Черкаси

Рік невідомості: як острожанин благає повернути тіло брата

10 сер•ОГО

Для брата Володимира, Юрія Матвійчука, цей рік став роком безкінечного чекання та внутрішньої боротьби. Поет і співак, він сьогодні шукає сили у творчості: пише вірші та готує до видання книгу, присвячену пам’яті «Енея». У цих рядках — біль втрати, любов до брата й віра у справедливість, яка має восторжествувати.

— Час іде, і, здавалося б, мало б ставати легше… Але ні. Щодня все важче. Я безмежно сумую за ним, мені його страшенно не вистачає. Постійно чекаю. Щовечора перед сном благаю в неба: «Боже, віддай нам його тіло. Його душа вже в Тебе, але віддай нам його…» Може, коли він буде тут, похований у рідній землі, тоді й прийде усвідомлення, що його справді немає.

А зараз буває, здається, що він живий, що ось-ось переступить поріг — і все буде, як колись. Але дивлюся в телефон — останній вхідний дзвінок на «Сигнал» від нього датований 8 серпня 2024 року. Читаю останнє повідомлення — 19:23 того ж дня. Потім переводжу погляд на його фотографію, що стоїть у куточку на столику разом із речами та шевронами. І на сумку з позивним «Еней», яку нам передали після його загибелі.

Ми так і не розібрали її від початку вересня… Вона досі стоїть там. Немає сил навіть відкрити її ще раз.

Я знаю правду. Мій брат, мій Вова, загинув, а не зник безвісти. Він віддав життя за мене, виконуючи бойове завдання поблизу Табаївки, Куп’янського району Харківщини.

Я говорю з Богом і з усіма, хто там, на небі, на «ти». І щодня прошу: «Поверніть нам нашого Вову. Поверніть його тіло…»

Юрій Матвійчук нині працює над книгою, яка для нього має значення набагато більше, ніж просто літературний проєкт. Це буде не лише пам’ятник його рідному братові Володимиру, а й своєрідний щоденник пережитого болю, що знайде відгук у серцях тих, хто також утратив найрідніших.

На своїй сторінці у Facebook він ділиться уривками майбутньої книги. Це не просто літературні замальовки — це щира сповідь людини, яка живе на межі між надією та визнанням непоправного. Його тексти пронизані дрібними деталями, що зберігають пам’ять про Володимира: нерозпакована сумка з позивним «Еней», фотографія на столику поруч із шевронами, останнє повідомлення в телефоні, датоване 8 серпня 2024 року.

Юрій пише не для того, щоб викликати жалість, а щоб зберегти історію свого брата в словах. Кожен рядок — це спроба говорити з Володимиром, хоч би через сторінки. Це спосіб тримати його поруч, навіть коли тіло ще не повернулося додому.

Минув уже рік відтоді, як Володимир Матвійчук — воїн 104-ї бригади з позивним «Еней» — зник безвісти під час бойового завдання на Харківщині. Для його рідних ця дата стала не просто позначкою в календарі, а рубежем, за яким почалося зовсім інше життя — життя з постійним болем, без відповіді на найголовніше запитання: «Де він?»

Брат Володимира, Юрій Матвійчук, згадує:

— 9 серпня 2024 року мій час зупинився. Він застиг на позначці 00:50. Саме тоді ти переступив поріг вічності, лишившись для нас у пам’яті — такій теплій, такій добрій… Я щодня несу її в собі, намагаючись нічого не забути й не загубити в цих метушливих, несправедливих, болючих днях. Я бережу твій голос, твій дотик, тебе — як найсокровенніше, що маю.

Цілий рік я не знаю, де ти… Лише знаю, що тебе немає. Наче застряг десь між світами і не можеш знайти дороги додому. У нас немає місця твого спокою,

а відтак немає й нашого. І від того світ болить так сильно, що інколи хочеться вирвати серце з грудей.

Я вчуся жити без тебе, бо тепер інакше не буде. Ти — на небі, з усіма нашими, а я тут, іду своєю дорогою, намагаючись втриматися, не впасти на узбіччя. Пам’ятаю, як ти перед черговим завданням сказав мені: «Юро, якщо зі мною щось станеться або я загину, пообіцяй, що будеш сильним, що впораєшся і будеш підтримувати маму й тата». Я тоді відповів: «Вова, що ти таке говориш! Усе буде добре…» Але я пообіцяв. І тримаю слово.

Я сильний, брате. Стою з твоїм фото в руках і знаю, що ти мене бачиш. Знаю, що гордишся мною так, як я горджуся тобою. Ще за твого життя ти був для мене прикладом — своєю відвагою, терплячістю, твердим характером. І ти залишаєшся ним назавжди.

Я любитиму тебе завжди. І коли настане мій час, ми зустрінемося там, на небі. Я обійму тебе і скажу все, що не встиг тут, на землі. Люблю тебе, мій Вова, і досі чекаю, мій зниклий безвісти брате.

Сигнал

Читайте ще