Вперше наше місто відвідала відома письменниця, “дослідниця українського сексу”, публічна інтелектуалка Оксана Забужко. На фестивалі “Ї” її чекали всі 5 років і зі сцени УД “Перемога” 14 травня авторка представила свою нову книгу “І знову я влізаю в танк”, яку називає “ліричною біографією своєї персональної мобілізації”, та п’яте перевидання знаменитого “Шевченкового міфу України” і поговорила про прогностичну функцію літератури.
“В першу чергу перед письменниками, які творять смисли, стоїть місія передбачення. Україна виявилася справді на передовій на сучасній мапі світу та глобальні топографії. Якісь речі нам випало осмислити, ми погано їх осмислено… людство в цілому виявилося абсолютно не готове до реанімації диктатури, всіх цих фейкових сценаріїв, цієї глобальної війни, яка видає себе за низку регіональних конфліктів. Людство прогледіло становлення ери спецслужб, оцю нову оруелівщину, думаючи, що ці виклики вже в минулому. Ні, ті самі виклики, але інші костюми і декорації. Не зрозумівши того, що відбувалося з нами у ХХ столітті, ми і далі залишатимемося безпорадними дітьми,
такими червоними шапочками, які весело гуляють по лісу, виманюючи вовка капустою.
Ці тексти [“І знову я влізаю в танк”] мають підзаголовок “вибрані тексти 2012-2015”. Тому, що десь приблизно з 2012 року цілком свідомо вважала себе солдатом інформаційного фронту. Тут зібрано статті, деякі інтерв’ю, свої мемуари, спогади. Деякі тексти публікуються українською вперше, бо я їх писала для іноземних видань. В цій історії у мене “подвійна оптика” Саме тому, що десять передвоєнних років я мала і продовжую мати кар’єру як найбільш перекладений україномовний автор, отже, належу до мейнстрімних авторів, а це значить, що я там працюю. Я роблю презентації, даю інтерв’ю, я є інсайдером. Приблизно з 2006 року я бачила, як народжується війна, як масовано на заході готують обивателя до думки, що Україна – failed state. Як бачила, як містилося це тісто, як цей пиріг пікся. Ця книжка демонструє вже ту зведену оптику, Україну у глобальних контекстах. Я її справді щиро рекомендую, хоча я не люблю цієї книжки, бо мені в ній довелося виступити у ролі, яку я б не хотіла сама для себе.
Людям, які її прочитають, вона багато чого допоможе зрозуміти у цьому світі, у тому, як він влаштований. Я вгатила шматок життя у те, щоб відстрілюватися.
Ця книга публіцистики має назву – цитату з вірша “Диптих 2008 року” – він дійсно написаний у 2008. Вже в 2008 році було очевидно, що буде війна, що Україна буде наступною після Грузії. Тоді нам було відмовлено у подачі і заявки на членство у НАТО і стало зрозуміло, що нас віддано негласно у сферу відання Росії. Оці сюжети, нерозвязані досі, звучать камертоном у цьому вірші, нерозвязані, бо досі триває війна. А ми повинні бути свідомі того, що вона триватиме доти, поки не буде усунуто першопричину, тобто розпадеться Росія. Це дуже невдячна роль Кассандри, яка як оглашенна кричить, а Троя її не чує, бо зайнята своїм збагаченням.
Цю книжку можна читати як певний нон-фікшн роман. Головним героєм є письменник. Чому? Письменник має те, що по простому називають чуцкою. У Міленка Євковича є історія про собаку, який рив землю, схрон, підкоп, криївка є десь за сараєм за два місяці до того, як війна оприявнилася. Те,
що трапилося потім, могли передбачити “або дуже лихі люди, або хороші пси”. Письменник із засади має бути, якщо він чогось вартий, тим хорошим псом. У нього ж чуйуа на оті струси історії, які через нас проходять. Ти бачиш цю інженерів зла, це реконструктори вона, цю рукотворність сценаріїв. Що тобі залишається робити? Ти гавкаєш. Це мій досвід перебування з історією сам на сам.
Це книжка не про минуле, а це відтворення способу бачення крізь події, того, який, освоївши,ви теж навчитеся передбачати. Письменник, який не бачить, не відчуває і не передбачає, – нічого не вартий. Література, навіть коли це історичний роман, – вона завжди про майбутнє. Чому ми читаємо класиків? тому, що це люди, які пишуть довготривалі програми. Насправді те, що ми маємо, та дійсність, у якій ми живемо, є результат проектного мислення наших предків 100 і 150 років назад. Ви як індивід, як народ, отримуєте від життя, від історії, від світобудови те, що ви їй замовляє те. Треба вміти хотілити, треба усвідомлювати, до ви замовляєте. Ніщо мене не дратує більше, як залишений у спадок совковий батіг,
який вбив усю ініціативу. А оце безумство російських верхів і є комунізм, який вони собі побудували. Що таке комунізм у їх розумінні – це “у нас є все і нам за це нічого не буде”. Весь цей розгул пострадянського феодального олігархату – це втілена мантра комуністичних попередників.
А дивлячись на Євробачення, на письменницьке “Євробачення” – “Книжковий арсенал”, який от почнеться, коли нас стало видно на світовій культурній арені, – це все те, про що мріяли люди мого покоління, про що мріяла я, будучи молоденькою дівчинкою, віку організаторів цього фестивалю. У глибокому мурованому “совкові”, я мріяла, що воно колись буде, не знаючи, як. Я їхала у метро, дивилася на станції – “Жовтнева”, “Ленінська”… І я у свої 16 років їх подумки перейменовувала. Все, що ми маємо навколо, – це опредмечені, оприсутнені, втілені мрії, плани, енергія і вольове зусилля поколінь людей, які жили до нас. Який буде майбутнє, залежить від того, наскільки ми вміємо мріяти і наскільки ми вміємо вкладатися у свою мрію”. По закінченню годинної лекції-презентації ще не менше години тривала автограф-сесія Оксани Степанівни, так що без підпису не залишився жоден охочий гість фестивалю.
Марія Богданович, Тернопільська липа
Фото автора
