До 70-річчя визволення Черкас.
Юною дівчиною потрапила на фронт росіянка Віра Федотова. Зв’язкова штабу 936-го стрілецького полку 254 стрілецької дивізії пройшла з однополчанами військовими дорогами від Старої Русси до Берліну і Праги. В листопаді-грудні 1943 року вона, дівчина з Поволжжя, визволяла від фαшиcτських окупантів українські Черкаси і на все життя полюбила і наше місто, і Дніпро-Славутич… Щоправда, Віра Михайлівна тоді носила ще татове прізвище – Петрова та й Михайлівною її через юний вік називали лиш зрідка. Про українське містечко Черкаси в шкільні роки знала хіба що з уроків географії, бо запам’ятала, що це місто стоїть на березі найбільшої водної артерії України – Дніпрі. Сама була закохана у Волгу і була переконана, що кращого місця, ніж її мала батьківщина на Саратовщині, ніде більш нема.
Зараз їй повних 92. А тоді, коли у двері постукала страшна і непрохана війна, була ще зовсім юною. Їй так хотілось мирно жити, кохати, народжувати дітей… Та, не роздумуючи, пішла до військкомату. І, як сотні тисяч її однолітків, попросилась на фронт.
…Закінчивши школу зв’язку в Пензенській області,
отримала звання радиста – телеграфіста і розподіл у 254 дивізію 936 стрілецького полку під командуванням Григорія Короненка.
Їй пощастило безпосередньо в атаку не ходити, однак, з дня у день і з ночі в ніч перебувала на лінії фронту. Нерідко, не знімаючи навушників, доводилось чергувати цілодобово, адже тримали безперервний зв'язок зі ставкою Головнокомандування.
Зате їй часто з бойовими побратимами доводилось ходити в розвідку. Адже отримані розвідувальні відомості потрібно було негайно передавати в штаб. А після передачі даних доводилось відразу ж залишати місце передачі. Нерідко і з боєм, адже німці досить швидко пеленгували координати передатчика.
До своїх 92 років вона пам’ятає свої позитивні, які 19 - річною передавала із промерзлих окопів: «Роза! Роза! Я – Букет. Як мене чуєте? Прийом»… Якось в бліндаж, де знаходився штаб її полку, потрапила бомба. Віра Михайлівна якраз перебувала на чергуванні. Вибуховою хвилею її підкинуло вверх, ранило і контузило. Щастя, що залишилась живою. Хоч всі інші, хто на цей час перебував у бліндажі – загинули… … Радянські війська гнали ненависного ворога на Захід.
Ще наприкінці грудня 1942 р. почалося вигнання німецько-фαшиcτських окупантів з території України. Проте тільки після 50-денної Курської битви, влітку 1943 р., почалося безповоротне вигнання фαшиcτів з української землі. Вже наприкінці вересня цього року Червона Армія контролювала 700 км лівого берега Дніпра. Почалося форсування Славутича радянськими військами. Увесь жовтень командування підтягувало армійські резерви і накопичувало війська на правому березі Дніпра, щоб взяти штурмом побудований німцями «Східний вал». Щоб підкреслити важливість цих дій і запалити війська на бойові подвиги, Ставка Верховного Головнокомандування перейменувала Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти відповідно в 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Український фронти.
Пригадує, що в Черкаси входили важко. Всі підступи до міста було заміновано – гітлерівці міцно тримали оборону Черкас.
254-а ордена Леніна, Червоного Прапора, орденів Суворова, Кутузова і Богдана Хмельницького стрілецька дивізія, зокрема, 936-ий стрілецький полк, де служила Віра Федотова, зробив перший прорив у районі села Свидівок.
Ще два полки: 939-й і 933-й форсували Дніпро і прорвали німецьку оборону. Поряд із ними в боях за Черкаси брали участь інші бойові з’єднання: 973-я, 294-а стрілкові дивізії, 7-а гвардійська протиповітряна дивізія, танкові батальйони, артилерійські підрозділи, партизанські загони… За участь у боях за наше місто всі ці з’єднання отримали ще одне бойове звання – Черкаських… Ветеран війни згадує: «Дійшли до Дніпра в Черкасах. Тут був отриманий приказ форсувати річку в районі Хрещатика. Першою розпочала переправу штрафна рота. Але бійцям не вдалось не те, що захопити плацдарм, а навіть переправитись на лівий берег. Із роти в живих залишилось лиш троє солдатів. Вдруге форсували Дніпро в районі Свидівка. Переправу розпочали вночі без артпідготовки. Але ворог виявив наших бійців і відкрив шквальний вогонь зі всіх видів зброї. З великими втратами вдалось досягти берега. Двічі в плоти, на яких мені довелось добиратись до берега, потрапляли снаряди. Пощастило залишитись живою…».
Віра Михайлівна розповіла про те, що їхня дивізія штурмувала Черкаси з боку Соснівки: «Тільки четвертий штурм міста виявився вдалим і ми дійшли до району цегляних заводів.
Фαшиcτи перетворили у фортеці кожен будинок, з боями довелось брати кожен провулок, вулицю. Коли Черкаси нарешті було звільнено, в місті не було де напитись води: колодязі, а також деякі будинки були набиті тілами наших закатованих фαшиcτами співвітчизників. У місті стояли шибениці».
А їй тоді в душу запало це понівечене і зруйноване місто, про яке подумала: «Яке ж воно чудове, напевне, весною. Коли цвітуть абрикоси, вишні та яблуневі сади»… Разом з однополчанами дійшла з боями аж до Берліна і Праги.
А після завершення війни демобілізувалася. Вийшла заміж, народила доньку. Коли перед родиною постало питання, де жити, згадала місто над Дніпром, яке так тяжко визволяли в листопаді-грудні 1943 року. Приїхали сюди, обжилися. Було за ці роки всього: і радість, і горе. Похоронила чоловіка. Проте самотності не відчуває, підтримують донька, внуки. А ще спілкування з такими ж, як вона, воїнами-визволителями.
Каже, ще місяць тому почувалась зовсім добре, а це вже здоров’я стало підводити. Користуючись нагодою, попросила нас передати привіт своєму бойовому побратиму, такому ж довгожителю, як і вона, Івану Денисовичу Шастуну.
Віра Михайлівна бажає всьому жіноцтву Черкас ніколи не зазнати лихоліть війни, не відправляти на неї своїх чоловіків та дітей, і тим більше, самим не брати зброї до рук.
Натомість ця мужня і красива жінка зичить усім мирного неба, щастя та любові!
