Існують особистості, чиї душі, здається, сповнені світла. Вони притягують до себе інших добротою, щирістю та спокоєм. Такою людиною був Роман Горошко. Його життя, просте й водночас багатогранне, залишило глибокий слід у серцях рідних і друзів. Він умів поєднувати в собі силу й теплоту, рішучість і людяність. У мирний час його руки створювали, у важкий – захищали. Роман не прагнув слави, але здобув вічну пам’ять, ставши тим, хто віддав найдорожче за свободу й майбутнє рідної землі.
8 січня міський голова Василь Сідько вручив посмертну відзнаку 467-го окремого піхотного батальйону дружині полеглого захисника України Валентині.
Його історія бере початок у Тальному, де соняшники цвітуть під літнім сонцем і духмяніє липовий цвіт. Містечко стало Романовою домівкою, символом його любові й місцем останнього спочинку. У дитинстві навчався в місцевих школах, а згодом, після строкової служби, працював у дробильному цеху Тальнівського щебеневого заводу. Просте, але наповнене працею і мріями життя.
Чоловікова душа прагнула спокою, а серце – щастя для своєї родини: мами Тамари Арсентіївни,
дружини Валентини, сина Максима та дітей Ніни й Максима, яких він виховував і любив як рідних. У кожній справі Роман проявляв себе як чесна й порядна людина, яка завжди стояла на боці справедливості. У нього були амбітні плани: жити довго, мирно й щасливо.









Про своє коротке, але щасливе подружнє життя нам розповіла Валентина Горошко. Пам’ятає, як, вражена горем – смертю першого чоловіка, побачила дивний сон. Вона стояла біля ставка. Сонце відблискувало на воді, а в її серці панувала темрява. І раптом, немов послані з небес, на воді з’явилися лебеді. Білі, пухнасті, такі ж чисті і невинні, як почуття, які невдовзі почала відчувати до Романа, хрещеного батька донечки Ніни. Ті величні птахи невдовзі й справді з’явилися на ставку. Вони стали символом їхньої родини, вірності й кохання, яке зродилося в найважчі часи. Як і ті лебеді, чоловік і жінка знайшли одне одного і разом попливли життям. Лише 9 років, що промайнули, немов чарівний сон.
«У низині поблизу Романової хати ми посадили берези. Кожну садили в день народження когось із родини: сина Максима, який зараз захищає Україну на передовій,
моїх дітей Ніни й Максима, а також нашу, – говорить Валентина. – Мій чоловік – романтик, совісна й чуйна людина. Я вдячна долі, що зустріла його на своєму шляху».
Роман мріяв, що через роки сивочоле подружжя разом з онуками відпочиватиме в затишку цих дерев. Проте війна змінила все, перекресливши його сподівання. У серпні 2023 року Роман Миколайович став на захист рідної землі, залишивши звичне життя позаду. З лагідного та спокійного чоловіка він перетворився на відважного воїна, готового віддати життя за свою країну. Військова служба розкрила його справжній бойовий дух. Без страху він вирушав на виконання завдань, підтримуючи побратимів і вірячи в перемогу.
За кожної нагоди, навіть у найнебезпечніші миті, Роман дзвонив своїй коханій. Голос його був завжди спокійний, хоч серце розривалося від переживань. Він намагався приховати, як важко йому в цьому пеклі, серед вогню й вибухів, але його слова все одно не могли приховати тривогу. Він говорив, що живий і здоровий, що все буде добре, хоча й знав, скільки болю та тривоги це спричиняє. І в кожному слові, у кожному його «люблю» можна було відчути жадібну потребу повернутися додому,
до рідних, щоб пригорнути до себе маму, дітей і дружину. Він мріяв про це навіть у найтемніші моменти: про той мир, де він знову буде поруч, де їхні серця битимуться в унісон, а не на відстані, з війною між ними.
Востаннє Воїн зв’язався з рідними 3 червня 2024 року, повідомивши, що вирушає на «гарячу позицію» й знову вийде на зв’язок через 10 днів. Однак, замість очікуваного дзвінка, рідні отримали іншу новину: 5 червня 2024 року, під час виконання бойового завдання в Луганській області, Роман Миколайович Горошко загинув.
Його від його рідних навіки відділила остання розмова, остання обіцянка вийти на зв’язок, останнє слово… І нев’януча пам’ять про Героя, який віддав своє життя за мирне небо над рідною землею.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
Читайте також: З Тальнівщини на передову: Всеукраїнська Аграрна Рада передала ще 10 авто для ЗСУЧитайте нас також в Telegram!Запис До останнього подиху: пам’яті солдата-піхотинця з Тального спершу з'явиться на Вісті Черкащини.