Сотні радянських золотих злитків майже чотири десятиліття пролежали разом із затонулим британським кораблем HMS Edinburgh у Баренцевому морі. Водолази дісталися до вантажу на глибині близько 240 метрів і зрештою підняли 460 із 465 злитків.
Про це пише Popular Mechanics.
Британський корабель HMS Edinburgh затонув 1942 року під час Другої світової війни. На його борту перебували 465 золотих злитків, якими Радянський Союз розраховувався за військові матеріали зі США.
28 квітня 1942 року корабель вирушив із Радянського Союзу. Через кілька днів його разом із конвоєм виявили німецькі сили. В атаці брали участь підводні човни та три есмінці Kriegsmarine.
HMS Edinburgh отримав два торпедні влучання й зазнав серйозних пошкоджень. Загинули 58 членів екіпажу, близько 750 людей вдалося врятувати.
Пошкоджений корабель намагалися відбуксирувати до порту, однак після нової атаки стало зрозуміло, що врятувати його не вдасться. Судно затопили, а разом із ним на дно Баренцевого моря пішли сотні золотих злитків.
Вантаж був застрахований за договором War Risks Insurance, який радянська торговельна делегація в Лондоні уклала 1942 року.
Тому негайно шукати затонуле золото не стали.
Перший контракт на його підйом уклали ще 1954 року. Операцію, однак, відклали через позицію Радянського Союзу, побоювання потривожити місце загибелі моряків та сумніви, чи взагалі можливо технічно дістатися до вантажу.
До золота повернулися наприкінці 1970-х років. Британський рятувальник Кіт Джессоп створив консорціум за участю британської Wharton & Williams, німецької Offshore Services Association та британської морської геодезичної компанії Racal-Decca.
Команда отримала контракт за принципом «немає результату — немає винагороди». Якщо золото не вдалося б знайти, учасники не отримали б нічого. У разі успіху їм належало 45% вартості піднятого вантажу.
Спершу треба було знайти сам HMS Edinburgh. Дослідники вивчали історичні документи, свідчення тих, хто вижив, а також розповіді норвезьких рибалок. Ті повідомляли, що в певному районі їхні сітки регулярно за щось чіплялися.
У квітні 1981 року почали пошуки за допомогою ехолокації та сонара. 14 травня уламки оглянули дистанційно керованим підводним апаратом і підтвердили,
що на дні лежить саме HMS Edinburgh.
Корабель лежав на лівому борту, але загалом непогано зберігся. Щоб краще підготуватися до проникнення всередину, команда навіть вивчала конструкцію однотипного HMS Belfast.
До кінця серпня водолази та група забезпечення були готові. Операцію проводили із судна Stephaniturm приблизно за 320 кілометрів від Мурманська. За роботами стежили представники британського та радянського урядів.
Глибина близько 240 метрів і крижана вода робили кожне занурення надзвичайно складним. Водолази могли до 30 днів перебувати в контрольованому середовищі з необхідним тиском, щоб зменшити ризик декомпресійної хвороби. Для дихання вони використовували суміш гелію та кисню.
Спочатку до золота планували дістатися через пробоїну від торпеди, але шлях перекривали уламки. Тоді водолази почали прорізати корпус корабля.
Близько тижня вони розчищали собі дорогу до приміщення із золотом. Додатковий ризик створювали боєприпаси, які все ще перебували всередині затонулого судна.
16 вересня 1981 року 27-річний водолаз Джон Россієр нарешті дістався до вантажу й передав команді повідомлення:
«Я знайшов золото!»
Злитки відправляли нагору в металевій клітці по 40 штук. Кожен важив близько 23 фунтів, або приблизно 10,4 кілограма.
Під час першої операції команда підняла 431 із 465 злитків. Продовжувати роботи завадило погіршення погоди.
Знайдене золото розподілили між учасниками операції, Радянським Союзом та британським Міністерством торгівлі. Консорціум отримав 161 злиток.
Британську частину передали до Банку Англії. Значну кількість золота пізніше переплавили на Королівському монетному дворі та використали для карбування золотих монет.
Але на цьому полювання за затонулим скарбом не закінчилося. 1986 року команда знову повернулася до HMS Edinburgh і підняла ще 29 злитків.
У підсумку з 465 золотих злитків, які пішли на дно разом із кораблем 1942 року, вдалося повернути 460. П’ять злитків так і залишилися невіднайденими.
