Боєць Черкаської тероборони з позивним "Санич" на війні ще 2014 року. У цивільному житті працював лікарем-реабілітологом. Нині він головний сержант роти вогневої підтримки 156 окремого батальйону 118 окремої бригади сил ТРО.
"Після окупації росіянами Криму 2014 року у травні був мобілізований, - розповідає військовий. - Влітку ми прикривали кордон між Україною і невизнаною республікою Придністров’я. Потім нас перевели в зону АТО, де ми охороняли “Буки” до демобілізації в 2015 році. Після першого місяця служби мене призначили на посаду головного сержанта взводу".
З квітня 2020 року чоловік підписав контракт із ЗСУ - служив головним сержантом взводу, а потім командиром відділення у 56 мотопіхотній бригаді під Опитним Донецької області. Далі - у складі 156 окремого батальйону після повномасштабного вторгнення росії брав участь у боях у Попасній Луганської області. Отримав контузію.
"Санич" пояснює, що сержант завжди має бути готовим прийняти командування на себе.
"Сержант повинен бути готовим у критичній ситуації взяти командування на себе, - продовжує захисник.
- Це посередник між особовим складом і командиром. Це первинна ланка командування. Він самостійно приймає рішення. Якщо діє правильно, то буде і злагоджена робота відділення і в бою і у побуті. Але є одне "але" - успішність роботи сержанта залежить від командира роти та особового складу. Якщо командир роти неефективний, а військовослужбовці демотивовані, неактивні, то діла не буде. Мені пощастило із підрозділом, командиром роти та батальйону".
Саме сержант іноді ухвалює надскладні рішення, з результатами яких йому потім жити.
"На жаль, іноді саме йому доводиться приймати рішення кому жити, а кому помирати, - говорить військовий. - Ніколи не знаєш наперед, правильне воно чи ні. Потім це ніколи не відпускає".
За інформацією пресслужби 118 окремої бригади територіальної оборони
