Нещодавно зі служби у війську демобілізувався і повернувся до рідного села 42-річний працівник Углянської місцевої пожежної охорони Михайло Габор. Чоловік більше року служив артилеристом у 128 бригаді, батарея Цербер. Колеги по роботі влаштували теплу зустріч бійцю, а Михайло розповів про свої солдатські будні, - пише Наталія Маджара, "Тячів".Углянський пожежник був мобілізований під час шостої хвилі. І хоч боєць не був у найгарячіших точках фронту і дякує Богу, що не був поранений, та військовий обов’язок перед державою виконав сповна. Після учебки півроку служив поблизу селища Розквіт під Луганськом, а потім – чергова підготовка і три місяці у Красноармійському районі під Донецьком, село Новий Труд.
«Після того, як усіх мобілізованих шостої хвилі звільнили, на передку нас замінили контрактники», – розповідає Михайло.
Він був у складі екіпажу самохідної гармати 2С1 «Гвоздика» – заряджаючим із ґрунту. В обов’язки солдата входило подавати снаряди.
Михайло гортає на телефоні альбом зі знімками, зробленими під час служби: ось бойові цуцики та коти, які ділять тяготи солдатських буднів з військовими,
оце військові побратими на шикуванні, а оце нові КрАЗи, які тільки поступили на оснащення Збройних Сил. Єдине, що не дозволялося фотографувати, – бойові дії.
«А обстріли були не рідкістю, – стверджує він. – Ворог постійно провокував, а без наказу керівництва не можна було їм відповідати. Та коли був наказ – хлопці виїжджали й гатили».
На умови служби Михайло Габор не нарікає:
«Годували відмінно – що правда, то правда, – ділиться Михайло. – І форма була, як треба».
За сумлінну службу солдат отримав відзнаки керівництва бригади.
Та не війною єдиною. На сході військовий знайшов собі пару – мешканку сусіднього з позиціями військових села Ірину.
«Ішов воювати, та й завоював, – жартує Михайло. – Щоправда, Ірина по-нашому мало що розуміє, але нічого, навчиться».
Живеться цивільним мешканцям у прифронтовій зоні несолодко, тож чоловік планує привезти кохану з її трьома дітьми до Углі. «От якби ще житло власне замість обіцяної державою ділянки… Землі-то в мене і своєї вистачає, навіщо мені ще?», – мріє чоловік.
Але й колишня дружина, дізнавшись про те, що Михайло пішов на війну, стала частіше йому телефонувати, цікавитись і хвилюватись. Пишаються батьком-воїном два сини.
Не забували про Михайла й колеги – працівники Углянської пожежної охорони, допомагали коштами і добрим словом, й за це він їм дуже вдячний.
Демобілізований боєць зізнається, що адаптуватись до мирного життя психологічно важкувато. Ще й зараз, за кілька тижнів після повернення, не зовсім призвичаївся до цивільного життя.
«Хай там як, але сподіваюся, більше брати зброю до рук не доведеться», – каже боєць на завершення розмови.
