2 березня 2016 року з 15.00 у виставковій залі міського будинку культури розпочне роботу виставка робіт майстрів та навчальних закладів міста Прилуки в рамках творчого звіту міста "Талант митців Чернігівського краю звитягу патріотів величає". На виставці будуть представлені роботи з живопису, фьюзингу, різьби по дереву, інкрустації соломкою, розпису на бересті, батіку, лялькарства та ще багато цікавого. О 16.00 розпочнеться звітний концерт.
Життя не стоїть на місці. Воно перебуває у постійному русі. Старе поступово відходить на полиці архівів та музеїв, стаючи надбанням пам’яті, а нове займає його місце. І так в усьому: політиці, науці, культурі. Особливо ці процеси помітні в мистецтві. Ще вчора світ шаленів від реалізму та п’єс Шопена, а вже сьогодні всім подавай попарт та хіпхопівські ритми. Чи погано це? Напевно, ні. Адже краса світу – в його різноманітті. Фьюзинг... Іноземне і для багатьох незрозуміле слово, вид мистецтва, про який мало кому відомо. Виявляється, майстрів фьюзингу в Україні можна перелічити на пальцях. Подейкують, що їх тричотири.
І один із них живе у Прилуках. – Загалом, більше десятка набереться, – розповідає прилуцька майстриня фьюзингу, директор Прилуцького міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Юлія Касьян. – З деякими я знайома, спілкуюся у соціальних мережах.
– Поясніть, будь ласка, що таке фьюзинг?
– Це відносно нова техніка виготовлення вітража. Вперше її застосували у Німеччині в 1990 році. Раніше художники вирізали із кольорового скла фрагменти картини і з’єднували їх за допомогою метала. Фьюзинг же передбачає сплавлення скла при високих температурах. Нагріваючись, скло стає схожим на густий мед, збільшується в об’ємі, розтікається. Аби готовий виріб не розтріскувався і не ламався, потрібен особливий температурний режим, своєрідний цикл із нагрівання та охолодження при різних температурах. У кожного майстра він свій, і ніхто ним не ділиться з іншими. Така собі професійна таємниця. Я теж методом спроб та помилок його знайшла.– Це ж, напевно, і скло особливе потрібне?
– Абсолютно вірно. Я починала працювати зі склом китайського виробника Baoli (Баолі).
Тепер перейшла на американський Spectrum (Спектрум). Це одне із найкращих у світі стекол. Воно дуже гарне, дуже яскраве, кольори густі та насичені. З ним напрочуд легко працювати. Сплавлення скла проводжу в спеціальній електричній печі. Вона дає температуру до 1000 0С.
– Фінансові затрати великі?
– Немалі. Тому й фьюзингові вироби не можуть коштувати дешево.– Що, в основному, створюєте?
– Різноманітні картини, панно, прикраси з національними та рослинними мотивами. Оформляю годинники, скриньки, декоративні ліхтарі, підсвічники. Багато чого. Займалася і звичайним дверним та віконним декором, використовуючи прозоре скло. Загалом, виріб створюється із багатьох дрібних деталей. І коли вони спікаються, то виходить нерівний рельєф. При потраплянні на нього сонячного проміння усе іскриться фонтаном барв. Краса неймовірна! – А об’ємні речі можна сплавити?
– Звісно. Процес надання форми називається моліруванням. Є спеціальні керамічні форми. Під дією температури скло прогинається, обтікає всі вигини. Так робляться об’ємні речі. Я їх теж створюю, але більше люблю картини і панно.
– Спершу малюю на аркуші паперу ескіз. У процесі роботи він зазвичай зазнає змін. Скло саме підказує, де і як йому краще лягти. Із кольорового скла вирізаю дрібні шматочки та розкладаю їх на плоскій основі. У мене є роботи, у яких півторидві тисячі деталей, складених пінцетом. Тож інколи на витвір витрачаю тиждень, інколи вкладаюся у одну ніч. Після цього заготовку відправляю у піч. Сплавлення займає від 5 до 9 годин. Затим охолодження, яке має відбуватися тільки в печі, бо скло може тріснути. Це ще від 5 до 10 годин. Тобто, в цілому на один виріб витрачаю близько доби.– Творите кожного дня?
– У мене ж є основна робота. Вона забирає багато моральних сил. Наснагу, щоб і надалі успішно трудитися, знаходжу в творчості. До фьюзингу сідаю пізно ввечері, на вихідних або під час відпустки.– До речі, як у директора соціальної установи з’явилося таке цікаве і несподіване захоплення?
– Два роки тому я навчалася на останньому курсі Національної академії державного управління при Президентові України, писала магістерську роботу. Працювала вдома, занурилася у роботу повністю.
І от настав такий момент, що я просто втомилася. Захотілося побалувати очі та знайти годинник собі в дім. Почала шукати в Інтернеті й натрапила на роботи російської майстрині Лілії Горбач. Це було 15 січня 2014го – і цей день став переломним у моєму житті. Адже я вперше познайомилася із фьюзингом і зрозуміла, що це моє, це саме те, чого мені не вистачало. Я почала вивчати все, що могла знайти про фьюзинг, про температурний режим, про піч і сплавлення скла. Бабуся навчила мене вишивати, умію в’язати, та тільки із фьюзингом усвідомила, що знайшла себе. Мені Андрій, майстер із Одеси, якось сказав: «Усе. Захворіла. Тепер ти наша». – Свій перший виріб пам’ятаєте?
– Так. Наприкінці лютого я повернулася із захисту магістерської, купила скло. Не спеціалізоване, а звичайне віконне. Також набрала битих зелених пляшок і зробила пасхальне яйце з пелюсточками. Знаєте, страшно було працювати зі склом, це доволі небезпечний процес. Скільки разів у мене були руки порізані! Пам’ятаю, як повернулася до Прилук із купленим у Києві склорізом. Пішла до Володимира Анатолійовича Влахна,
який у мене в школі трудове навчання викладав, і попросила навчити працювати із цим інструментом. Він не відмовив. А ще сказав, що скла боятися не треба.– Багато за ці два роки робіт створили?
– Спочатку рахувала, а тоді збилася з ліку. Отримавши перше замовлення із за кордону, я так цим пишалася! Зараз же мої роботи є у США, Канаді, Італії, Німеччині, Данії, Польщі, Росії. – Собі щось залишаєте?
– Не дуже часто. Те, що з дефектами. До мене і бібліотеки зверталися, і Тетяна Миколаївна (Зоць, директор Прилуцького краєзнавчого музею – авт.) пропонувала: «Давай будемо дивувати. Час виставку робити». Тож я вже потихеньку взялася за нову колекцію. – Повністю віддатися фьюзингу думок не було?
– Я вже кілька разів думала над тим, щоб покинути роботу. Однак лячно. Не тому, що не буде засобів до існування, а тому, що позбавлюся постійного спілкування з людьми. Я по натурі – інтроверт і можу з дому тижнями не виходити, сидіти за столом і працювати. Без роботи боюся мохом порости (посміхається – авт.). – Як рідні ставляться до Вашого захоплення? Підтримують?
– Аякже! І чоловік, і батьки, і діти. Якби вони всі не вірили в мене, то, мабуть, нічого й не було б. Я вдячна своїм рідним, що вони дають мені можливість бути щасливою. І я відповідаю їм взаємністю.
Роман Марусич
