказав: «Я всю дорогу переживав, щоб довезти тебе живою...» Валентині було вже двадцять років, коли медики нарешті знайшли причину її ожиріння. До цього чомусь ніхто не додумався зробити томографію головного мозку. В інституті ендокринології після обстеження дівчині поставили діагноз посттравматичний гіпоталамічний синдром. — Лікарі доступно пояснили, що в мене гіпофіз вибитий зі свого гнізда, внаслідок чого він постійно подразнюється, виділяючи непомірну кількість гормонів, що впливає на обмін речовин, — продовжує моя співбесідниця. — Але на їхнє запитання, коли в мене був струс мозку, я не відразу змогла відповісти.
Довго перебирала в пам’яті своє минуле життя, і таки згадала, що в третьому класі сильно вдарилася головою об лід. Ми з однокласниками йшли слизькою стежкою, хтось когось штовхнув падаючи, і всі, як доміно, лягли в ряд. Нудоту, що з’явилася після цього, так само, як і головний біль наступного ранку, пов’язати з падінням не могла, і, як ні в чому не бувало, продовжувала ходити в школу. А приблизно через півроку з’явилися проблеми. Спочатку всі думали, що це спадковість — у роду в нас усі крупні, і я ніколи не була худою... — Страждали через це? Однокласники, напевно, дражнили... — Ні, я не комплексувала із приводу своєї фігури — просто сприймала все з холодним розумом. У школі завжди була активісткою, однокласники мене любили, ніхто не кривдив. Ми й зараз часто зустрічаємося, практично на всі свята друзі приходять до мене в гості. — А тоді, коли поставили діагноз, вам пропонували операцію? — Старенький професор, який консультував мене, сказав, що на території колишнього Радянського Союзу ніхто не робить подібних оперативних втручань, оскільки потрібно розкривати черепну коробку,
ставити гіпофіз на місце... Але результат не прогнозований. Залишатися «овочем» на все життя теж не хочеться. Не знаю, можливо, зараз медицина досягла якогось прогресу в цьому напрямку... Але мені точно відомо, що боротися з ожирінням у моєму випадку неможливо без усунення причини. Як нещодавно сказав мені інший київський професор, якщо у «верхах» непорядок, то в «низах» немає чого робити. Тобто моя проблема «сидить» у мозку. «Якби не зустрів Валентину, можливо, уже й не жив би. Вона тримає мене на цьому світі» Зараз вага Валентини Наріжної становить 241 кілограм при зрості 176 сантиметрів. Журналісти назвали її найбільшою жінкою України. Відверто сказати, я припускала, що вона їсть безперервно й кілограмами. Але моє уявлення про харчування жінки, яка страждає на ожиріння, виявилося помилковим. О дев’ятій годині ранку, коли ми зустрілися з Валею у неї вдома, вона ще не снідала. У маленькій мисочці мама запарила для неї традиційні три ложки вівсянки із жменькою родзинок й половиною столової ложки кунжуту. Вона так і простояла всі дві з половиною години, поки ми спілкувалися.
— У мене немає постійного відчуття голоду, — пояснює моя співбесідниця. — Не їм ні каш, ні котлет, шматочок сала можу дозволити собі хіба що раз на місяць, хоча мені його не хочеться. Тортів у нашому будинку зроду не було, навіть на днях народження. Обідаю або супом, в основному овочевим, або борщем, заправленими соняшниковою олією. Вечеряю яким-небудь салатом, чаєм чи знежиреним кефіром. Надаю перевагу чомусь легкому. Між прийомами їжі нічого не вживаю. Медики також дивуються, оскільки всі мої внутрішні органи в порядку. У мене не розтягнутий шлунок, немає ні цукру в крові, ні холестерину. Пересувається Валентина для своїх габаритів теж непогано й досить швидко. Зараз разом із чоловіком і мамою цілими днями пропадають у сосновому лісі, з якого повертаються тільки надвечір із відрами грибів. — Володя в мене запеклий грибник, — хвалить Валя свого чоловіка. — Ми з мамою ледь устигаємо чистити його «улов». Сидимо на стільчиках, а він підносить роботу. Звичайно, нам за ним не вгнатися — мені взагалі не можна нахилятися, оскільки порушена координація, а в мами теж немає здоров’я — цієї весни перенесла онкологічну операцію.
Валентина з Володимиром разом уже шістнадцятий рік. Він, майстер на всі руки, її вірний і надійний помічник у всьому. — Доля знайшла мою доньку в цій спальні, де ми зараз знаходимося, — посміхається Ганна Василівна, Валина мама. — Я саме збиралася на роботу, коли якийсь незнайомий чоловік заглядає через паркан. «Хочу подивитися на вашу Валю», — говорить. Хтось сказав йому, що в мене є незаміжня донька. Я не впускаю його, але він нахабно так, відсунувши мене убік, направляється в хату. І прямо до Валюші в кімнату, начебто знав, де вона знаходиться. Ох, як він мене розлютив тоді! — Увійшов — симпатичний, веселий, але із запахом перегару — і з порогу заявив: «Я буду жити з тобою. А ти поки що придивляйся до мене», — продовжує Валентина історію свого кохання. — Я ж не мала ілюзій на рахунок заміжжя й народження дітей — тут здорові жінки не завжди потрібні чоловікам. Тому, що мені було придивлятися? Зазвичай я сто разів подумаю, перш ніж щось зробити, а тут відразу ж згодилася на пропозицію. Буквально на третій день знайомства Вова залишився зі мною, а через три роки ми офіційно розписалися.
І не пошкодувала про це — за весь цей час ми з чоловіком жодного разу всерйоз не посварилися. У нього прекрасне почуття гумору, що дозволяє нам переборювати будь-які труднощі. Живемо з ним у злагоді й спокої. Чоловік старший Валентини на дванадцять років і легший за неї майже на сто п’ятдесят кілограмів. А коли брав її в дружини, вона важила близько двох центнерів. Ще й наказував співробітникам РАЦСу, коли вони зайшли всередину, щоб двері міцніше зачиняли, щоб наречена не передумала й не втекла... Про себе Володимир воліє багато не розповідати й фотографуватися для газети категорично відмовився. Проте із задоволенням показує, який гарний ремонт зробив у спальні улюбленої тещі. А жінки, поки він займався своєю справою, розповіли мені, що сімейне життя сильно змінило Володимира. Раніше він був мастак щодо випивки, навіть строк відбував за крадіжку, скоєну в стані алкогольного сп’яніння. Але всі його гріхи давно в минулому. «Якби не зустрів Валю, може, уже й не жив би, — говорить чоловік. — Вона мене тримає на цьому світі». «Я не могла дотягтися навіть до крана,
щоб помитися — «гиря» упиралася у ванну й заважала» — Раніше, до 2000 року, я працювала в місцевому колгоспі на олійниці у гарячому цеху, — розповідає Валентина про минуле. — І мішки тягала, і біля преса стояла. А не можна було — шкідливі випари усмоктуються в шкіру, додаючи проблем зі здоров’ям. Заочно навчалася в Харківському сільгоспуніверситеті. За фахом я агроном. А коли колгосп розпався, ми забрали паї й стали самі собі хазяїнами. У мене є посвідчення водія, Володя навчив ще й на гусеничному тракторі їздити. Однак незабаром управлятися з автомобілями й тракторами мені стало важко, і я «перекваліфікувалася» на технічного консультанта свого чоловіка. Оскільки ми із сестрою виросли в гаражі біля тата (нині покійного), я з дитинства вмію розбирати й складати машини. Тому не тільки допомагала чоловікові з технікою (з окремих деталей ми разом склали, наприклад, колісний трактор), але й розрахунки з навісного устаткування проводила, зробила так, що молотарка не від комбайна почала заводитися, а від трактора... Але чотири роки тому Валентина практично перестала підніматися з ліжка.
Щоб хоч якось скоротати час, вишивала хрестиком. За цей період цікавих вишивок зібралася ціла колекція. — Донька довго не зізнавалася, що над лобковою кісткою у неї з’явилося якесь утворення, — розповідає Ганна Василівна. — Коли я побачила його, воно було розміром з літрову банку. Запросили додому районного хірурга, котрий визначив, що це ліпома, тобто великий жировик. Він, спасибі йому, не тільки організував консультацію обласних фахівців, але й допоміг з оформленням інвалідності доньці. Валю уже готували до операції в Полтаві. Тоді її новоутворення важило два кілограми. Консиліум дійшов висновку, що за раз доньці не тільки видалять ліпому, але й частину кишечнику зі шлунком, щоб таким чином розв'язати проблему зайвої ваги. Операція була занадто ризикованою, оскільки доньці збиралися ввести на чверть більше наркозу, ніж належно. До того ж в обласних хірургів достатнього досвіду проведення таких втручань не було. Ми відмовилися, але нам не порадили, куди можна ще звернутися. Всі ці роки родина витратила на пошуки фахівця, котрий міг би допомогти їхньому лиху.
«Гиря», як називала Валя і її рідня новоутворення, тим часом виросла до неймовірних розмірів і трималася лише на шкірі. — Я не могла дотягтися до крана, щоб помити голову — «гиря» упиралася у ванну раніше, ніж я до неї добиралася, — розповідає жінка. — Не могла ні ходити, ні сидіти, бо вона плуталася між ногами, звисаючи мало не до п’ят і сягаючи майже землі. Володя, укладаючи мене на ліжко, спочатку піднімав це утворення й клав його, потім уже мені допомагав. Разом з моїм двоюрідним братом Віталієм він наробив для мене всіляких пристосувань. Ось це крісло, на якому зараз сиджу, бачите, має спеціальний виріз. У нього я «пристроювала» утворення. І на кухні стоять кілька таких же табуреток. Трохи пересуватися могла, опираючись на тачки з коліщатами. Єдиним вікном у світ для мене тоді були ноутбук і телевізор. Напевно, тому й зір почала стрімко втрачати. Нині телевізор «виселила» зі спальні... Ганна Василівна говорить, що на активні пошуки розв’язання проблеми їх наштовхнула публікація у «ФАКТАХ» від 9 листопада 2009 року під заголовком «Кишечник у хворого ми виявили праворуч на спині,
шлунок — на місці серця, а серце — на рівні ключиці». Мені як авторові, приємно було почути таке. Я теж дотепер пам’ятаю той випадок, коли хірурги Харківського обласного центру урології й нефрології, директором якого є ректор Харківського медичного університету професор Володимир Лісовий, провели унікальну операцію з видалення із черевної порожнини 53-річного киянина жирової пухлини вагою 37 (!) кілограмів. На жаль, Валентині Наріжній у центрі не змогли допомогти — там займаються лише проблемами, «розташованими» усередині людини. — Слава Богу, нам порадили завідувача хірургічного відділення Кіровоградського обласного онкологічного диспансеру Юрія Скородумова, — Ганна Василівна висловлює цій людині величезну вдячність. — Він готовий був сам про-оперувати Валю, збирався навіть приїхати зі своєю бригадою в Зіньків, щоб провести операцію тут. Однак бюрократичні перешкоди не дозволили йому це зробити. Але він не залишив нас наодинці з горем, усіляко підбадьорював, турбувався. Завдяки Юрію Олексійовичу донька опинилася в Національному інституті хірургії та трансплантології імені Шалімова,
де відомий професор Андрій Лаврик разом зі своїми учнями давно й успішно оперує людей із зайвою вагою. На той час Валя важила вже майже триста кілограмів, і доправити в Київ її можна було тільки лежачи. Тому Вовин друг зняв сидіння у своєму мікроавтобусі, ми кинули туди кілька матраців, на які уклали Валю. «20—30 відсотків українців страждають на ожиріння, однак не всі знають, де їм можуть допомогти» Валентину Наріжну оперували дві бригади хірургів й анестезіологів. Звичайно, якби жінка вчасно опинилася в руках досвідчених фахівців, усе минуло б набагато простіше. — Наш інститут уже тридцять років займається баріатричною хірургією (тобто хірургічним лікуванням ожиріння). За увесь час виконали понад сімсот операцій — найбільше в Україні. У багатьох випадках це справді операції розпачу, коли йдеться вже про життя і смерть. Колеги на місцях чудово знають про це, але чомусь не завжди направляють пацієнтів до нас на консультації, — з жалем у голосі говорить доктор медичних наук, професор Андрій Лаврик, котрий є засновником баріатричного напрямку в українській хірургії й президентом товариства баріатричних хірургів України.
— А зайва вага стає все більшою проблемою суспільства. За нашим даними, 20—30 відсотків українців страждають на ожиріння. Баріатрична хірургія досить молода, її практикують близько 70 років. Проте багато держав мають цілі програми із боротьби з ожирінням і його ускладненнями. Але в Україні, на жаль, більшість гладких людей занадто пізно звертаються по допомогу, оскільки не знають, де шукати потрібних фахівців. Професор Андрій Лаврик не приховує, що Валентина Наріжна була однією з найважчих (у прямому й переносному значеннях цього слова) його пацієнток. — Жировий «фартух» на передній стінці живота, який заважав жінці, вона... возила на спеціальному візку, — продовжує досвідчений хірург. — Щоб видалити його, нам довелося звернутися по допомогу до слюсарів і механіків. Вони виготовили спеціальну раму-підставку, на якій ми з колегами-хірургами закріпили цей жировий шматок, адже утворення неможливо було тримати на руках. Тільки завдяки цьому нам вдалося підійти до нього й видалити. Чесно скажу, мені вперше за більш ніж тридцятирічну практику довелося оперувати, стоячи на підлозі операційної на колінах. Завдяки досвіду моїх колег оперативне втручання минуло вдало, отямилася від наркозу жінка швидко. І відразу ж втратила понад сорок (!) кілограмів. Тепер можна ставити й інші завдання зі зменшення ваги. Я запропонував Валентині зробити операцію шлунка, щоб зменшити його обсяг до 150 мілілітрів. У результаті цього втручання в організмі відбуваються гормональні зміни, зокрема, знижується рівень гормону греліну, що виробляється в шлунку й відповідає за відчуття голоду. Тоді вона зможе схуднути ще на 50—70 кілограмів. Валентина, звичайно, не проти стати стрункішою. Жінку бентежить одне: проблеми з порушенням функції гіпофіза в неї все одно залишаться... Фото автора
