Цих ключів до поезії Алли Топчій годі шукати глибинами чи мистецькими урвищами. Вони на поверхні. Густа щільна поетична в’язь. Несподівані різкі метафоричні екзерсиси. Історичний плин доби, – коли тебе одразу, без будь-яких готовань, з-копитá, занурюють до епохи і ведуть нею. Так поетеса подивляє тяглість традицій у поемі «Чигирин». і зрада, і безчестя, і на вітрах самотня дубова домовина - усе спізнала ти, стражденна і свята, окроплена дощами й кривавими сльозами, і все таки жива і вічно молода калиною уквітчана мадонна Україна. Із попелу воскресла, Далі моноложно, діаложно, від першої чи третьої особи, та власне, як їй на те заманеться (Топчій на цій царині «профі» і «спец») дає письмово голос гетьмана Богдана Хмельницького. 3. Монолог Богдана Хмельницького після захоплення його маєтку в Суботові Чаплинським Я мав усе, Тепер нема нічого. Чужі поля, біля чужого я порога. Чужа жона, колись моя кохана. Чим розгнівив же я святого Бога, що тільки спогади мої болять, немов відкрита рана. Я – злидень, Я – подоланий. І що робить – не знаю, бо я – заручник відчаю й брехні,
Вигнанець я, як той Адам, із Раю. Де сили взять з колін підвестися мені. Хіба, що ти, моя свята землице, де я родився і зростав, де спрагло воду пив з криниці, де сином був і батьком став, мені поможеш у лиху годину здолать Чаплинського і вигнать ляхів і жидів з моєї батьківщини.. «Це Олекса Приймак (наш спільний друг-товариш, поет-ядерник) напоумив-припросив мене на Чигирин…» Потому Алла сіла. І зробила. Знову ж таки – повторити- не докорити: Топчій на цих берегах бувалий у бувальцях ратай: 2011 року у столичному видавництві імені Олени Теліги у неї вийшла поетична збірка «Батурин». У ній – однойменна поема, там по-філософському осмислюється суть, чин і поступ українського гетьмана Івана Мазепи. Прикметно, що й саме видавництво Олеги Теліги міститься на вулиці Івана Мазепи, 6. Власне Батурин і Мазепа далися їй природньо: Топчій з давнього дворянського роду Ґалаґанів. Отож, батуринську траґедію чує і відчуває нутром-кров’ю. Тому вирвала її «в прісєст», «в живу», на жилавих, одначе дружніх попутніх вітрах. З Чигирином було по-іншому: треба було вирізьбити тему,
огранити матеріал, зробити його. Та й ім’я: попри непростий рублений характер, Алла Топчій у поезії, має вже його: давнє, громадянське, світле, своє: перед «Батуриним» у видавництві «Буква», Біла Церква, 2008 року, вийшла поетична збірка «Карнавал». Як і до «Батурина», переднє слово, до книжки написала поетеса Леся Оленівська, технічно друком допоміг Анатолій Гай, голова Київської обласної письменницької організації. Перед цим, 1999 року, в Києві, в Українському центрі духовної культури вийшов її «Протилежний берег ночі», то була перша Аллина поетична збірка. Переднє слово до книжки написав сам Василь Рубан – поет київської школи, прозаїк, політичний дисидент, що карався у Дніпропетровській спецпсихушці сім років. (До слова: саме Василь Рубан, поет, прозаїк Віктор Баранов, голова НСПУ (2011-2014, аж до самої своєї смерти), поетеса і прозаїк Наталя Поклад прихилили Аллу Топчій до спілчанських лав). Окрім того, за плечима вже був факультет журналістики столичного університету. Міцно стояла газета «Київські обрії», де Алла очільником. Паралельно – плідна праця по видавництвах,
участь у численних громадських національних акціях. Отож, досвід, покликання і нетануча жага поетесу зобов’язували. Топчій легко заходить на тодішню вельми крихку і дражливу політичну кригу і з правого національного боку запалює смолоскипи. Власне «Чигирин» треба просто брати і читати. То, як те мовиться, на дороге варте. … Окремішньо, в Аллиній поезії стоїть «вовча» тема чи власне – самі вовки. Це її особистісне, що зосібна кровить і мене. Самісне. Близьке. Те, що коло себе. Й думками – про себе. Саме про вовків. Як про пасіонаріїв, що творять і беруть на себе історію. Цитації, не добираю зумисне, кладу цілком довільно. Це ще йде від 2008 року, від збірки «Карнавал» – там 72-ю сторінкою проходять розкуті, розкішно-небесні, водночас вельми реалістичні, строфи про самотнього білого вовка. Самотній вовк виходить на дорогу. Як тисячі, як сотні літ тому. На серці в нього стримана тривога, а на душі так холодно йому. Самотній вовк він просто дуже білий, кругом – сірі світи, сірі брати, але він сподівається і вірить, що змінить світ, аби позбутись самоти. Далі поступ провадить збірка «Батурин»,
2011 рік. У розділі «Камінна ріка» поетеса виводить (тут уже цифри змінились місцями, 27 сторінка стала). У древлянських лісах Спочиває колишня звитяга, І гордий русичів дух Вкритий снігом віків І травою напівзабуття. Сонний шепіт вітрів чи розбудить завзяття наших пращурів славних, що не знали страху і жалю? Де поділась у нас їхня гордість, У древлянських лісах Вже давно не почуєш Проникливе вовче виття. Лиш пси бездомні і голодні Сновидами блукають. Нарешті – в самому «Чигирині»: А в Раю мені тісно, Так душно і хочеться вити, Хоча вовча подоба – не демонський хист. І все ж думка дає мені душу зігріти Те, що вовк не підступний І хитрий, нікчемненький лис. То з «Монологу Люцифера». Цикл «Біблейські мотиви». І на довершення – програмовий знаковий текст *** У степу заблукалий я вовк, у очах моїх ненависть, лють, Але й відчай, я плакав, замовк і стаю знов на страдницький путь. І бреду я снігами глибокими, І наскрізь моя плоть промерза, а я марю лісами високими. І мій зір заступає сльоза. Так, я хижий, безжалісний звір, сіроманець із гострими іклами, та пече мене туга,
повір, що живе в моїм серці століттями. Я не винен, що вовком родивсь, І не винен, що п`ю живу кров, Що нікому я не підкоривсь, Я упав, щоб підвестися знов. Бо без мене змаліє сей світ, а новий не народиться зроду. Ой не цькуйте мене, не женіть, Бо я дух боротьби і свободи. Це не взяти з книжок. На це треба завестись – коли по тому вже нічого не важить. Відчути. І Алла Топчій це відчуває-робить, почасти на поетичній царині сягаючи того, до чого «професійним» майстрам годі буде колись дотягнутися. На цьому, певно, й станемо. Олександ Сопронюк, Асоціація українських письменників Бровари-Київ, 14-й день лютого. * * * Галина Бородай. "Натюрморт" Під сволоком пучок сухого маку. На нефарбованім столі щербатий глек із теплим молоком поставила дбайлива господиня, що схожа на мою бабусю. Поставила та й вийшла на хвилинку, а вийшла і згубилася в житах (чи в нагідках, а чи в хрещатому барвінку, що проростає крізь її уже навіки занімілі руки) ....А мак під сволоком з роками висихав, і глек забутий став всього лиш тінню, що впала в пам`ять і на полотно. Валерій Кот. "Опівночі" Опівночі горить самота,
ніби свічка спопеляючий погляд уп`явся у ніч. В чорнім просторі десь тече вічності річка і змива береги днів, годин і сторіч. Її чорна вода холодить і стирає вже пам`ять, тільки вогник тремтить, розсіва чорноту, тільки місяця серп тихо човником править у безсоння, у ніч, у мою самоту. На виставці картин Івана Приходька "Сонячне диво" Крилаті коні в наших душах на припоні, а я їх відпускаю без жалю: "Летіть - та залишайтеся на видноколі, На цій землі, яку плекаю і люблю". Вовки квітчасті (зовсім не кусаєм), І вічне сонце сходить із вершин, Живе у моїх снах і пахне раєм Солодка і гірка трава полин. А ще як білий день ховається за обрій і стеляться тумани по ріллі, З небес, такий красивий і безплотний далекий пращур усміхається мені. І я, немовби птах, такий легкий, І ніби пісня, лину в висоту, Я грішний - і водночас я святий, Бо зневажаю ницу суєту. БЕЗДОННА ОСІНЬ Пам`яті Віктора Баранова Тільки небо не зрадить і сонце ніколи не зрадить. Воно буде світити над хвилями наших могил. І нагадувать нам, що ми смертні і все таки вічні, Що ми люди - не зоряний пил.
Ми - уламки зорі, що зоветься Вкраїна. Ми - її неслухняні, беззахисні діти, Метеором впадем і згорим, Чи ж воскреснемо? Хтозна... Та знаємо - треба летіти. Бо інакше не буде високого світлого неба, Бо інакше змарніє цей білий, цей праведний світ. Я уже не сумую, мені вже нічого не треба, Ну хіба що останній оцей сонцесяйний політ. Софія Київська Нащадку мій, і мій далекий пращур, коли посріблить вечір Величний купол древньої Софії, я призначаю вам побачення, Ось тут, в парку, лавиною, Де клен так сумно плаче червоними і жовтими листками, я принесу вам осінніх квітів. І покладу їх тобі, мій пращур, на червону оксамитну кирею, Тобі, нащадку, на екстраваґантний одяг, І будуть вони вам так до лиця, І усмішка освітить вам обличчя. І ти, мій пращур, враз сховаєш стріли, Бо квіти і війна так недоречні. А ти, нащадку, зійдеш вниз Із ультрамодних хмарочосів і вклонишся своїй старій Софії. І ми обнімемось І сива, юна вічність На нас дивитиметься із вершини храму. *** Сірий дощ, такий безглуздо сірий, як душа спустошена моя. Прямо в серце хвацько цілить. Цілить і "Прости" не промовля. Сірий дощ, немов моя самотність, тихо краде барви в світлих снів. Лише світять очі так нахабно у холодних і підступних ліхтарів. Алла Топчій
