У вітальні пахне фарбою. Оксана Сігута з синами обживаються на новому місці. У серпні вони переїхали в Кудрівку на Сосниччині з прикордонної Вороб’ївки Новгород-Сіверського району.
— Обережно, поріг пофарбовано, — попереджає 15-річний Андрій СІГУТА.
У районі — безплатно, далі — за своїБудинок великий і світлий. У хлопців своя кімната. В одному кутку — ліжка, в іншому — стіл для навчання.
— У молодшого продльонка, а старший тут уроки робить, — радо показує обстановку в хаті 38-річна Оксана СІГУТА. Дім їй подобається.
У класі Андрія, у 10-му, семеро учнів. Є ще один переселенець, із Семенівки.
На столі книжки, зошити. Комп’ютера немає.
— Удома, у Вороб’ївці, давали від школи планшет. Виїжджаючи, ми повернули, — каже Андрій. Навчання у Вороб’ївці вже давно проходить онлайн. Учились у чайкинській школі.
Дев’ятирічний Сергійко вже вдома. Розважає себе мобільним телефоном.
Вороб’ївка — за 32 кілометри від Новгорода-Сіверського. І сім кілометрів — від кордону з Росією.
У Кудрівку родину запросили директорка місцевої школи Оксана Рудя та староста села Тетяна Гончаренко.
Разом з бізнесменом-благодійником Романом Солодаренком втілюють проєкт зі збереження школи. Переселенцям з дітьми надають безплатно хати для проживання. Умова: щоб діти навчалися в Кудрівці. Про переселенку з Житомирщини «Вісник» писав у номері від третього жовтня.
— Директорка школи мені дуже сподобалася. Таких пошукати треба, — у захопленні Оксана. — Коли їхала дивитися умови, вона мене машиною забрала із Сосниці. У Кудрівку привезла, потім назад. До Сосниці я їхала автобусом. Подивилася, сподобалось село, будинок. До того мені Оксана Олексіївна на вайбер кілька варіантів скинула. Мені цей зразу до душі припав.
Родина тут з 28 серпня.
— Машину для переїзду від Новгород-Сіверської громади давали?
— Дали 30 літрів солярки для переїзду в межах району. Далі — своїм коштом.
У міськраді взяла номер телефону водія з машиною. Приватник з Новгорода-Сіверського.
Сказали, що 30 літрів — це якраз від Вороб’ївки до Авдіївки. Крайнє село Новгород-Сіверського району. Звідти до Кудрівки ще 25 кілометрів. Ще дві з половиною тисячі гривень. У мене було дві. Водій подзвонив,
500 гривень заплатили волонтери. Так і не знаю, хто.
Перевезли свої речі, продукти, посуду трохи. Водій допоміг там завантажити, а тут усе розвантажити.
А молодший запитує: «Мамо, а інтернет?..»
Старший взяв оцю антену, ми її з собою привезли…
— Я підняв, встановив. Під’єднав усе. Он модем на столі, — показує результат своєї роботи Андрій. — Тут поряд вишка, на стадіоні.
— Ловить, — пишається сином Оксана. — Сам зробив!
І з телефонами майстер. Що треба, зразу налаштує.
— А куди вступатимеш?
— На тракториста хоче, — перебиває синове «Я не знаю…» Оксана. — А спочатку в далекобійники збирався.
Квіти та кошенята — із собоюУ кудрівському будинку тепло.
— Сьогодні топлю піч, учора грубу протопила, — з вітальні через простору залу проходимо до кухні. — Дрова купили. Село не газифіковане.
Готую в печі або на вогні у дворі. Піч топити я майстер.
Кухня теж досить простора.
— На стінах шпалери були, але вже брудні. Я обірвала, побілила. Стіл пофарбувала. На підлогу фарби трохи не вистачило, — тицяє на коричневу не зафарбовану смугу посеред вишневої підлоги. — Ще куплю, бо негарно так залишати.
Так швидко збиралися, поспіхом, що ні холодильника не взяли, ні морозильної камери, — переймається Оксана. — Зате погріб у дворі хороший.
На вікнах вазони з квітами.
— Комісія зайшла: «О, у вас квіточки!» Так то ще не всі, багато поламалося в машині. Чоловік все погрожував повикидати, так я з собою забрала. Люблю квіти.
У дворі бігають кошенята.
— Котиків перевезли сюди, Мавіка і Ромашку. І собаку нашого. Гавкне — і як удома...
— Мухтар, дай лапу!
Мухтар простягає лапу Андрію. Потім Сергію.
— Тут би ще стелю поклеїти. І двері пофарбувати, бо терла, аж пальці поздирала — не відмиваються. І ще отам кімната є, — киває на закапелок біля печі. — До неї руки не дійшли. У коморі переробити трохи треба, у спальні. Ще підвал є.
У веранді лежать велосипеди хлопців. Привезли з собою.
— Стелю у веранді треба ремонтувати. Прогнулась і провалилась, — тицяє на отвір над головами Оксана.
— Мишей багато?
— Бачила тільки одну. Почала піч трохи диміти. Треба штукатурку обдирати, заново переліплювати.
— Чоловік приїде ремонтувати?
— Ліпити, білити я й сама можу, — знизує плечима Оксана. — Пошпаклювати.
Вдома в родичів ремонти робила, ще коли в Бучках жила. Я сама бучківська, — уточнює Оксана. — Кілометр від кордону. І зараз там чотири людини лишилося.
— Цю хату можна викупити?
— Можна, 45 тисяч гривень. Ми не потягнемо, синів на зиму одягти треба. Старший за літо сильно витягнувся. Батько теж у нас високий.
«Батько буде там. Важко без нього»45-річний Ігор, батько сімейства, лишився у Вороб’ївці.
— Дивиться за господарством, — пояснює Оксана. — Там у нас корова, кінь, теля було. Гуси, кури, уті. Різати рано, здавати шкода, а сюди перевезти — дорого.
Кобила почала спотикатися, продали за 10 тисяч гривень. А так близько 30-и коштує. Хороша кобила була, та постаріла. Коли її забирали, чоловік плакав. Він доглядав її. Те саме зі старшою коровою. Віддали за дві тисячі гривень, на м’ясо.
Продавати останніх коня і корову не будемо. Шкода. Якщо не вийде перевезти, мо’, доведеться повертатися.
Ігор працював вальником лісу. Кочегаром. Різноробом. А я на сезонні посадки їздила. Садила сосни, берези. Картоплю перебирала в людей. Минулого року три тисячі на картоплі заробила.
Сіток сто, 20-кілограмових, перебрала. Цього року перебирання теж було, але вже мало. І картоплі, і людей.
— То ви сюди тимчасово?
— Не знаю, — сумнівається Оксана. — Чоловік каже: «Якби не бомбили, у Вороб’ївці б залишилися». Їхати не хоче. Ми все подружнє життя там прожили, 20 років. Важко тут без нього.
— І йому без вас…
— Нам без нього важче. Звичайно, він теж сумує. Зідзвонюємося. Телефон у чоловіка кнопковий. Ще й «Київстар» погано ловить з того часу, як вежу росіяни пошкодили.
Він сюди не приїжджав і до закінчення війни навряд чи приїде. Спина мучить, грижа хребта. На уколах сидить. Тому до весни ми без нього, а далі побачимо. Що наперед загадувати. Може, і війна закінчиться. Так уже хочеться, щоб без гупання, без сирен цих. Але ж бомблять, і сильно!
Малий з переляку почав заїкатися— Масовані прильоти почалися з червня цього року. З кожним разом усе ближче. Бучки, Ясна Поляна, Михальчина Слобода, Грем’яч… Усе далі і далі від кордону. По Буді Вороб’ївській лупили. А ми все думали: мо’, до нас і не дійде. Коли прильоти були вже під двір, я з дітьми вирішила виїжджати.
— Ось на бабусин город приліт, — показує фото вирви в мобільному Андрій. — Ми з братом якраз у неї гуляли. Сидимо в кухні, тут свист над головами і вибух. Стіл — гух! — підскочив. Вікна повилітали.
13 серпня був масований обстріл села росіянами, після якого ми виїхали. Менший з переляку почав заїкатися.
— Влучило за п’ять метрів від хати, — продовжуємо роздивлятися страшні світлини.
— Добре що чоловік встиг з дивану вчасно зіскочити, — автоматично хапається за серце Оксана. — Він якраз відпочивав. Хлопці в іншій кімнаті були. Прилетіло через вікно в стелю, стіну. Коли перестилала диван, там уламки знайшла.
— Тоді було 22 приходи, — рахував Андрій. — І ще два снаряди впали в ліс, не розірвалися.
Осколки в нашому дворі. У хаті. У літній кухні. Шибки з вікон порозліталися. Паркан — як решето.
— Два кілограми осколків назбирав тільки на нашому подвір’ї, — вставляє Андрій.
— Просила: повикидайте, щоб негатив не притягували.
Кобилу чиркнуло трохи. Вона саме паслася. Відірвалася і як рвонула, то дві доби знайти не могли. Тільки жмути шерсті лишилися. Чоловік переживав сильно.
У фейсбуку об’яву дали. Люди відгукнулися, хто знайшов. У Смяч хазяїн забирати їздив.
Хату посікло дуже. Трактор побило.
— А сусіди поряд і навпроти, — там місиво взагалі, — продовжує Андрій. — Люди живі.
— Самі ремонтують, — Оксана хвилюється, коли говорить про рідне село. — Прилітає постійно. І зараз, чоловік каже, на горі горить. Жито, ліс. А там ще й міни детонують від вогню…
— Тут Сергійко трохи відійшов, — гладить по голові сина Оксана. — Та коли кажуть, що від росіян до нас летить, він аж труситься. Шахеди літали. За 20 кілометрів звідси, у Полісся, прилетіли дві ракети. А ми ж не знали, куди. Такий удар був! Думали, десь тут. У погріб сховалися. Малий знову злякався.
«Корови йдуть. За ними хлопці мої. Живі»— Ми до батька їздимо. Сергій за ними дуже сумує. На тиждень відпросила дітей зі школи. Поїхали, картоплю викопали. На канікули ще поїдемо. Корову другу купити хотіли.
— Сусід, йому вже важко, попросив за нього відпасти корів, — приєднується до розмови Андрій. — Погнали. Під вечір, годині о четвертій, дід привіз обід. Посіли, балакаємо. Тихо-тихо, а тоді як засвистить над головами!
Пролетіло в посадку, за 300 метрів від нас. І як рвоне! Ми головами в пісок, лежимо. Я підвівся, а там курява здіймається. Другий снаряд пролетів, знову поряд.
— Сім приходів було. Я думала збожеволію, — розхвилювалася, як тоді, Оксана. — Ми з малим удома на хазяйстві були, і тут ці прильоти. Молила Бога, щоб живі залишилися. Аж бачу: ідуть корови. І хлопці мої, живі!
— Три приходи пересиділи там, почали гнати череду. Корови перелякалися, уже з другим вибухом піднялися, кричали. Додому бігли швидше нас.
Тут четвертий вихід, знову засвистіло. Тато падає з одного боку пагорба, я з іншого. Та в колючки, — пригадує Андрій. Доки лежав, знову вибухнуло. Навіть не помітив, як сильно ноги обколов. Уже вдома побачив, які вони червоні від подряпин.
Корів уже збувають люди. Зараз 24 в череді, а було 35.
Якби роботу…— Ми вже й тут притерлися. Але, як чоловік скаже, так і буде. З іншого боку, там роботи немає, — міркує Оксана. — А тут, якщо запропонують місце на сироварні, піду. Чекаю. Обіцяли п’ять тисяч платити. Якщо городина, господарство своє, то нормально.
Тут оформились як впо,
отримали гуманітарку. Упродовж пів року буде допомога щомісяця. Дітям — по три тисячі, мені — дві. А потім, може, на роботу влаштуюся, — будує плани в Кудрівці Оксана.
У саду біля виходу на город — купа рубаних дров.
— Купили на зиму, — Оксана дивиться, як Серьожа залазить наверх. — 7500 за причіп. Пів причепа вже в сарай затягли. Дотемна носили.
— Тут же лисиць повно, — продовжує Оксана. — Як тільки темніє, виходять. Хлопці мої бачили. Двір був зарослий дуже, бур’ян отакий, — відміряє по пояс Оксана. — Ми з Андрієм приїхали, викосили. Сусід допоміг.
Туалет старий, ніякий. Був би хазяїн тут, зробив би. А без нього складно. Ну, будемо просити, комусь заплатимо, щоб новий викопали.
…І баню!І літній душ є, та холодно вже надворі митися. Будемо в кухні в тазику. Мо’, до кого в баню напросимося.
— Баня — то добре! У нас там в кожному дворі була. Натопиш, щоб пари багато. Хоча я пару не переношу, — сама собі перечить жінка.
— Якось чоловік думав, що я вже помилась, баню замкнув і пішов у хату. Я стукала, стукала, видихалась. Сіла і чекаю, може, хто спохватиться, що мене немає і випустить.
З пів години сиділа. Так погано стало... Ігор нарешті повернувся: «Не знав, що ти тут!» Стояла надворі, на снігу, доки не відійшла. Ігор поряд, хвилюється: «Тобі легше?» Під руку до хати довів.
Отут, на вогні, консервацію вже робила. Помідори купувала. І люди так давали.
Далі за кострищем є свердловина з колонкою. Сергійко качає помпу, у відро збоку задзюркотіла вода.
— Помпа не електрична. Навіть коли світла немає, вода є.
Тут, якщо залишимося, баню можна зробити отам, — киває в кут двора, де якась незакінчена споруда.
Городу тут 70 чи 80 соток. Ніхто докладно і не знає. Великий. Закінчується аж десь за пагорбом. Не оброблявся років два.
У Вороб’ївці в нас 20 соток городу. Ще в людей брали в користування. Бо худоби багато. Траву сіяли, овес, жито. І зараз сіємо.
Як би в гостях не добре…— Додому хочеш? — запитую Сергійка.
— Дуже.
— Він там до бабусі Тані щодня бігав. Вона завжди пригощала смачним.
Ліс поряд.
— Раніше по гриби з дідом Колею ходив. І з татком. Збирав маслюки та курочки.
— У нас і білі ростуть. Лисички, зеленухи, опеньки,— перераховує Андрій. — Зараз в лісі дуже небезпечно.
Є річка, дамба. Купатися теж небезпечно, там два снаряди розірвалися. Уламків повно.
— Як дізналися про Кудрівку?
— Гортала фейсбук. І наткнулася на це відео. Хати роздивилася. Сироварню там теж знімали, магазин. Стадіон великий сучасний. Зберегла.
А коли нас добре «бомбонули», зателефонувала.
Джерело Олена ГОБАНОВА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Чоловік з Бахмача шукає людину, яка б доглядала його
- Жителі розпродують техніку і виїжджають з прикордонного села
- Дві прикордонні громади пропонують житло для переселенців. Безкоштовно
- Фейсбук
- Youtube
- Телеграм
- Tik-Tok
