Його викопали на початку п’ятдесятих одразу за тваринницькими фермами. Колодязь опустився дуже глибоко, а в ширину сягав близько трьох метрів. Зсередини, аби не обсипався, його оббили товстими дубовими дошками. У трьох рівнях змонтували три дерев’яні майданчики для насосів. За допомогою електрики металевою трубою, яку прикріпили неподалік стіни, вони мали подавати воду. Навесні, коли дзюркотливі струмки й теплі рясні дощі наповнювали річечку Оріль (вона текла поблизу та, у свою чергу, живила колодязь), насос установили на першому майданчику. Десь на початку літа, як вода почала спадати, його опускали на другу. А під осінь, коли води ставало зовсім мало, насос монтували на третьому майданчику. Вода була смачна (такої не знайти в усій окрузі), холодна — аж зуби зводило. Навіть улітку, коли немилосердно палило сонце, вона була прохолодною. Люди, що жили неподалік, відрами носили колодязну водицю додому. Жінки хвалилися: з неї вдається найсмачніший борщ, а узвар — як вино. Пий і хочеться. Заспані фуражири ранками вживали ту водичку на похмілля. «Не вода, а здоров’я»,
— прицмокували. Роки летіли. Доярки постаріли, з кожним роком, особливо взимку, носити відрами воду до корівників ставало все важче. Аби полегшити працю жінок, просто на тваринницькому подвір’ї викопали новий колодязь. Від нього до фермерських приміщень проклали водогін, установили автопоїлки. Старий колодязь, який відслужив своє, закидати не збиралися. В бухгалтерії колгоспу підрахували: економічно невигідно. Колгоспні теслярі обгородили його латами, а згори наклали дощаний настил. Та лати й дошки впали в око одному сільському злодієві — тож він темної ночі взяв та й поцупив їх додому. На тваринницькій фермі фуражирував колишній учитель історії Василь Оврамович Співак. Пройшов Велику Вітчизняну, у битві за Дніпро його тяжко поранило. Тривалий час поневірявся по військових шпиталях. Повернувся додому інвалідом — накульгував на ліву ногу. Що було з його здоров’ям робити в селі? Ні орати, ні сіяти не пошлеш. Сторожем направити? Так біля комор сторожували самі лише діди. І тут учорашній воїн пригадав — таж він, іще навчаючись у школі, захоплювався історією.
А що якби… Пішов на курси при педагогічному інституті. Закінчивши їх, отримав посаду вчителя історії в місцевій семирічці. Навчав дітей, заки в село не приїхав молодий фахівець із дипломом педагогічного інституту. Отак Василь Оврамович став фуражиром на фермі. А тут і син Миколка підріс — увечері допомагав батькові порати худобу. І хоч зростом особливо не вдався, проте був бідовенький. У його дужих руках усяке діло горіло. Орудувати вилами хлопчині було за виграшки. Скидав гній на віз, відвозив до гноярки, вантажив пропахлий кислим запахом силос, розкладав по годівницях. Круторогі, змахуючи головами, апетитно його поїдали. Втоми не було. Лише інколи рукавом кухвайки змахував росинки поту, що виступали на білому овальному обличчі. — Гаразд, сину, на сьогодні вже досить. І так он скільки мені допоміг, — батько поставив у куток вила. — Я ще трохи похазяйную та й сам піду додому. Ти, здається, в кіно збирався. На ось тобі гроші, — подав кілька металевих монет. Кінопересувка до їхнього села приїжджала двічі на тиждень. Спочатку крутили кіно для дітей, а вже потім — для дорослих.
Тоді в селі ще не бачили телевізорів. У культурному житті сільських дітлахів кіно було великою подією. Миколка зняв пропахлу гноєм і кислим силосом заяложену батькову кухвайку, повісив на гвіздок. Зодягнув нове картате з цигейковим коміром довге пальто (тато з мамою придбали в сільмазі як подарунок на день народження). Чимдуж заспішив до сільського клубу — відчував: трохи запізнюється. Аби скоротити шлях, подався навпрошки. Починали густіти сутінки. Напередодні вночі випав сніг. Миколка наполегливо долав білі з гострими козирками перемети. За фермою в обличчя вдарив колючий зимовий вітер. Хлопчина підняв комір пальта, засунув руки до кишень. В одній лежала носова хустина, в іншій намацав монети. У багатій уяві вималювався сільський клуб, побілений вапном, повна зала галасливих хлопчаків і дівчат. Та ось гасне світло, з кінобудки вихоплюється мерехтливий промінь і на екрані з’являються перші кадри. Але що це? Раптом наче кудись провалився. Під ногами простір. Схоже, він кудись летить, немов у прірву. Наразі зрозумів: та це ж старий колодязь! Задумавшись про кіно,
він геть чисто про нього забув. Довгі поли пальта розкрилися, немов віяло, хлопчина спускався до колодязя, буцім на парашуті. Політ тривав кілька секунд, та перед очима змигнуло все його коротеньке життя: стомлений батько; мама-фронтовичка, усю війну пройшла фельдшером, тепер працювала в сільському медичному пункті; школа; футбольне поле; на якому він зі своїми ровесниками ганяв футбольний м’яч. Спрацював інстинкт самозбереження — в останній момент хлопець обіруч устиг схопитися за металеву трубу. Вона була холодна, немов крижина. Ногами відчув — ось дістав води. За секунду холодна крижана купіль сягнула по груди. На якусь мить Миколка наче занімів і похолов від страху. Шиті валянки одразу намокли й розбухли, зробилися важкими, неначе двопудові гирі. Вони й тягли його у водяну глибочінь. Пальто, котре намагалося врятувати хлопця, також намокло. Шапка з’їхала на праве око, ним Миколка нічого не бачив. Русявий чуб виліз із-під неї й опустився на спітніле чоло. Пальці, що стискали металеву трубу, задубіли і зробилися синюшними. Холодне сире повітря, до нудоти просякнуте запаморочливим запахом застояної води,
— протягом останнього часу з його безодні не витягли жодного відра — неприємно вдаряло в обличчя. «Що робити? — нервово пульсувала думка. — Кричати? Але ж мене ніхто не почує». На якусь мить хлопчина змирився зі своєю долею — будь що буде. Краєчком ока забачив у проймі кавальчик сірого неба, на якому миготливо зблиснула срібна зірка. Вона неначе зігріла його, пробудила жагу до життя, вселила в душу віру і надію. «Боротися й тільки!» — подумав Миколка Співак і закричав на повний голос: — Тату! Я впав у колодязь. Допоможіть! Це була не смерть. Свідком падіння хлопчини в колодязь випадково стала доярка тітка Маруся. Збентежена і схвильована, сама не своя, жінка прибігла до Василя Співака. — Оврамовичу, то твій син був на фермі? — Мій. Допоміг попоратися, це пішов у кіно. А хіба що? — Ой горечко! — обома руками вдарила об поли халата тітка Маруся. — Та він же в колодязь упав. Бачу: щось таке маленьке йде-йде, а тоді раз — і не стало. Батька немов хто пугою огрів — стрімголов помчав до старого колодязя. Коли наближався, з глухої глибини наслухав тривожний голос:
— Допо-мо-жіть! — Сину, ти тут? —став навколішки батько. Миколка, перемагаючи біль, підвів голову: — Це я, тату. Я тут! — Тримайся, сину. Ми тебе зараз визволимо. До колодязя з віжками в руках уже біг дядько Дмитро, піднімаючи ліхтар, слідом поспішала тітка Маруся. — Ти живий? — Живий, дядечку. Дмитро Дудник по мотузці, яку з усіх сил тримали батько з тіткою Марусею, спустився до потерпілого, обв’язав довкруж пояса. — Тягніть! Спочатку Миколку витягли на середній майданчик — тут він трохи перепочив. Із хлопця водоспадом лилася вода. Сердешний так замерз, що й слова не міг сказати, лише цокотів зубами, мов дятел стукав по дереву. Ще трохи — і ось він уже на поверхні. З одного боку Миколку підхопив під руку батько, з іншого — тітка Маруся. — Сину, ну як же ти? Га? — батько тремтів, немов у пропасниці. — Так, — розпорядилася тітка Маруся, — найближчий шлях — до мого обійстя. Ходімо хутчіше! Коли забігли до оселі, батько допоміг Миколці роздягтися. Зняв пальто, стягнув із ніг розбухлі валянки. Тітка Маруся витягла з печі горщик гарячої води, налила в оцинкований тазик:
— Пар ноги, аби не захворів! Коли попарив, подала великий домотканий рушник: — А тепер витирайся! — Сину, ти живий? — вискнули на завісах двері, і мама ще з порога заголосила. — Живий-живий, — розгублено озирався хлопчина. Йому самому ще не вірилося — життя врятовано. — Я ось тобі сухий одяг принесла. Перевдягайся. Це трапилося напередодні вихідних. Суботу й неділю Миколка провів на печі — пив гарячий чай з малиною та липою. У понеділок пішов до школи. Однокласники, дізнавшись про Миколчин політ до старого колодязя, заповажали його ще більше, ласкаво дражнили космонавтом. Молодий організм виявився сильним — хлопчина після крижаної купелі не захворів і навіть не бухикав. Художній фільм «Молода гвардія», який тоді побачити не вдалося, переглянув уже дорослим. Віталій ЛЕУС
