Читання вихідного дня. БУРУЛЬКА
Микола ЯРМАК
Наступав Новий рік. Вранці прийшов я в гараж, щоб поїхати в ліс за ялинкою. Аж ось підходить до мене сусід по квартирі, пожилий чоловік, - Іван Антонович.
- А моя, клята, не завелась,- з досадою в голосі сказав він.- Аккумулятор барахлить. Потрібно долити води і підзарядити. І спитав, чи не мою, я дистилірованої води?
- Такого добра не маю, - відповів я. - А хіба зараз проблеми з такою водою? Он дивись, в редакції скільки бурульок звисає. Стоять теплі дні. Вчора ще пройшов мокрий сніг з дощем, а вночі морозець, от і понависали під дахом, наче скляні сталактити.ипідіть відбийте шматок і вода вам.
- Так як же їх взяти, ще лаятись будуть? - пробурмотів Іван Антонович.
- Та ну що ви, лаятись за такий дріб'язок. Зайдіть у двір і хоч усі позбивайте, вам ніхто нічого не скаже за таку єрунду.
Старий потоптався на місці, потім пішов у гараж, де взяв стареньку торбину і подався до воріт редакції. Вони були трохи відчинені. Непрошений гість швиденько, втянув голову в плечі та пригинаючись, як злодій, продибав двір і зник за гаражем.
Там він без зайвих зусиль дістав найбільшу бурульку, відбив від неї підходящий шмат і, озираючись, чи ніхто не бачить, сховав його в торбу.
Але що це? Як тільки рушив назад, як чує поза спиною у дворі якісь гнівні голоси.
- Ти скоро там налагодиш свій драндулет. Поспішай, потрібно їхати на товарний двір за папером. Дзвонили, щоб до обіду забрали, а то віддадуть іншим.
- Пробачте, Степане Яковичу,- почувся другий голос. - Оце тільки зняв бензонасос, хотів поставити новий, а він як крізь землю провалився і нікого у дворі не було. Де він подівся не знаю, наче хто вкрав.
- Ти мені байок не говори, а щоб через півгодини твій “драндулет” був на ходу, - чувся гнівний голос, мабуть, директора друкарні.
Потім заскрипіли двері і лайка уже точилася у приміщенні редакції.
"Тікати звідси скоріше", - подумав Іван Антонович і, притиснувши торбу до грудей, зашкутильгав до воріт. Але в цей час відчинились двері і на ґанку з'явився шофер.
- А-а-а! Ось він і злодій,- закричав він, тільки но старий вийшов зза гароажа.- Ану почекай і покажи, що у тебе в торбі.
У Івана Антоновича по спині пробіг морозець,
перехопило дух.
- Нічого, нічого у мене в торбі немає. Я нічого у вас не брав,-пробурмотів “злодій” жалібним голосом, притискаючи до грудей те, що тримав у руці.
- От ми зараз побачимо, брав чи ні, - сердито сказав водій і вчепився за торбу, але де там, старий все міцніше притискав свою ношу до себе.
- Нічого в мене немає. Я нічого у вас не брав, - ображено бурчав Іван Антонович і продовжував відступати назад.
Шофер рвонув торбу до себе, але не тут-то було. Іван Антонович ще був ладний постояти за себе і не випускав з рук того, що тримав.
На ґанку з'явився директор друкарні.
- Степане Яковичу, - заговорив шофер, - ось він, злодій, що вкрав бензонасос. - Він силкувався вирвати торбу з рук літньої людини, але той її не відпускав.
- Почекайте, почекайте, - спускаючись по сходинках, спокійно говорив директор. Він підійшов, відсторонив шофера і доброзичливо звернувся до "злодія":
- Чоловіче добрий, - звернувся до нього другий, мабудь все ж таки начальник, - якщо ви взяли бензонасос, то поверніть його і ідіть собі з Богом на усі чотити боки.
- Я нічого у вас не брав,
- бурмотів Іван Антонович, притискуючи, як і раніше, торбу до грудей.
- В такому разі ми мусимо викликати міліцію, - продовжував директор.
- Це право за вами, але я нічого у вас не брав. Нічого. І нічого у мене немає, -стояв на своєму Іван Антонович.
Через десять хвилин під'їхала міліцейська машина. На прохання сержанта показати, що там у торбі, Іван Антонович навідріз відмовився.
- Тоді поїдемо...
Через декілька хвилин "злодій" вже сидів перед черговим офіцером. Але визнавати свою вину не погоджувався.
Задзеленчав телефон.
- Так!.. Так!.. Зараз іду, - сказав офіцер і поклав слухавку.
- Сержанте, - звернувся той до свого помічника, - посадіть його в карцер, - і, одягаючи кашкета, додав: "Я на кілька хвилин відлучуся".
Сержант ввічливо запросив Івана Антоновича слідувати за ним. В кінці коридора відімкнув двері і пропустив поперед себе зарештованого.
За карцер була невелика кімната. Жарко горіла грубка. На підлозі коло неї хропів якийсь чоловік, а в кутку біля вікна, обнявшись, сиділа молода пара. Біля грубки, де було вільне місце і присів ноновоприбулий. Він поставив торбу на підлозі поміж ніг і протягнув до вогню задубілі руки.
Дід добряче промерз, бо, ідучи в гараж, легко одягнувся.
Добре зігрівшись, Іван Антонович почав дрімати. За дверима чулись кроки, гнівні голоси.
Скільки пройшло часу, він не пригадує, але прокинувся мій сусід від того, що хтось тряс його за плече.
- Бери ганчірку і відро та добре вимий підлогу, як намочив, - сказав сержант, коли Іван Антонович відкрив очі. – Он “інтрумент”. А ви, молоді люди, до чергового.
Дівчина підвелась перша і затуливши носа рукою, акуратно переступаючи через калюжу, що потекла від ніг Івана Антоновича аж до дверей, вийшла в коридор.
- Хам такий,- сказав хлопець і вийшов із карцера.
- Прибирай, чого сидиш? - гнівно сказав сержант.
- Товаришу черговий, - поспішив виправдатися Іван Антонович. – Я не мочив, це не я, що ви. Це ось бурулька розтанула.
- Що бурулька?! Яка бурулька, - здивувався сержант.
- Ось подивіться, трохи ще залишилось, - Іван Антонович похапцем відкрив торбу і підніс до носа сержанту решту бурульки.
- Іван Антонович Мозговий, виходьте, - гукнув з коридора черговий офіцер. - Розпишіться під протоколом і ідіть додому. Подзвонили з редакції, що бензонасос знайшовся. Пробачте за доставлені вам клопоти.
Старий ішов додому з надієї, що добре перекусить, бо дуже проголодався, але настрій був зіпсовиний надовго. Цей Новий рік сім'я Івана Антоновича зустрічала без ялинки, а у самого хазяїна було дуже погано на душі.
Микола ЯРМАК, м. Чернігів
