Народився Василь 28 грудня 1978 року в Новосибірську, в родині військових з України. Там пішов у школу, вчився разом з тими, проти кого потім прийшлось воювати.
У дитинстві мав гарний голос, співав у хорі, як і всі діти того часу про «Солнечный круг, небо вокруг…», і навіть подумати не міг, що ті, хто в дитинстві співали «встанем против войны», ставши дорослими та наслухавшись телевізора, розв’язали війну проти своїх сусідів.
Після проголошення Україною Незалежності військові з усіх просторів колишнього союзу почали повертатись на Батьківщину. Батько Василя був родом із Пляхової Козятинського району, тож постарався перебратись поближче до рідних місць і перевівся на службу до Бердичева.
Сім’я жила спочатку на Лисій горі, потім на Елінгу, тож і доучуватись став Василь у дванадцятій школі, після якої здобував робітничу професію теж недалеко – у будівельному училищі. Спеціальність знадобилась,
Звичайно, в майбутньому, але тоді молодий хлопець із сім’ї військових, звісно ж, хотів продовжити справу батька. Хоча його звала в росію сестра, яка там залишилась, але Василю ще тоді не подобалась відсутність свободи на безмежних просторах північного сусіда,
і тому зробив свідомий вибір на користь України.
Ще перебуваючи на строковій службі, він вступив у Полтаві до школи прапорщиків (тоді дозволялось таке через півтора року служби) і вже незабаром продовжив її у Бердичеві, у військовій частині на Білопольській. І лише після розформування частини (був такий час в історії України, і досить довго) повернувся до своєї мирної професії.
Працював на «Монолітбуді», потім на приватних будівництвах і ремонтах. Мав золоті руки, виконував роботи швидко, тож замовників було завжди багато. Не мало було і друзів, але сьогодні жоден з них на похорон не прийшов, багатьох їх, на жаль, вже немає. Сімейне життя складалось непросто: після розлучення з сином спілкувався мало, але сьогодні той приїхав, аби віддати останню шану батьку і воїну.
Після початку повномасштабного вторгнення Василь Котик багато разів поривався стати до лав ЗСУ, але були обставини, що унеможливлювали це. Але, як тільки це стало можливим, він таки долучився до війська, і тут швидко згадав свій військовий досвід. У званні штаб-сержанта він зайняв посаду стрільця-санітара у 22-й окремій механізованій Миколаївській бригаді влітку 2024 року.
Мав позивний «Дізастер» (катастрофа, англійською) і був готовий стати такою катастрофою для ворогів.
Поки підрозділ був на території України, він спілкувався з рідними, телефонував мамі, але 3 листопада разом з побратимами Василь Котик вирушив на територію Курщини, де українські військові утримували захоплений раніше плацдарм. Там було не просто важко, а дуже важко, адже ворог стирав авіабомбами власні села і міста разом з нашими військовими. Саме від такого вибуху він і загинув 26 листопада 2024 року.
Тіло загиблого залишилось на чужині, а мама отримала повідомлення про те, що її син пропав безвісти. І лише після обміну тілами та численних експертиз Василь Котик повернувся до Бердичева.
Мама, хоча і живе зараз у Глухівцях, але в Бердичеві регулярно відвідує богослужіння, на кількох із яких встиг побувати й Василь. Тож фактично лише члени цієї общини прийшли сьогодні підтримати її та провести в останню путь відважного воїна.
На траурному мітингу в гарнізонному Будинку офіцерів натхненно виступили голова спілки загиблих бердичів’ян Володимир Катюшко і військовий капелан Іван Цихуляк, але траурна хода по вулиці Артилеристів була незвичною. На жаль, в тилу зараз не вистачає захисників, які мають здоров’я нести труну з загиблим, тому її віз катафалк.
На військовому секторі міського кладовища знову звучали Салют, Гімн та Молитва. І тіло загиблого Василя Котика, душа з якого відлетіла ще рік тому, опустили в свіжу могилу, що продовжила скорботний ряд.
