14 грудня в Україні традиційно відзначається День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС — людей, котрі ціною свого життя і здоров’я змогли здолати страшну трагедію ХХ століття, що сталася 26 квітня 1986 року. Ця пам’ятна дата була затверджена Указом Президента України 10 листопада 2006 року. Валентин Авраменко, полковник міліції у відставці, колишній начальник Управління ДАІ УМВС України в Чернігівській області, учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, у ті страшні перші дні і місяці після атомної катастрофи був у числі перших, хто став назустріч лиху, разом з іншими заступивши собою всю країну… Так у кожного покоління є свої випробування. Тоді, в 1986-му, сміливці-добровольці стали на захист не лише своєї Батьківщини, свого народу, але й усього людства — не заради слави, а заради життя на Землі. Перші з перших Протягом першого місяця після аварії на ЧАЕС участь у ліквідації наслідків трагедії у 30-кілометровій зоні взяли понад дві сотні співробітників чернігівської міліції. Загалом же з 1986 по 1990 рік у відрядженні в «зоні» побувало 958 чернігівських правоохоронців.
Нині живими залишилися 715, триста п’ятдесят один правоохоронець став інвалідом. Через хвороби, пов’язані з чорнобильським лихом, пішли з життя Іван Півень, Анатолій Григоренко, Григорій Луговський, Михайло Гринь, Сергій Бодня... На диспансерному обліку нині майже всі 715 ліквідаторів. Серед них — Валентин Авраменко, тоді — 30-річний лейтенант, командир вертолітного взводу, комсорг батальйону ДПС ДАІ УВС Чернігівського облвиконкому. «Прогулянка до зони» «У той далекий день 26 квітня 1986 року я повертався з Городні від матері, — розповідає Валентин Миколайович. — Із автобуса, який рухався повз обласне ДАІ, де я на той час працював, побачив багато людей. Серед них були не лише товариші по службі. «Трапилося щось серйозне», — подумав я стривожено. Вдома, кинувши сумку з материними гостинцями, побіг на роботу. Там і дізнався про аварію на ЧАЕС. — Збирайся, — був короткий наказ керівництва, — поведеш своїх на Чорнобиль». Було відібрано 8 екіпажів із 20 осіб. 28 квітня вирушили на Київ до МВС. Там формувався зведений загін ДАІшників. Не встигли доїхати до села Красного,
як їх повернули назад. Із міністерства надійшла команда, що від Чернігівської області потрібно лише восьмеро. Назад повернули молодих і тих, у кого малі діти. З Києва до Чорнобиля збірний загін ДАІ повів полковник Хоменко з Управління ДАІ МВС. Він же керував усіма нарядами ДАІ у 30-кілометровій зоні. Чернігівців поселили в гуртожитку в самому Чорнобилі. Вранці ознайомили з обстановкою, поставили завдання: здійснювати контроль за в’їздом і виїздом транспорту з Прип’яті. На той час було прийнято рішення про евакуацію першого населеного пункту «зони» – міста Прип’яті. Так підрозділ під керівництвом Валентина Авраменка в числі перших ДАІшників став свідком та учасником евакуації населення у мирний час. Ось як писала в ті дні обласна газета «Деснянська правда»: «Тисячі машин з народним добром, автобусів з людьми безперервно рухаються на південь. Колона розтягнулася від Чорнобиля аж до Бородянки, одного з перших районів Київської області, який прийняв евакуйованих із небезпечної зони... Заступник командира підрозділу дорожньо-патрульної служби ДАІ УВС Чернігівського облвиконкому майор міліції Л.
М. Омельченко разом зі своїми підлеглими контролює цей невпинний рух. На дорозі — автомашини з Донецької, Запорізької, Черкаської, Полтавської, Чернігівської областей. Уся республіка, вся країна прийшла на допомогу людям, які зазнали горя від неприборканого атома». «Спочатку ми патрулювали на самому в’їзді у Прип’ять, — розповідає Валентин Авраменко. — А коли населення вивезли, хлопців направили до ближніх сіл, на польові дороги». Довелося побачити багато чого, досі небаченого, зіштовхнутися з проявами високої людської честі, гідності і навпаки — відсутністю будь-яких моральних принципів. Одні тут-таки, на колгоспних полях, разом із військовослужбовцями підручними засобами під сильними поривами радіаційного вітру наповнювали мішки з піском для вертольотів, які скидалися потім у черево палаючого реактора. Інші в цей же час займалися мародерством у спустілому місті. Валентин Миколайович розказав, як жителі одного з прип’ятських сіл поскаржилися хлопцям, що їхній голова сільради вночі, колгоспною вантажівкою, намагався втекти, покинувши їх напризволяще. Були правоохоронці і свідками того,
як жителі одного маленького села не пішли в евакуаційні автобуси, доки не нагодували і не напоїли корів. Як обнімали свої берізки та калини біля хат, прощаючись із ними. Кожну таку сцену Валентин Авраменко зі своїми хлопцями — Василем Берташем, Ігорем Носиком, Сергієм Любченком, Іваном Пащенком, Володимиром Андрушком, Сергієм Чумаком та Олександром Буденним — переживали дуже болісно. Де могли, допомагали людям і словом, і конкретними діями. Маючи з собою із засобів особистого захисту тільки респіратори, вони не могли скористатися й ними. Ні у кого з хлопців взводу Авраменка не піднялася рука одягти той респіратор, бо навкруги були діти, старі люди, респіраторів у них не було... А всі вони чекали від людей у формі порятунку від того небаченого лиха. У кожному селі люди обступали хлопців, пропонували їм поїсти – молоко, хліб; білизну — переодягтися, лазню — помитися. Люди бачили виснажливу роботу цих хлопців, бачили, як деякі з них непритомніли... Один із лейтенантів тих екіпажів Іван Пащенко розповідав, як в один із першотравневих днів йому з Володимиром Андрушком доручили патрулювати сільську розвилку доріг,
щоб не допустити в тому районі мародерства. Майор із главку поставив їх у чистому полі, далі від хат. Вітер тоді був страшенний кілька днів, та не простий — радіаційний. Просилися вони ближче до хат, щоб час від часу хоч ховатись — розвилку ж ту видно навкруги як на долоні. — Ні, не дозволив. Доповіли своєму безпосередньому командирові — Авраменку. Той до полковника Хоменка дійшов, добився, щоби хлопцям змінили місце патрулювання. Він дуже турбувався за особовий склад. Одного разу навіть добився, аби дали пайок. Їхали ж, можна сказати, як на прогулянку — на три доби. Ніхто нічого достеменно не знав, — згадують колеги. Повернувшись із тієї «прогулянки», мусили підстригтися «під нульовку», збрити вуса. Форму, котра у всіх «зашкалювала», довелося закопати в «зоні». На патрульних автомобілях, на яких працювали там, помивши їх, хлопці продовжили служити вдома... Пройшовши всі щаблі службової драбини, Валентин Миколайович дослужився до керівника обласної ДАІ і 2005 року був звільнений у запас, маючи за плечима 25 років міліцейської вислуги та другу групу інвалідності. За участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 14 грудня 2009 року Указом Президента України був нагороджений державною нагородою — орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Борис КОНОВЧЕНКО
