Чернігів

«Ми йдемо воювати, щоб захистити дітей»: Історія тестя та зятя з Чернігівщини, які разом пішли на фронт

7 лип•Біла хата

Броня української душі: Історія однієї родини з Городні, де воюють три покоління чоловіків.
62-річний Олександр Пирак та його зять, 31-річний Дмитро Ставший, до війни працювали на автозаправці у Городні. 24 лютого 2022 року вони першими побачили нескінченну колону російської техніки, що сунула на їхнє місто. Після деокупації чоловіки зібрали родинний «консиліум» і заявили: «Ми йдемо воювати. Щоб захистити дітей і онуків».

Їхній син та брат Ярослав уже з першого дня служив у прикордонних військах. Родина прийняла рішення без вагань: кожен свідомий чоловік має стати на захист.

Дмитро: «Я хотів, щоб мої діти більше ніколи не бачили окупації»
Без строкової служби за плечима, Дмитро погодився піти у танкові війська. За місяць навчання він став водієм-механіком танка. У червні 2022-го вже брав участь у боях на Донеччині.

«Р

Дмитро Ставший

обота була ювелірна і страшна: під’їжджати впритул до ворожих окопів, витримувати артобстріли, проривати мінні поля», — згадує він.
За три роки війни Дмитро двічі отримав тяжкі поранення. Після сімнадцяти операцій він нині проходить реабілітацію, але навіть скаліченою рукою навчився керувати танком. Поруч із ним — четверо дітей, найменший син Святослав народився вже під час його служби.
«Треба захищати своє тут і зараз, особливо — своїх дітей», — каже воїн.

Олександр:

втрата ноги і бажання повернутися у стрій
Олександр мав досвід строкової служби ще у 1980-х. У травні 2022-го він вирушив на фронт у складі протитанкового дивізіону.

Олександр ПИРАК з улюбленим "Джавеліном"

12 липня під Лисичанськом його підрозділ потрапив під щільний обстріл. Олександр отримав численні поранення, втратив ногу, а уламки розтрощили череп. Вісім днів він провів у реанімації між життям і смертю.

Завдяки наполегливості дружини Любові, яка домоглася термінової операції, чоловік вижив. Після ампутації та довгих місяців лікування він отримав протез і… повернувся на фронт. У 2024 році, вже у 60-річному віці, служив на Гуляйпільському напрямку.
«Як я можу сидіти, коли дітей убивають?» — відповідає він на прохання дружини залишитися вдома.

Любов: «Дітей упізнав, мене — ні»
Дружина Олександра, вихователька дитсадка з медичним досвідом, пройшла разом із ним усі кола лікарняного пекла. Вона згадує, як у Києві чоловік лежав нерухомий, «як гіпсова лялька», а лікарі відмовлялися лікувати загнилу ногу. Лише у Білій Церкві ризикнув молодий хірург, провівши дев’ятигодинну операцію.

Любов сиділа біля чоловіка днями й ночами, розтирала тіло, боролася за його життя. Її сила й віра стали тією бронею, що врятувала Олександра.

Родина, що тримає стрій
Сьогодні Олександр та Дмитро проходять реабілітацію, але не втрачають бойового духу. Вони підтверджують: держава забезпечила лікування й виплати, головне — правильно оформлювати документи.

Олександр ПИРАК з дружиною Любов'ю

Попри інвалідність і вік, Олександр знову подав документи до Міністерства оборони. Дмитро мріє повернутися до танкового екіпажу.

Їхня історія — це доказ: броня танків може тріснути, але броня української душі — ніколи.
Спілкувалась Світлана Томаш
Новини Городнянщини
На першій світлині: Дмитро СТАВШИЙ з доньками Валерією і Домінікою

фронт, Окіп, Червень, Колона

Читайте ще