Презентація книги «Орфей Собору Нації»

– Василю Васильовичу, ви розпочинаєте презентацію своєї книги із цієї сумної, трагічної події у тогочасній підневільній Україні. – Так, це була невимовно сумна і надзвичайно вражаюча для усього українства подія – 22 травня 1979 року. Плакав і ридав увесь Львів. А в пам’яті у терновому вінку мелодій гуділи дзвони – монотонна баритонова музика-реквієм, обпечена, як вогнем, гіркими сльозами батька з матір’ю, сестер і друзів композитора та посивілого від зажури травневого цвіту української весни. У квартирі композитора Івасюка лежала закрита домовина з тілом Володі. Плакала налитими гронами життя червона калина на труні, а вишитий Україною рушник витирав їй зрошені сльозами очі. Домовину влада заборонила відкривати – щоб люди не побачили на тілі українського мученика кривавого почерку кадебістських звірів – розтрощені пальці, випалені очі, понівечене усе тіло. На вантажну машину, прибрану барвистим гуцульським килимом і встелену квітами, труну з тілом композитора не поклали, бо пролунало народу тисячоголосся: «На рамена! Нести! На рамена!». Студенти консерваторії кладуть домовину на плече – і розбурхане людське море пливе вулицями зажуреного Львова до місця вічного спочинку великого українця – до Личаківського цвинтаря.

Попереду траурної процесії йде донька відомого львівського художника Володимира Патика – смілива дівчина Оксана – з портретом Володі у миртовому вінку. За нею, умиваючись сльозами, – Левко Дутківський та Назарій Яремчук, вони несуть великий вінок білих троянд – від Софії Ротару. Траурна процесія сходить все вгору і вгору, як сходив упевнено та сміливо до своєї вершини Володимир Івасюк. – На похороні Володимира Івасюка була моя мати. Вона розповідала, що, незважаючи на категоричну заборону та залякування кремлівської влади не їхати до серця Західної України – міста Львова, – провести композитора в останню путь прилинула вся Україна. – Сміливців, відчайдухів, справжніх патріотів-українців уже було не залякати. Того дня – 22 травня 1979 року – народжувалася нова Соборна Україна. У такий же день, більше ста років тому, український люд також сходив на гору – на високу Чернечу гору. З Тарасовою домовиною, з прахом Кобзаря, що його привезли у Канів із Петербурга на перепоховання. Кобзар бачив із Чернечої гори ту велелюдну процесію у Львові, яка пливла за тілом Орфея Собору Нації – Кобзаря української пісні та музики Володимира Івасюка.

Такого велелюддя Львів не бачив із п’ятого листопадового дня 1944 року. Тоді ховали слугу Божого Митрополита Андрея Шептицького. Під ногами горіла земля аж до Личаківського цвинтаря. Вона палала гнівом велелюддя і на кладовищі. Труну з тілом композитора зняли з рамен і поклали біля свіжовикопаної ями. Хрестів на тому цвинтарі, здавалося, видно не було – було видно лишень сумні, як кам’яні хрести, гнівні обличчя українського люду. Похорон перетворився на народне віче. Віче-реквієм. Віче-пам’ять. Віче-протест супроти душогубів – кадебістської та партійної кліки, які носять на чолі тавро злочину – «каїнову печать». Ступив крок уперед Ростислав Братунь – і зробив перший постріл словом у вбивць Івасюка. За сміливий виступ на похороні свого друга його відгородили колючим дротом від Спілки письменників України, позбавили посади, безсоромно витурили на вулицю. Цілих десять років цькували, травили творчу особистість радянські ідеологи, урешті-решт вчинили замах на поета у Києві. «А Україна таки буде вільною!» – сміливо випалив поет-борець в очі самому Генсеку ЦК партії Михайлу Горбачову… У травневий вінок композитора вплітав гірку поезію збанованих квітів пам’яті ще один львівський поет – Роман Кудлик.

То уже говорив бунтівний дух нової доби українців. А професор Львівської консерваторії, поляк за національністю, Лєшек Мазепа нарік свого студента Володимира Івасюка будителем національної свідомості українців. Домовину з тілом Володимира Івасюка спустили у сиру землю. Насилу стримували матір, яка хотіла кинутися у могилу. Пісня… тихо забриніла нараз пісня «Чуєш, брате мій», яку заспівав увесь Личаків – і люди, і хрести, і птахи. Раптом хтось із велелюддя вистрелив: «Усіх не перевішаєте! Усіх не переб’єте!»… А потім з української душі вирвалася та полетіла аж до неба Тарасова пісня «Думи мої». На Зелені свята, 10 червня, батько і син – Петро та Василь Січки – влаштували на Івасюковій могилі велелюдне народне віче супроти тоталітарної комуністичної системи та вказали на сірі муровані будинки, за якими схоронилися Володині убивці. Василя Січка згодом підло вбили за кордоном. – Ми тримаємо у руках вашу книгу, з обкладинки якої дивиться вродливий буковинський леґінь з блакитними, як погідне карпатське небо, добрими і ніжними очима. Довкола нього – ноти… мальви…гори,

– у високих Карпатських горах Володя червону руту таки віднайшов… Погортаймо сторінки вашого задуму щодо написання книги. – З Володимиром Івасюком я особисто знайомий не був. Коли «пішов у синє небо він…», як співається у пісні-реквіємі Геннадія Татарченка на вірші Юрія Рибчинського «Пам’яті Володимира Івасюка», я лише закінчив школу. Досі картаю себе за те, що не довелося почути живий голос зі сцени, міцно потиснути композиторові руку, промовити щиро і сердечно: «Спасибі, Володю, за пісню». Чи маю я право сказати власне слово про Володимира Івасюка? Так, маю. Бо мені є про що розповісти – голос душі лягає на папір із глибини першоджерел української думки, із філософії монологів батька з сином, які я передаю філософією власної душі. Чи моє слово загоїть кровоточиві рани української правди, рідних сестер композитора, стражденної Івасюкової родини? А чи обпече вогнем іще живих Володиних убивць, яких Господь тримає на білому світі дотепер? Судити тобі, читачу. Настав час повертати Україні українську душу Орфея, його пісню, його музику, його струни, бо в них – золото і кришталь духу предків,

бо в них – солодкі роси кожного новонародженого дня і терпкі сльози вимордуваної зайдами історії. Книга «Орфей Собору Нації» – це художньо-публіцистичне видання про життя і піснетворчу діяльність буковинського композитора Володимира Івасюка, який подарував світові безцінні шедеври – «Червону руту», «Водограй», «Я піду в далекі гори» і ще 104 пісні, 53 інструментальні твори, музику до двох спектаклів. Я намагаюся розкрити читачеві філософію української пісні. Музика Орфея – у вільній течії Дніпра-Славути, у бескидах Чорногори бартками Черемоша й Прута гомонить. І проводжає у синь верхів гуцульських вівчарів на полонини. І скликає Довбушевих леґінів затанцювати «Аркан» в Україні без панів… Узявши книгу до рук, ви полинете у Володине дитинство, юність, молодість. Дізнаєтесь про те, як народжувалися Івасюкові пісні. Як Володя любив Буковину, Гуцульщину, Карпати, рідну Україну, і як злітали у вирій його українські пісні. Як його музика звучала на всіх материках і континентах. Володю не любили у Спілці композиторів, його не пускали у музичний світ «забронзовілі» композитори – тогочасні світила радянської музики.

Володю намагалися примусити до співпраці з органами КДБ, заставляли прославляти партію, кремлівських вождів, писати російською, створювати музику на хвалебні оди московських поетів. А композитор Івасюк Україні не зрадив. Тоді у Кремлі московські та зрусифіковані українські кадебістські генерали винесли смертний вирок Івасюку – і в Брюховичах, під Львовом, у таємному будиночку з химерами композитора закатували. Я розповідаю у книжці про це – досі смерть композитора була загадкою. Тепер я відкриваю світові очі на цю жахливу, дотепер заховану за сімома замками таємницю. Ми мусимо знати українську правду, щоб бути сильнішими, щоб бути міцнішими, щоб разом з Івасюковими крицею і кременем здолати московського ворога, який підло і знахабніло запустив свої криваві пазурі в українське тіло на сході. Ми здолаємо кремлівську сатану, неодмінно здолаємо, – і будуватимемо далі нову, вільну, сонячну Україну. – Що би вам хотілося сказати читачам книги насамкінець нашої розмови? – На вівтар Собору Української Нації Володимир Івасюк приніс пісню, напоєну з живого джерела і викресану з народного нурту предків.

Вона – незнищенна, соборною правдою на світ приведена, соборною правдою на вершині Карпат освячена – «Червоною рутою» на всю Україну засяяла. За українську пісню вороги розіп’яли композитора на хресті. Але світло Орфея осінило кожну українську хату, кожну родину, аби зерна правди і волі у кожному українському серці освятилися – на золоте, соборне жниво. Коли я завершив свою працю – прийшов до Українського Орфея на Личаківський цвинтар. Подумки розповів композиторові про книгу, що її уже давно виношував у мислях, а тепер настав час, аби вона заговорила до читачів. Відчув, як навколо мене б’ються в унісон мільйони українських сердець – вони прилинули до Володі з усіх українських земель, аби знову почути пісню Орфея. Раптом злетів у небо сокіл – молодий, сильний птах, який своїми дужими крильми порозганяв усі хмари, що надумали зі сходу українське сонце затьмарити. «Червона рута» полинула у безхмарну небесну вись – і єдиним українським сонцем на всій оновленій батьківській землі розквітнула. Вертаю зі Львова до рідної домівки, у Карпати, до гуцульської столиці – Верховини. Дивлюся угору – і бачу того сокола, красеня-птаха синіх гір, який гордо і свобідно кружляє у небі аж ген за карпатськими верховинами, під блакитними небесами, над золотими пшеничними полями. А земля українська чекає жнив. Книжне слово та українську пісню Орфея ми несемо з Карпатських гір, де Володя Івасюк Червону руту таки віднайшов – і саме з високих Карпатських гір слово й пісня мають розлитися водограями Володиних струн по всій Україні. Ну а читачів я щиро запрошую розгорнути книгу і заглибитися душею й серцем у життєвий і творчий світ Орфея Собору Нації – українського композитора Володимира Івасюка.