Ще ніколи аудиторія Бердичівської художньої школи не була настільки похмурою та сумною. Вони ніколи не чули такої кількості зронених гірких сліз… На жаль, цей понеділок для бердичівської художки став надзвичайно важким, адже у її стінах прощалися з засновником, першим директором, видатним художником та просто неймовірною людиною Миколою Сафроновичем Яцюком.
Сафронович, як багато хто по-простому та зі звичною усмішкою кликали Яцюка, так між собою його звали й учні художки. Бо для них він був не просто наставником і вчителем, а часом і приятелем, до якого хотілося бігти на навчання. Адже такої веселої та світлої людини й годі було шукати, не кажучи вже про його відчуття світу, яке він так тонко та майстерно зображав на папері. Все, що знав сам, ніколи не жалкував вкласти у світлі голови учнів доступними словами та зі звичними жартами.
«Намалюй раз по 100, буде дуже просто», – згадують учні, як любив їм казати Микола Сафронович.
10 лютого до художки прийшло багато колег, учнів, друзів, товаришів та знайомих Миколи Яцюка. Аудиторія та хол були вщент заповнені людьми,
які хотіли віддати йому останню шану.
Члени родини попрохали керівників школи спеціально провести церемонію у одному з її класів, позаяк багато років заклад був місцем сили натхненного життя. Мистецький заклад у багатьох поколінь учнів асоціюється з видатною фігурою бердичівського художника.
Відспівував засновника художньої школи настоятель Свято-Преображенського храму Євгеній Шимченко, який з теплом згадав, що Микола Яцюк був також іконописцем. Усі ікони, які є сьогодні у храмі, зокрема й остання — Віри, Надії, Любові та матері їх Софії — написані виключно його рукою.
«Ікона — це вікно у духовний світ, де приклонивши свої коліна, людина молиться. Перед тими іконами, які створював Микола Сафронович, будуть молитися не тільки сьогодні, але й у майбутньому. Тож пам’ять про нього буде жити в його картинах і в його іконах», – промовив до присутніх настоятель Євгеній Шимченко.
За фотографією художника колеги несли оберемками троянди та гвоздики, оперезані чорними стрічками, які принесли йому на прощання. Траурна процесія провела Миколу Сафроновича рідною стежкою попід стінами кляштору Босих Кармелітів. Здавалося б, що не тільки люди, але й величні башти фортеці неспішно проводжають рідного бердичівського митця у останню путь. Вони, як і бердичів’яни, не забудуть ані його неповторної щирої усмішки, ані оксамитового баритону.
Спочивайте з миром, наш рідний Миколо Сафроновичу.
