У 1870 році завершилось об’єднання Італії зі столицею у Римі, а це означало повну ліквідацію давньої Папської держави, що існувала ще з VIII ст. Конфлікт між молодою державою і давньою інституцією не вщухав, Папа Лев ХІІІ залишався «в’язнем Ватикану», а розв’язку цього так званого «римського питання» годі було шукати.
Утім, Папа дивився на світ реалістично і розумів, що пряма конфронтація з модерним світом ХІХ століття була помилкою попереднього понтифікату. Замість протиставлення Церкви новій політичній реальності він обирає стратегію інтелектуальної відповіді. Мова заборон себе вичерпала, проте спрацювала соціальна доктрина як універсальна потреба тогочасного світу, що швидко змінювався.
Енцикліка Папи Лева ХІІІ Rerum Novarum (1891) сформувала соціальну доктрину Католицької Церкви і відкрила новий формат інтелектуальних дискусій. Церква обирає позицію на захист робітників і пропонує альтернативний шлях, що ґрунтується на солідарності усіх суспільних прошарків населення та повертає собі роль морального арбітра у розрізненому та розсвареному суспільстві. Лев ХІІІ зрозумів,
що центром його уваги повинна бути звичайна людина, її права та гідність, — власне, саме цього очікували від понтифіка мільйони вірних. Відтак, він пропонує цілісне бачення людини як мирянина, громадянина та працівника. Відповідальність, напевно, стає одним із важливих лейтмотивів інтелектуальної відповіді понтифіка тогочасному світу.
Щоб розв’язати актуальний на той час конфлікт між Церквою та державою, Лев ХІІІ пише енцикліку Immortale Dei (1885), де розкриває християнське бачення держави та модель співіснування обох інституцій. Папа не визначає, яка форма влади є найкращою. Натомість, він зазначає, що будь-яка форма влади є доброю, якщо служить для спільного блага. Підсумовуючи, енцикліка пропонує органічну модель держави, де духовне і світське не ворогують між собою, а доповнюють одне одного задля блага народу.
У енцикліці Graves de Communi Re (1901), відповідаючи на виклики часу, що були пов’язані із формуванням політичних партій та гострою політичною боротьбою, Папа закладає основи християнської демократії Він чітко подає визначення терміну демократія вважаючи,
що це не змагання за форму правління, а радше обдумана християнська робота на користь народу. Цей документ продовжував розвивати соціальне вчення, започатковане ще у Rerum Novarum наголошуючи, що політична діяльність не є формою суспільної маніпуляції. Папа пояснює, що християнська демократія не є виявом радикального лібералізму (у тому числі, і соціалізму), а формою служіння, яка виростає зі справедливості, поваги та любові до ближнього.
Тут можна собі поставити запитання: а навіщо ж Лев ХІІІ так прискіпливо артикулює основи християнської демократії? Відповідь доволі проста: у морі тогочасних радикальних політичних рухів Папа хотів створити певний еталон політичної думки, де євангельські істини повинні були би враховувати потреби та інтереси звичайних працюючих людей. Папський заклик охоплював створення організацій самодопомоги, кооперативів, навчальних та просвітницьких об’єднань. За логікою понтифіка, демократія не могла використовуватися для ідеологічної боротьби, а навпаки, повинна була стати гарантом законності, порядку і легітимності влади.
Кінець ХІХ — початок ХХ століття став періодом швидкої індустріалізації в Європі,
який характеризувався масовою міграцією сільського населення до міст. З’являється вільнонайманий робітник, а також уся низка пов’язаних із цим проблем: безробіття, соціальні негаразди та ліберальні рухи. Мігруючи до міст, селяни поривали з традиційними громадами своїх батьків. Доволі ліберальні міста витворювали таке сприйняття дійсності, де Церква, релігійність та традиціоналізм відсувалися на другий план. Цей період також характеризувався активністю робітничих рухів, які дедалі активніше ангажувались до боротьби за свої права. Саме на ці виклики часу реагував Папа Лев ХІІІ своїми енцикліками, розуміючи неминучість конфлікту між новою дійсністю та християнськими цінностями, таким чином шукаючи нових методів душпастирської праці серед робітничого загалу.
У таких умовах у деяких європейських країнах формується масовий католицький рух. До прикладу, в Італії кілька католицьких товариств, як-от Католицька асоціація за свободу Церкви в Італії, Союз католицької молоді Італії Італійський Національний Католицький Конгрес об’єдналися у Спілку Католицьких Конгресів і Комітетів У цей же час,
італійський професор Джузеппе Тоніоло (1845-1918) — відомий економіст, соціолог, один із лідерів християнської демократії, — засновує товариство Католицький союз соціального навчання Союз запропонував нову соціальну програму, яка передбачала заснування низки католицьких установ, як-от банки, страхові компанії, кооперативи, робочі спілки та організації, які б мали змогу впливати не лише на суспільне, але й на політичне життя країни.
Із другої половини ХІХ ст. в Італії католицький рух набирає більше політичного, ніж соціального забарвлення, і вже під назвою християнської демократії активно ангажується у політичну діяльність. Католицький рух за соціальну справедливість подекуди намагався впливати на політику, не входячи у відверте політичне протистояння з іншими політичними партіями. Утім, коли частина католицьких об’єднань заявила про свою відкриту політичну діяльність, Ватикан виступив проти їхнього втручання у політичні справи, наголошуючи, що католицький рух повинен займатись тільки соціальною сферою. Прихильники руху християнської демократії ввійшли у гострі суперечки з італійськими соціалістами,
які виступали за повалення капіталістичного ладу та класову боротьбу. Натомість, християнські демократи стверджували, що руйнування дочасного ладу приведе до ще більшого зубожіння народу, пропонуючи натомість ідею християнської солідарності, створення робітничих профспілок, кооперативів та товариств самодопомоги.
Перші спроби створити масові католицькі мирянські організації з’явилися у другій половині ХІХ століття у Німеччині. У 1887 році були засновані освітньо-харитативні товариства, які напередодні Першої світової війни нараховували понад 800 тисяч членів. Німецький католицький рух був не лише соціально активним, а й захищав церковні права та свободи, надаючи німецькій Католицькій Церкві політичної значущості. У 1871 році після об’єднання Німеччини протестантом Ото фон Бісмарком (1871-1890), католики раптом опинилися у меншості. Щоб відстояти свої інтереси, католикам не залишалося нічого, як організувати партію, що зрештою, отримала назву Центр (Deutsche Zentrumspartei) Партія проголосила своєю ціллю боротьбу за права католиків у новоствореній державі,
захищаючи автономність німецьких регіонів та наполягаючи на важливості парламентської діяльності, що обмежувала авторитарну владу залізного канцлера. Внаслідок проголошення на Першому Ватиканському Соборі (1870) папської непомильності Бісмарк запровадив у країні політику Культуркампфу (фактично, культурної революції), ціллю якої було обмежити політичний вплив католицької еліти у Німецькій імперії. Канцлер вважав католиків ненадійними громадянами, оскільки їхній духовний лідер (а помилково вважалося, що і політичний) Папа Римський перебував за кордоном нової імперії. Фактично, репресивна політика Бісмарка привела до заборони діяльності ордену Єзуїтів у країні (1872), а Травневі закони (1873) взяли під контроль держави освіту, закриваючи таким чином католицькі школи. Саме в таких умовах сформувалося стійке ядро прихильників руху християнської демократії, що дозволило партії Центр отримати перемогу на парламентських виборах. Поява спільного ворога для католиків і протестантів у особі соціалістичного реваншу змусила Бісмарка піти на припинення Культукампфу. Канцлер був змушений повернути усі давні привілеї Католицькій Церкві та рахуватися із християнськими демократами.
Німецькі партії християнської демократії (католицька партія Центр і протестантська Християнсько-соціальна партія вступили у затяжний конфлікт із Соціалістичною робітничою партією Німеччини. Здебільшого, боротьба велася за вплив у робітничому середовищі. Католики формували робітничі профспілки, які відкидали марксизм та ідею революції, і виступали за суспільний договір, опираючись на енцикліку Rerum Novarum. Соціалісти, у свою чергу, проводили агітаційну кампанію по очорненню християнської демократії, стверджуючи, що остання ввійшла в союз із капіталістами. У відповідь на ці закиди християнські демократи засуджували своїх опонентів, вважаючи, що ті руйнують традиційні сімейні цінності та прагнуть до насильства через соціалістичну революцію.
Кожна зі сторін у певний історичний період часу займала домінуючі позиції у німецькій політиці. Утім, історичне значення цих подій годі переоцінити, адже після поразки у Другій світовій війні, коли Німеччина перебувала в руїнах, до влади прийшов саме Християнсько-демократичний союз Конрада Аденауера, який продовжував традиційну лінію і заклав основи сучасного політичного ландшафту Німеччини.
Коріння християнсько-демократичного руху слід шукати у Франції першої половини ХІХ ст., коли з 30-х років країною почав ширитись ліберальний католицизм. Унаслідок Великої Французької революції (1789-1794) Католицька Церква була заборонена, а країна переживала жахливу дехристиянізацію, адже ще упродовж деякого часу Католицька Церква у Франції асоціювалася із королівською владою.
Примирення відбулося за правління Наполеона Бонапарта (1799-1814), котрий уклав із Папою Римським конкордат (1801). Так католицизм повернувся до Франції, де попри втрату статусу державної релігії все ж залишався релігією більшості. Католицькі інтелектуали заходилися просувати принцип відділення Церкви від держави, на що у Римі дивилися із великою підозрою. Папа Лев ХІІІ намагався знайти шляхи порозуміння із прихильниками християнської демократії у Франції, однак через радикальні погляди декотрих діячів це було нелегко втілити у життя.
З 90-х років ХІХ ст. у Франції формується рух-партія La Sillon (Борозна) що зосереджує свою увагу на соціальній акції на підтримку робітничого загалу. Прихильники цієї партії проголошували ідеї демократії,
вважаючи її прямим продовженням євангельського вчення про рівність. Важливим аспектом діяльності руху стало заснування низки кооперативів та робітничих профспілок. У Франції дійшло до протистояння із лівими силами, що вимагали повної секуляризації освіти. На жаль, для прихильників християнської демократії результат виявився невтішним. Під натиском соціалістів було прийнято нові закони, що вплинуло на секуляризацію цілого освітнього сектора.
Після заборони Церквою католицькому руху брати участь у політичному житті простежується розмежування між католицьким суспільним рухом під назвою Католицька Акція та католицькими політичними партіями. Католицькі партії, хоч і брали за основу релігійні та церковні принципи, вже не були залежними у своїй діяльності від церковної влади, на відміну від Католицької Акції, яка, хоч і була спільнотою світською, усе ж підпорядковувалась єпископату Католицької Церкви.
Підсумовуючи, варто ствердити, що діяльність Папи Лева ХІІІ стала важливим етапом у формуванні соціальної доктрини Католицької Церкви. Якщо енцикліка Rerum Novarum формувала основи соціального вчення,
то енцикліка Immortale Dei шукала шляхів примирення між державою і Церквою. Зрештою, таке примирення могло вирішити «римське питання», яке, без сумніву, було болючим досвідом для церковної єрархії. Реагуючи на дедалі більше ідеологічне протистояння серед різних політичних партій, Лев ХІІІ у енцикліці Graves de Communi Re чітко окреслив кордони між християнською соціальною акцією та політичними партіями. Католицька Церква раптом із «в’язня Ватикану» перетворилася на міжнародний моральний авторитет, який може не лише критикувати тогочасний світ, але й пропонувати суспільно-політичну модель державного устрою та соціально-моральний еталон політичної поведінки. Своєю інтелектуальною працею Лев ХІІІ заклав ідейні основи християнської демократії, що стануть напрямними, на які орієнтуватимуться християнські політичні партії усієї Європи.
