«Яке це щастя, що я вдома»: історії черкащан, які повернулися з‐за кордону (ФОТО)
Що для вас означає незалежність? Хтось пояснює це можливістю мати голос, інший - свободою вибору, хтось каже, що це виборювання свого, ще хтось трактує незалежність як відповідальність і дію. Усе це - різні прояви волі, яка здавна є частиною української ідентичності. У цьому “18000” переконалися у розмові з українцями, які жили у Канаді, Польщі, США, Таїланді, але згодом повернулися на Батьківщину. Причини для виїзду у власниці кавового бізнесу, ветерана, письменниці, волонтерки та програмістки були різними. Проте повернулися всі через одне - дім, Україну.
“18000” до Дня Незалежності України, 24 серпня, публікує історії п’яти українців, які жили за кордоном, але все ж повернулися додому.
Хочеш бути частиною спільноти "18000"?
Підтримай наш журналістський проєкт
DONATE
Незалежність - це мати свободу вибору. Життя в Канаді й туризм світом, однак власна справа - в рідних Черкасах
Подружжя Світлани й Олексія нині має кавовий бізнес у Черкасах. Побачивши світ і обравши кавову індустрію,
вони почали розвивати цей напрям в Україні. Хоча до цього майже п’ять років жили в Канаді й життя для них там стало звичним.
Світлана Литвак їхала в Канаду до Олексія, тоді ще свого хлопця. Він перетнув кордон кількома місяцями раніше, у 2013-му. Довга розлука пару не влаштовувала. До того ж в Україні погіршувалася політична ситуація, тривала Революція Гідності. Для Світлани, яка тоді працювала журналісткою, створювала медіа, підтримувала прикордонників на сході, зробити вибір на користь кохання, а не громадської діяльності, було нелегко.
- Мені було дуже складно залишати все це, але водночас були й мої особисті почуття. Важко було самій у такий час, ще й було незрозуміло, коли ми знову побачимося. Хоча Олексій не планував залишатися там назавжди. Ці романтичні почуття постійно боролися з іншими - почуттями громадянки. Тому, коли я виїжджала, мною, мабуть, керувала любов, - пригадує Світлана Литвак.
Й Олексій, і Світлана їхали у Канаду, бо так склалися життєві обставини. Для неї ж - це ще й можливість вивчити мову, повчитися в іноземному навчальному закладі,
врешті побачити світ і розширити свої кордони. Під час відпусток пара приїжджала в Україну, бо хотілося до своїх, зустрічалася з рідними і друзями.
- Я збрешу, якщо скажу, що не думали про те, щоб залишитися жити в Канаді. Особливо через нестабільну ситуацію в Україні. Але це, мабуть, не було щирим бажанням: як усі, ми вагалися, яке рішення буде для нас найкращим, - розповідає Світлана. - Водночас ми жили в українському контексті. Бачили, як знайомі відкривають власні справи, в Україні відчувалася класна енергія. Можливо, українці, які залишалися в країні, цього не помічали, а ми ж це бачили й хотіли бути частиною цих змін.
Уже тоді Олексій та Світлана вирішили, що розвиватимуть кавову культуру в Україні. Тому збирали кошти на дорогу назад. За цей час пара звикла до Канади: з’явилися друзі, було кар’єрне зростання, більше можливостей подорожувати.
- Важкувато було їхати й з Канади, бо там залишилися дорогі серцю люди. Там була робота, моя команда з 18 людей. Я їх всіх безмежно любила. І ми досі спілкуємося. Вони підтримували нас на початку вторгнення й пропонували прихисток,
- розповідає Світлана.
Та перед остаточним поверненням в Україну пара поїхала в подорож Латинською Америкою, щоб побачити, як вирощують і готують каву. Після цього мали робочий проєкт в Об'єднаних Арабських Еміратах.
- Ми навіть не знали, де житимемо, думали про Львів чи Київ. Поїздили ще по містах України, щоб відчути, де хочемо бути, і зрештою повернулися в рідні Черкаси, - пояснює Світлана Литвак. - І не шкодували. Вже під час вторгнення ми говорили з чоловіком про те, а що, якби не повернулися. Але ми синхронізовані й в обох точно є відчуття, що ми на своєму місці.
Олексій нині служить у війську, Світлана веде їхній спільний кавовий бізнес, навіть отримала сертифікат міжнародного кавового судді. Проте каже, що іноді її охоплює смуток й гостре відчуття несправедливості через те, що українцям доводиться проживати війну.
- Інколи думаю, нащо я це роблю, а з іншого боку, як це навіщо? Ну, бо треба заявляти про себе. Так, наші найкращі роки проходять в час війни, але ми стійке й міцне покоління, нам доведеться прожити цей час, робити все, що можемо, щоб з гордістю й надалі говорити - ми українці.
Будемо пригадувати ці важкі роки і зауважувати, що ми працювали, навчалися, намагалися розвивати кавову культуру, - додає Світлана. - Тому незалежність України - це право на власний вибір, на суверенітет.
Незалежність - це мати голос. Навіть за 7 тисяч кілометрів від дому ти - українка
Черкащанка Анастасія Михайлович разом із командою вже створили десять благодійних розпродажів у Черкасах - “Garage Sale” й зібрали понад 2 мільйони гривень, підтримуючи військо. Також вона - комунікаційниця благодійного фонду “Схід SOS”. Дівчину часто можна побачити з плакатом на акціях на Соборній площі. Її голос, що відстоює незалежність України, чули й за кордоном.
Наприкінці січня 2022 року Анастасія зі своїм хлопцем вирушили на довгоочікуваний відпочинок у Таїланд. Квитки до України були на 23 лютого, однак ними не скористалися, бо підхопили ковід.
- Я почала подорожувати за кордоном у 2019 році. І зрозуміла, що подорожі розширюють світогляд, - каже Анастасія Михайлович і додає з усмішкою: - Я з невеличкого села на Черкащині, мала ідеї поїхати на полуницю в Польщу, заробити грошей і купити квартиру в Черкасах,
однак жити за кордоном ніколи не мріяла.
Перебування у Таїланді було вимушеним через повномасштабне вторгнення в Україну. З активним наступом росіян завершився і відпочинок пари. Анастасія міркувала, як підтримати українців тут, на півострові.
- Зараз ми максимально мобілізуємося, позбираємо донати, проведемо інфокампанію і війна закінчиться. Це був той період, коли всі сподівалися, що ще місяць і все закінчиться, ще місяць - і все. Я теж так жила - повернулася додому через шість, - розповідає Анастасія Михайлович.
Вдома дівчину зустріли друзі з короваєм і плакатом з написом тайською “Вітаємо вдома”. “Це яскравий спогад, - каже Анастасія. - Це абсолютне щастя, що я вдома”. Уже у вересні черкащанка стала співорганізаторкою першого благодійного розпродажу “Garage Sale”. Тоді для лікарів на східному напрямку зібрали понад 50 тисяч гривень. Однак у Черкасах надовго не залишилися - з нареченим зупинилися в Польщі, де безпечніше і ближче до України.
Життя на дві країни тривало ще два роки. Та після серпневої “Гаражки” у 2024-му Анастасія остаточно повернулася додому.
- Повертаючись, я розуміла, що саме тут моє життя - це волонтерство, друзі, я хотіла бути у політично-суспільному контексті, для мене важливо проявляти громадянську позицію, - пояснює Анастасія Михайлович.
Удома одразу було нелегко: кількамісячний пошук роботи, складна операція - низку особистих проблем доводилося вирішувати паралельно з подіями війни. Анастасія була переконана, що її місія - бути вдома під час війни, тому шукала роботу у різних благодійних фондах. Та чергові відмови змусили її задуматися, чи не “загралася у місійність?”. Дівчина дала собі час і «пливла за течією». Згодом, у новому році, все налагодилося.
За роки, проведені за кордоном, Анастасія зрозуміла, що раніше мало цінувала час із рідними: “Люди - це перше, через що повертаєшся”. А ще в Таїланді було непросто вийти на мітинг - поліцейські розганяли учасників акцій і у 2022-му там перебувало немало росіян. Та українці знаходили можливості, як підтримати своїх.
- Незалежність - це мати голос і бути собою. Це не мати жодних підстав зовні ставити під сумнів правильність своїх думок, почуттів і свою гідність,
- підсумувала Анастасія Михайлович.
Читайте також. «Лише я, книга і приглушений галас міста»: де почитати у Черкасах
Незалежність - це бути вільною. З Аляски - у Дахнівку: як українка знайшла свободу вдома
Тетяна Брукс - українська письменниця. Вона переїхала на Аляску з чоловіком-американцем. Там взялася за перо. Та вже у 2017-му повернулася в Україну разом із чоловіком. Після розлучення у 2022 році продовжила будувати нове життя в Україні. І навіть після 60 зробила перше татуювання.
- Коли опинилася на Алясці, почала відчувати свою залежність. Хоча я завжди була незалежною. Подруги мені говорили: “Ти така вільна, жінка такою не має бути”. Та що ж зробиш, - усміхаючись, каже Тетяна Брукс.
Озираючись у минуле, пані Тетяна каже, що чекала від Америки саме свободи. Навіть на початку двотисячних, вже у суверенній Україні, побутувала радянська думка, що там - краще .
- Коли приїхала, будинок чоловіка зовні здавався сірим і брудним. Тому перше, що захотілося зробити, - це перефарбувати його. І тут мені повідомили, що так не можна. Хоча будинок - мій, могла використовувати лише визначену палітру кольорів,
- пригадує пані Тетяна.
Ще в Україні Тетяна здобула освіту перукаря, створювала тут святкові образи, зокрема для наречених. Однак, щоб працювати за кордоном, довелося навчатися заново.
- Там на іспиті позаду тебе стоїть викладач, який стежить, чи взяв ти пасмо під 90 градусами і чи відрізав під 45. Тільки так і все. Жодного індивідуального підходу чи творчості. Є правило, - розповідає Тетяна Брукс. - Хоча власниця салону, в якому я працювала, завжди з гордістю казала: “У нас краще Тані ніхто зачіски не робить. Бо вона з України, в них інша школа. Я вам рекомендую”. І це важливо було чути.
Водночас американці були привітними й щедрими на компліменти, і рівень обслуговування був вищим, ніж у той час в Україні, пригадує Тетяна Брукс. Щоправда, знайти друзів українка змогла вже у середовищі письменників, які цікавилися світом за межами своєї бульбашки. Водночас весь час жінка чекала на повернення в Україну, про яке вони з чоловіком домовилися на початку стосунків.
- Мені не подобалося там. Друзі були, однак спілкування в Америці зовсім інше. Люди замкнені в собі.
А з росіянами некомфортно було тримати зв’язок, вони навіть не у своїй країні поводилися зверхньо (Одного разу вимагали зняти з будинку прапор України. Згодом його хтось понівечив, - ред.) Чоловік влітку напружено працював, взимку йому потрібний був відпочинок на самоті. Я почувалася самотньою, - розповіла пані Тетяна. - Тому, коли вже спливали ті десять років, я готова була хоч пішки йти додому.
Подружжя переїхало у Дахнівку в Черкасах. Тут уже Тетяна змогла завести песика і навіть курей. 24 лютого 2022 року, у день початку повномасштабного вторгнення, тріснув і шлюб Тетяни та Майкла.
- Якщо мені погано, я йду звідти і не думаю, як буде далі. Зроблю так, як хочу, - пояснює пані Тетяна. - Навіть розлучення - це отримати незалежність одне від одного, від негативної енергетики й невдоволень. Я стаю щасливою кожного разу, коли йду від того, що мені не подобається, як би важко не було. Незалежність - збудувати своє, те, що ти хочеш сама, своїми силами й умовами.
А завершивши процес розлучення, Тетяна зробила тату, про яке давно мріяла. Це зображення тризубу і напис “Вільна”.
Незалежність - це бій, а патріотизм - у діях, а не словах
Нині Олександр Линник - в команді Черкаського обласного осередку ГО «Всеукраїнське об'єднання "Ветеранський корпус"». Він опинився тут невипадково, адже за плечима в Олександра - бойовий досвід у російсько-українській війні, ампутація та реабілітація. До вторгнення чоловік працював у Польщі, однак уже в лютому 2022-го він добровільно став на захист Батьківщини.
Уперше й востаннє, як каже Олександр, він працював за кордоном. Наважився на цей крок, бо велика кількість його знайомих заробляли гроші за межами країни. Така можливість у нього з'явилася у 2019 році.
- Це була робоча поїздка без далекоглядних планів. Залишатися там назавжди я не планував. Часто бував удома, в Україні, - пригадує Олександр.
У Польщі чоловік працював на складі бренду «Zara». Водночас залишався в українському ком’юніті, а іноземці ставилися до нього з повагою.
- Вони розуміли, що найкращі працівники - не поляки. Там було багато національностей: ми, білоруси, грузини, молдовани. Але нас цінували найбільше, це сто відсотків, - розповідає Олександр Линник.
Чоловік каже, що в Польщі тоді було краще співвідношення цін і зарплат, ніж в Україні. Доступними були як продукти, так і вживані автомобілі.
- Усе інше - ні, не краще. Найкраща їжа, продукти, природа, повітря - в Україні. А жінки які! Бракувало там українського менталітету, чогось свого, рідного для душі, - додає Олександр.
Від початку січня 2022 року в Україні стало все більше розмов про ймовірний наступ. Олександр не сумнівався в цьому, усвідомлював, що вторгнення все ж відбудеться, тому готувався до повернення. Остаточне рішення ухвалив після перших обстрілів.
- Ми з побратимом - на той момент другом і колегою дядь Сашею, який, на жаль, загинув, - чітко розуміли масштаб російської армії, співвідношення сторін і можливостей країн. Усвідомлювали, що без добровольців ЗСУ можуть не впоратися, - пояснює ветеран.
Тоді кордон в Україну перетинали Олександр із другом і ще один незнайомець, натомість на виїзд із країни стояла кілометрова черга. Здавалося, що жінок і чоловіків - порівну. 27 лютого 2022 року чоловіки були вже в Україні.
- Я трохи розчарувався в частині чоловічого населення України.
Великий відсоток наших патріотів і захисників держави виявився такими тільки на словах, - каже Олександр Линник.
Невдовзі Олександр із позивним “Берлін” та дядько Саша з позивним “Борода” стали до бою з росіянами на Київщині. Далі - вступ до 3‐ї ОШБр, бої біля Бахмута, втрата кінцівки, евакуація з «нуля» під прицілом російських дронів, 17 операцій і протезування. “18000” закарбували історію Олександра Линника у матеріалі.
- Якби все було гаразд, не мав би фінансових і професійних проблем, то навіщо за кордон? Краще б жилося в Україні, - підсумовує Олександр, відповідаючи на запитання, чи жив би він в іншій країні за ідеальних умов. - А поки ми в бою за незалежність України.
Незалежність - це можливість жити. Як би світ не вражав, вдома - найкраще
Програмістка Дарина Бузовська відвідала чимало країн у різних куточках світу. Подорожі - це про знання, знайомства і відпочинок - унікальний досвід - проте дівчина завжди поверталася в Україну. Тут є Дніпро і рідні, тут усе просто і зрозуміло, а люди навіть за сотні кілометрів вважаються своїми.
Дарина Бузовська самостійно подорожує країнами з 18 років.
Подорожі для неї - це спілкування і спосіб формування світогляду.
- Я була юною. Мене все цікавило. Хотілося спілкуватися з місцевими людьми. Я ніби приміряла на себе життя в цих країнах, - пригадує Дарина.
В юності дівчина чула від оточення, що хороше майбутнє - за кордоном, і несвідомо піддавалася цій думці. Усе змінила Революція Гідності, яку Дарина бачила на власні очі, бо саме навчалася у Києві.
- Після Майдану зрозуміла, що вже не хочу жити за кордоном, і навіть якщо навчатимусь, то повернуся додому, - каже Дарина Бузовська.
Так і сталося. Дівчина двічі пробувала навчатися у Франції, однак їй не сподобалось ні викладання, ні життя там. Удруге пожити за кордоном Дарина планувала вже зі своїм чоловіком - Олександром. Одним з останніх рейсів з України 23 лютого 2022 року вони вилетіли в Домініканську Республіку.
- Цю поїздку планувала ще з осені. Тож ми купили тур і полетіли за кордон. Вже там прокинулись і дізналися про війну, - пригадує Дарина.
Через це парі довелося жити в Європі, але не в Україні. Дарина каже, що до будь-якої країни доводиться звикати і швидко приймати її “правила”,
а це додає дискомфорту.
- В Україні ми маємо частину життя, щоб навчитися, як організувати похід до лікаря, отримати паспорт, віддати свій голос на виборах чи орендувати квартиру. Вдома - це рутина, яку ти не помічаєш і з легкістю даєш їй раду, а за кордоном на це треба час. Бо країна - чужа, як і мова, і менталітет, - каже Дарина.
Дівчину засмучувало також те, що у чужій країні ніколи не будеш своїм: бо не причетна до історії цієї країни і не можеш впливати на її майбутнє.
- У мене ніколи не буде спільного минулого з цими людьми, як би ми не дружили. Я не могла там ні на що впливати. За кордоном я - ніхто, - пояснює Дарина. - Натомість в Україні, особливо у своєму місті, я мала вплив на владу і могла багато що вирішити. І мені це дуже подобається.
Крім цього, в Україні у 2021 році пара вже мала роботу, житло, автівку й кошти на подорожі. Можливості розвитку та професійного зростання - теж, все це було в рідній країні.
- До ковіду ми їздили за кордон на місяць або півтора. Подорожували, їли прикольну їжу і поверталися додому. Але щоб переїхати, мені здається,
треба, щоб дуже сильно не подобалося жити вдома. Я зустрічала італійця. Він казав: "Я не люблю морепродукти, каву, рибу". І він переїхав жити в Люксембург, - розповідає Дарина. - А я дуже люблю Дніпро і сумую за ним, люблю Черкаси і свою країну.
Повернутися додому черкащани вирішили за пів року після початку повномасштабного вторгнення. Це рішення не було емоційним чи раптовим, навпаки: ситуація в Україні здавалася їм уже не такою загрозливою, як на початку вторгнення, Олександр готувався долучитися до війська.
- Коли ми приїхали, о четвертій ранку, одразу з потяга у Черкасах пішли на Чайку зустрічати схід сонця над Дніпром. Вже потім відвідали всі улюблені місця, перепробували всю піцу у місцевій пекарні-кав’ярні. Дуже не вистачало цього, - з усмішкою каже Дарина.
Нині сім'я проживає в Івано-Франківську і стала більшою на одного члена родини. Дарина каже, що раніше її незалежність полягала у відсутності будь-яких планів. Цей досвід здобутий і цього вже не хочеться.
- Завдяки росіянам тепер дуже легко розуміти, що таке незалежність. Прильоти не такі страшні, як окупація - росіяни, які хочуть тебе вбити. Незалежність - це можливість жити, вона - у простих речах: коли можеш розрахуватися своїми грошима, зателефонувати зі свого телефону, не змінюючи SIM-карту, говорити українською, - підсумувала Дарина Бузовська.
Читайте також. Місто в навушниках: як створюють аудіогід про Черкаси голосами містян
Вікторія Нянько
Фото з архівів героїв статті
Розкажіть нам про актуальні новини Черкащини Якщо ви або ваші знайомі творите сьогодення в області, надішліть інформацію про це в бот “18000”