У Чернігівській міській центральній бібліотеці імені М.М. Коцюбинського 26 травня відбулася традиційна (уже вісімнадцята!) офіційна церемонія нагородження лауреатів обласного конкурсу «Книга року-2016».
Його організатори – Департамент інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Чернігівської облдержадміністрації, Управління культури та туризму Чернігівської міськради, Чернігівська міська централізована бібліотечна система, Чернігівське обласне відділення Національної спілки письменників України. До складу журі увійшли відомі письменники, науковці, журналісти, представники влади, бібліотечні працівники та громадські діячі.
Серед переможців конкурсу (перше місце в номінації «Публіцистика») – книга Лілії Бондаревич-Черненко «Прощена неділя», яку Міжнародна літературно-мистецька Академія України нещодавно відзначила медаллю «Івана Мазепи». «ВЧ» зустрілися з новоспеченою лауреаткою і поспілкувалися з нею.
– Пані Ліліє, наша газета вітає Вас з черговим творчим досягненням і бажає подальших перемог! Розкажіть, будь ласка, детальніше про цей конкурс.
– Дякую за вітання.
Слід зазначити, що конкурс «Книга року» народився в Чернігівській міській центральній бібліотеці імені М.М. Коцюбинського в 1999 році й донині завдяки кропіткій роботі, небайдужості бібліотечних працівників продовжує жити. Не кожен обласний центр може похвалитися таким чудовим конкурсом, який має благородну мету – підтримати і заохотити письменників рідного краю, популяризувати їхні найкращі твори, підтримати місцеве книговидавництво. Він конче потрібен людям, котрі пишуть і видають свої книги. Один із героїв гоголівського «Театрального роз’їзду» вважає, що бути письменником дуже просто – сидиш собі біля вікна, дивишся на світ і все, що бачиш, фіксуєш на папері… Безперечно, це треба сприймати з великою долею іронії, бо література – не блошиний ринок, куди потрібно тягти все. Письменництво – важка подвижницька праця. Написати книгу – півсправи, адже потім ще необхідно видати її. Не всім щастить зробити це за державний кошт. У мене з 15 надрукованих книг лише одна – «Від берегів Десни до Сожу» – видана за державні гроші, всі інші – за кошти меценатів, яким я безмежно вдячна.
У моїй рідній Білорусі, навпаки, існує державна підтримка письменницької спільноти.
Прекрасно, що цього року в номінації «Проза» перше місце розділили між собою дві книги: «Ужинок за сорок літ» (антологія творів письменників Чернігівщини) і «Антологія творів лауреатів премії імені М. Коцюбинського». Ці два солідні, просто розкішні проекти втілені в життя за кошти обласного бюджету. Я пишаюся, що до них увійшли і мої твори. Узагалі Чернігівщина – воістину літературний край, колиска багатьох відомих імен… Я дуже люблю творчість Дмитра Іванова, Костянтина Москальця, Валентини Мастерової, Ганни Арсенич-Баран, Олексія Брика, Володимира Сапона, Сергія і Тетяни Дзюб, Михася Ткача…
– Ви вперше стали лауреатом конкурсу «Книга року»?
– Ні, вже вшосте... Вперше у мене беруть інтерв’ю про цей конкурс. Мої книги «Жінка, яка дещо знає», «Відьма з майбутнього», «На берегах любові» в різні роки були відзначені першими місцями, а книга «Ми всі – подорожні» – другим у номінації «Проза». У 2002 році побачила світ колективна збірка детективних творів низки чернігівських письменників «Настя Каменська з вулиці Вишневої» (упорядник і редактор Сергій Дзюба).
Тоді ми також узяли перше місце в номінації «Художня література». Даний конкурс – як певні віхи життя, творчості. Він надихає й окрилює. В цьогорічному, до прикладу, в номінації «Поезія» були представлені талановиті молоді автори, що дуже знаково. Для молодих це гарний шанс заявити про себе, поштовх до подальшого вдосконалення.
– Поділіться своїми враженнями від церемонії нагородження.
– Вона, як завжди, вийшла урочистою і водночас камерною. Все було зроблено з почуттям міри та смаку, з гостинністю, інтелігентністю, щиросердністю: працівники бібліотеки вміють створювати чудову ауру глибини і важливості того, що відбувається. Дітки двох музичних шкіл своєю грою внесли нотку особливого задумливого настрою... Мене вразили пісні під гітару в прекрасному виконанні молодого бібліотекаря канадсько-українського Центру, що працює при книгозбірні імені Коцюбинського, Івана Барана. Хочу подякувати голові журі, директору Чернігівської ЦБС Ніні Власенко; секретарю журі, ведучій церемонії Людмилі Харитончик; усім організаторам цього чудового вечора. Особлива подяка члену журі,
завідувачці відділу обслуговування центральної бібліотеки Ользі Гайовій, яка так гарно представила номінацію «Публіцистика» і так проникливо прочитала уривок із монологу з «Прощеної неділі». Я вдячна всім членам журі за високу оцінку моєї книги. Квіти, поздоровлення, подарунки, хороша музика, спілкування з колегами – це завжди приємно! Узагалі даний конкурс має величезний потенціал, його організатори роблять дуже корисну і шляхетну справу.
Знаєте, працюючи над книгою, я зовсім не думала про нагороди та премії. Матеріал і сам процес написання захопили мене до одержимості. Книга давно вже полетіла у великі світи, до людських сердець. Книги люблять тих, хто їх читає: я знаю, що у моєї «Прощеної неділі» є читачі... Ця книга – данина пам’яті всіх загиблих на Сході України. Гадаю, порядок у Раю охороняють герої Небесної Сотні та АТО, які віддали життя за свою Вітчизну, і Господь ними задоволений. Ця книга – данина величезної поваги та подяки всім тим, хто повернувся з війни, хто ще воює. Ми молимося за них, молимося за те, щоб усе це якомога швидше припинилося…
– Чи вважаєте Ви, пані Ліліє, що література може кардинально змінити на краще наші думки, життя?
– В одну мить, безперечно, ні. Хоч інколи випадково кинутий камінь змінює траєкторію польоту зірок. Гарна література завжди давала людям моральні орієнтири, лікувала душу, робила її добрішою і чистішою. Література належить вічності: ми й досі читаємо «Одіссею» Гомера, який жив ще до нашої ери, захоплюємося його гекзаметром. За легендою давньогрецький поет був сліпим і, сидячи на березі моря, складав віршовані рядки своїх поем під шум хвиль. Рядок співпадав з часом, за який хвиля набігала на берег і відкочувалася – так народився гекзаметр. Здавалося б, про все вже написав Шекспір у своїх п’єсах та сонетах – про кохання і смерть, владу і зраду. Але про це не перестають писати і в ХХI столітті, вишукуючи нові слова та сюжети.
Часи, в які нам випало жити, дуже непрості. У суспільстві панують різні настрої, велика частина людей знаходиться в депресії, існує багато ненависті, злоби, непорозуміння між людьми тут, на мирній території. А що вже говорити про Схід України!
Люди сваряться між собою через мову, релігію, храми. Хіба можна ділити Бога навпіл, як ляльку?.. Важко сьогодні жити з правдою, нести її. Вона не захована під могильними хрестами, вона щодня з нами, і ми її знаємо. Інколи мені страшно за завтрашній день України. За всю планету Земля. Але ж, вважаю, не потрібно ставати частиною бездумного натовпу, треба залишитися людиною і зберегти в собі все людське. Я не маю готових рецептів того, як жити в ці складні часи... У нашому світі багато дивовижних речей, про які ми забуваємо через щоденну боротьбу з негараздами, цінами, комунальними тарифами, хворобами (в аптеку сьогодні йдеш як до ювелірної крамниці). Життя таке, яке воно є. На жаль. Особисто я намагаюся вірити у кращі часи, як би пафосно це не звучало, бо іншого виходу просто немає. Хочеться жити у мирі зі своїми рідними, з усіма ближніми, товаришувати з гарними людьми, книгами, музикою, радіти кожному новому дню, українському літу, яке дарує нам запах трави після дощу, веселку над рідним містом, іриси, що квітнуть під вікном… Хочеться писати нові книги, котрі потім хтось із задоволенням прочитає.
З Лілією Бондаревич-Черненко спілкувалася Наталія Сенченко
