Днями відсвяткував своє 80-річчя почесний громадянин Запоріжжя Степан Кравчун, який створив перший український легковик європейського зразка — «Таврію». Степан Іванович 13 років очолював Автобаз, заснував потужне сільгосппідприємство «Лідер», допоміг місцевим громадам провести газ, питну воду, започаткував інші соціальні проекти. Пішовши на заслужений відпочинок, створив потужну сімейну промислову компанію. За трудові звершення Степана Кравчуна нагороджено відзнакою Президента, орденами Трудового Червоного Прапора та Жовтневої революції. А от за «Таврію» засновника першого радянського легковика з переднім приводом нагорода взагалі обійшла, мовляв, не до нього тоді було…
Воєнне дитинство
У кабінеті директора мене зустріли сяючі очі жвавого усміхненого чоловіка, який на вигляд значно молодший свого поважного віку. Після традиційного «розкажіть про себе» Степан Іванович ненадовго замислився й тихо почав:
— Народився 1936 року в Тарасівці Пологівського району. Коли виповнилося півтора року, померла мама. Батько, Іван Степанович, одружився вдруге. Пелагея Павлівна — золота людина,
кожному б таку маму.
У дитинстві йому довелося жити на окупованій території. Поряд із селом був колгосп «Аврора», в одній з бригад якого німці організували табір для військовополонених, які будували теперішню трасу Запоріжжя — Маріуполь.
— Я з хлопцями кидав нашим воякам картоплю, яку приносив з дому, — згадує Степан Іванович. — Мама спеціально нам давала продукти, бо їй не можна було — розстріляли б. А втікали німці так само, як у кіно. Спостерігали з мамою за цим, ховаючись в очереті біля річки. Коли прийшли наші, то табір став пристанищем уже для німецьких полонених, які продовжили будівництво траси. Зрештою справу довершили місцеві колгоспи.
Пройшов усі ступені становлення заводу
Невдовзі батьки переїхали з Тарасівки до Поліг (раніше с. Шевченко-2). Навколо госпіталю були бараки, в одному з яких і містилася школа, яку він закінчив. Батько хлопця дуже хотів, щоб син вчився далі. Пропонував йому стати військовим, бо офіцери тоді добре заробляли.
Та хлопець прочитав у газеті про набір до Запорізького інституту машинобудування. Захотів стати інженером-конструктором сільгоспмашин,
та не пройшов за конкурсом, не добрав одного бала. Тоді, в 1963-му, поїхав товарним потягом до Оріхова і, поки поїзд зупинився на 45 хвилин залити воду, встиг вступити до місцевого технікуму механізації сільського господарства.
Через півтора року отримав направлення на Шавкайську МТС (зараз Приазовський район) дільничним механіком. Потім служив три роки в армії. Демобілізувався достроково у 1959 році. Згодом був головним інженером в одному з радгоспів під Мелітополем.
Тоді вийшов наказ про створення першого малометражного авто на Запорізькому заводі сільгоспмашин «Комунар». Степан Кравчун терміново прибув у Запоріжжя, і йому поталанило. Тоді в країні студентам денної форми навчання дозволяли паралельно працювати, тож він вступив до запорізької «машинки» й працював на «Комунарі». Спочатку в арматурному цеху, потім слюсарем, нормувальником, майстром, начальником цеху і корпусу, головним інженером, а в січні 1983 року Степана Кравчуна призначили директором. З жовтня 1960 року завод випускав легковики «Запорожець».
— Мені легко було на посаді директора, — продовжує ювіляр,
— бо я пройшов всі ступені становлення заводу з найнижчої ланки. — Щойно я став директором, як подорожчав наш «Запорожець». Тоді вийшла постанова про збільшення цін на товари підвищеного попиту (кінець 1983-го). Довелося їхати в Москву та переконувати всіх, що цього робити не варто. Раніше наше авто коштувало 3,5 тисячі карбованців, а стало 5,3 тисячі. За незначних заробітків це була непомірна ціна. Довелося тоді побувати і в голови Ради Міністрів СРСР Тихонова, і в Держплані у Байбакова та Рижкова. Заодно вирішував питання нового авто «Таврія» з переднім приводом. Тихонов тоді викликав свого першого заступника Антонова, що пришвидшило підготовку нової постанови ЦК КПРС щодо виробництва цього легковика. А 14 травня 1985 року мене заслухали на Політбюро ЦК КПРС, де схвалили наше рішення — почалася активна підготовка до випуску нового авто. Це була найприємніша новина. Щоправда, наступного року нашу касу пограбували на 670 тисяч карбованців. Зарплата прийша під кінець дня, робітники не встигли її отримати, і готівку залишили в лантухах у касі на першому поверсі.
Викрав гроші начальник відділення охорони, домушник. Його затримали, гроші повернули, а ми вдало пройшли всі іспити нової «Таврії». Для серійного її випуску нам надали не лише радянські карбованці, а й 63 мільйони доларів США. Тоді вдалося закупити багато чого з імпорту. Це авто зробило неабиякий поштовх для розвитку як самого «Комунара», так і багатьох мелітопольських заводів: будували нові корпуси, створювали нове виробництво.
Часи так званої горбачовської перебудови
— Коли налагодили серійне виробництво «Таврії», заводи отримали не лише потужний технічний розвиток, а й перейшли на самофінансування. А це неабиякі фінансові можливості, завдяки яким створили цілу інфраструктуру, розширили соціальну сферу (збудували нові бази відпочинку, піонертабори, профілакторії) тощо. Завод був дуже заможний — відраховував у бюджет України шість(!) відсотків усіх коштів. Та потім на наші автівки запровадили акцизи. А ще сталося так, що ми продавали валюту за гривню, а купити її могли втричі дорожче, і то за лімітом — замість трьох мільйонів нам дозволили придбати всього 100 тисяч доларів США.
Тож стали вимиватися оборотні кошти. Вели перемовини з японцями, власниками «Пежо». А пізніше Леонід Кучма познайомив нас із президентом ДЕУ Кімом… Проте 20 років тому я пішов на залужений відпочинок, отримавши пенсію 47,5 гривні. Тож створили сімейне підприємство ТОВ «Прогрес Авто» — лідер в Україні з продажу фарб та емалі, на ньому працюють понад 500 фахівців. Ще займаємось продажем та сервісом авто, виготовляємо вироби промислової кераміки (єдині в Україні), понад 60% продукції йде на експорт. Робимо товари для залізниці, в основному засоби зв’язку. Вирощуємо зернові, маємо свиноферму на 20 тисяч голів.
Разом із дружиною Аелітою Іванівною Степан Кравчун виховав сина Олексія та двох дочок Тетяну й Наталію. Син зараз головує в раді засновників компанії «Прогрес Авто», дочки також тут працюють: одна менеджером, друга фінансовим директором. Степан Іванович шість разів ставав дідусем і тричі — прадідусем.
