Хоч мистецтво перформанс існує вже більш ніж півстоліття, для Тернополя – це все ще модна новинка, познайомитися з якою місцева публіка мала нагоду 7 вересня у ПК «Березіль». Вчора тут представили несподівану, неординарну виставу «В очікуванні невідомого», відвідати яку можна було безкоштовно.
Це – благодійний проект, який відбувається під керівництвом шведського хореографа Бенно Воорхам у співпраці з відомими танцюристами з України, Молдови та Грузії та з дітьми з табору для біженців. На підготовку вистави пішов місяць і порозуміння така мультикультурна команда знаходила через мову тіла, зрозумілу усім і всюди. Хоч перформанс має дуже чітку структуру, завдяки елементам імпровізації він щоразу виглядає по-новому.
«На хід гри дуже великий вплив мають умови, настрій акторів та емоційний відгук глядачів», – зізнається учасник трупи Данило Бєлкін. Колектив вже виступив в Ужгороді, Луцьку та Львові – у рамках першого і єдиного в Україні фестивалю мистецтва перформанс – і був дуже вдячний тернополянам за теплий прийом.
Перформанс – це завжди неочікуване дійство. Зміст його полягає у просторі глибоко індивідуальних емоційних переживань.
Залучені до проекту діти з табору для біженців з м. Тцеровані (Грузія) щоразу переживають на сцені те очікування невідомого, котре переслідувало їх у роки війни, долаючи свій страх і тривогу.
Натужна пластика тіл акторів мовчки промовляла про вразливість та крихкість людини, а, здавалося б, абсурдні на перший погляд розмови, насправді про те, як важко бути почутим та зрозумілим… Блукання сценою у світлі софітів – мистецька ретрансляція пошуку свого місця під сонцем. Світло на суть вистави проллє той факт, що проект залучає до театрального мистецтва дітей біженців та має на меті висвітлити проблеми їх сімей за допомогою театральних методик.
На відміну від інших форм мистецтва, перформанс не потребує спеціальної підготовки для сприйняття, навпаки, передбачає відмову від звичних очікувань від мистецького твору. Людина, що спостерігає за дійством, не повинна виступати в ролі споживача естетичних цінностей. Найбільш правильною виявиться незацікавлена оцінка випадкового перехожого, котрий сприйме побачене як життєвий випадок, зберігаючи самостійність суджень та чистоту переживань.
Відтак близько сотні глядачів на півтори години опинилися під владою непередбачуваного, експресивного дійства, що включало танець, живопис, відео, діалоги грузинською мовою.
Актори виступають босоніж, у пальтах із зайвим рукавом, не по розміру та не по моді. Вибір такого костюма – не випадковий. Над вбранням працювали шведська майстриня Марія Сафронова та біженка з Абхазії Ека Кецбая. Він означає – дуже прямолінійно – те, що, коли ти тікаєш від війни, все одно, як ти вдягнений.
«Дехто загортався у ковдру і так йшов. Ніхто не думав про те, чи модна спідниця на тобі вдягнена», – каже акторка Маріам Кахніашвілі.
У фіналі виступу на сцені розгорнули яскраве динамічне полотно – як символ цілющої та переможної сили мистецтва. Над його створенням в режимі «онлайн» працював сирійський художник.
Після бурхливих оплесків, актори спустилися в зал або безпосередньо поспілкуватися з глядачами. Одне з найгостріших питань, яке поставила аудиторія – це те, чи планують подібний проект реалізувати в Україні, коли у нас також з’явилася проблема переселенців.
– Ідея така є, конкретного плану – поки немає, – відповідає хореограф Бенно Воорхам. – Я готовий працювати, але ще психологічно рано працювати з внутрішньо переміщеними дітьми. Крім того, такий проект потребує значного фінансування.
З «файного міста» трупа вирушила до Івано-Франківська, на черзі – Чернівці та сцени Молдови і, сподіваємося, що очікуване невідоме для акторів стане радісним та приємним.
Марія Богданович, Тернопільська липа
Фото, відео автора
