«Квітка Будяк» і… тельбухи

Всякий Ренесанс в Україні неминуче вироджувася у Депресанс, а за ним марою залягав на довгі десятиліття стабільний Репресанс. П'єсу Наталії Ворожбит «Квітка Будяк» у постановці «Франківців» не варто дивитися без брому. Не тому, що вона сильна -- скорше, навпаки. Не відаю, скільки там «мотивів» Кулішевої «Маклени Граси», зазначених в афіші, але сам Куліш, його надвисока драматургійна «планка», мали б мотивувати авторку «за мотивами» і режисера-постановника Станіслава Мойсеєва сотворити повноцінний сценічний твір. Хай трагічний, хай злободенний, хай навіть загострений на безпросвітті, -- але такий, який давав би людям шанс. А тим часом з учорашнього «культпоходу» в Академічний український театр виніс враження присутності на кількагодинній марудній трепанації черепа безнадійно хворої України. З утомленими, згніченими, відстороненими хірургами, медсестрами, анестезіологами, санітарами, які добре розуміють чим, ця мука порятунку, скінчиться. Сліпить хірургічне світло, чути репліки, шурхіт пилки, зумання свердла в кістці, видко шамотіння і як час од часу конвульсивно здригається тіло. Час скрапує свинцевим потом марного очікування... Якщо це «естетика» -- то «естетика агонії». Хтось, звісно, бачить у цьому красу. Я не Шеревельов і не Ге. Для мене це естетичний виворіт. Тельбухи. Є у Франка надзвичайно глибоке дослідження -- «Темне царство». Вражаюче актуальне сьогодні. От що треба було б Ворожбит-Мойсеєву простудіювати, як «Отче наш», працюючи над цією виставою. Можна лікувати голодом, холодом, болем, катарсисом, навіть шоком. Депресією -- аж геть ні. Зал рідшав на очах. Навіть наші сини, які люблять театр, не витримали. Молодший обурено кинув: «Тату, та невже ж вони не відають, що творять? Після такої вистави єдине бажання: втікати звідси світ за очі!». Валерій Ясиновський