Черкаси

Як водій АТП-17137 з Тального усе життя присвятив професії

Сергій Романчук не уявляє свого життя без дороги. Дорога для нього – мов жива ріка, що несе людей до їхніх справ, рідних і надій. У його голосі звучить тиха гордість людини, яка знає ціну праці, відповідальності й щоденних кілометрів за кермом. Водій Тальнівського АТП‑17137 уже багато років веде автобуси туди, де на нього чекають люди. Професія стала для нього стала сенсом життя.

Перші кроки до реального керма

Усе почалося в 1977 році, коли Сергій закінчив 10 класів у Тальнівській школі №1 й одразу отримав професію водія категорії ВЦ. Йому хотілося саме «шоферського життя» – того особливого духу дороги, який хлопці відчувають ще змалку, коли стежать за автобусами й уявляють себе за великим кермом.

Перш ніж іти в армію, він устиг попрацювати в рідному селі. Возив пшеницю від комбайна, був вантажником, а часом йому довіряли сісти за кермо старенької вантажівки – тієї самої «бубки», як лагідно називали її в селі. Вона гуркотіла на кожній вибоїні, здригалася всім корпусом, але хлопець вважав її першою надійною подругою. Кожен такий виїзд захоплював, і вибір професії ставав дедалі очевиднішим.

Служба в армії тривала з 1979 по 1982 рік. У лютому, повернувшись додому, Сергій Степанович ступив на шлях, якого тримається й сьогодні.

Початок кар’єри: перший автобус і перші зимові рейси

Роки потому він і досі згадує свій перший автобус. То був списаний ПАЗ–1888 – скромний, потертим боком нагадував про минулі дороги, але від першого ж робочого дня став для свого кермувальника майже рідним. Саме з цієї машини почалася справжня водійська наука.

Старт видався непростим: перший рейс – зимовий, у Папужинці. Сніг сипав дрібний, мов манка, дорога звужувалася просто на очах. А ще важливо: доти пан Романчук працював тільки на вантажівках. За кермо автобуса уперше сів уже у 2000 році, коли вантажні перевезення майже зупинилися. У гаражі тоді організували курси для тих, хто хотів перейти на пасажирські маршрути. Чоловік не роздумував – відчув, що настав час іти далі.

Так розпочався його новий етап – «пасажирський», людський, тепліший. І кожен наступний рейс додавав певності: він обрав правильний шлях.

Від районних до міжміських маршрутів

Згодом Сергія Степановича перевели на міжміські рейси.

Київ, Черкаси, Вінниця. Ці міста стали для нього давніми знайомими: кожна дорога до них мала свій характер і свою тишу перед ранковим стартом. У кожної траси були власні труднощі й невеличкі радощі, які відчуває лише той, хто проводить у дорозі більшу частину життя.

Зима вимагала найбільшої уваги. Тоді рятувала кмітливість: підсипати під колеса трохи мучки, щоб автобус упевнено взяв підйом. Обережно пройти льодяну ділянку. Вибратися зі снігового перемету, що підбирався під самі двері. Особливо врізалися в пам’ять дороги через Буки – круті горби, слизькі повороти, засніжені лісосмуги навколо.

Траплялися й дні, коли машина раптом ставала посеред поля, і доводилося чекати допомоги в широкому білому просторі, або ночувати в автобусі, поки привозили потрібну деталь. Але поруч завжди була підтримка керівника Віталія Івановича Накопюка. Його людяність водій згадує з особливим теплом.

Пасажири: від життєвих історій до буденної доброти

Дорога – то не тільки кілометри. Це люди. Їх за всі роки було безліч, і кожен ніс у салон свою історію.

Їздили молоді заробітчани з наплічниками й великими надіями.

Будівельники після важкого дня. Інколи траплялися нетверезі подорожні, з якими доводилося і миритися, і знаходити спосіб владнати ситуацію. Були й зовсім інші зустрічі, коли на узбіччі стояли хлопці, що опинилися в біді. Таких брали без вагань, садили в теплий салон і підвозили безкоштовно. Так робив завжди.

«Шофер пасажира не кине!» – каже Сергій Романчук. У цих словах немає жодної гучності, лише просте правило, якому він вірний десятиліттями. Зараз, за його словами, люди на маршрутах стали інакші – спокійніші, уважніші, добріші.

Сьогодення: менше рейсів, та більше відповідальності

Сьогодні водій працює на «Еталоні». Їздить селами, бере маршрути на Черкаси, виконує замовні перевезення: везе весільних гостей, дітей на поїздки, цілі групи людей, які довіряють йому дорогу.

Колись у день було п’ять рейсів. Згодом – чотири, потім три. Тепер лишилося два рейси: у вівторок, п’ятницю й неділю. «Немає пасажирів, немає надходжень, немає дотацій», – зауважує Сергій Степанович спокійно, як людина, що звикла називати речі своїми іменами.

Його робочий день починається рано:

медичний огляд, перевірка в механіка, заправка – і в дорогу. Ранкова траса, рівний подих двигуна… У цьому він відчуває рух життя, який супроводжує його вже багато років.

Порада молодим водіям

Слова Сергія Романчука чіткі й чесні, сказані без зайвих прикрас: «Працюйте. Беріть досвід у старших і тримайте професію, щоб вона не зникла».

Він гордиться тим, що є шофером. І це пишання – не в нагородах і не в гучних промовах. Воно живе в щоденній відданості дорозі, у відповідальності перед пасажирами й у в тій тихій гідності, з якою він робить свою роботу з року в рік.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: У Тальному відзначили кращих працівників сільського господарства та ветеранів галузіЧитайте нас також в Telegram!Запис Як водій АТП-17137 з Тального усе життя присвятив професії спершу з'явиться на Вісті Черкащини.

Горб, Тихий, манка, Черкас, курс

Читайте ще