«Назвіть мене, будь ласка, для інтерв’ю іншим ім’ям. Я вже проходила багато перевірок спецслужб, але в Криму залишились мої батьки», – так починає діалог 26-річна кримчанка. На підконтрольну Україні територію вона прибула лише у липні 2025 року. Як вона наважилась на переїзд та приїхала на свою Батьківщину, дівчина розповіла I-VIN.INFO в ексклюзивному матеріалі.
Чому тільки зараз?
«Я народилась та все життя прожила у Сімферополі. Мені часто ставили питання, чому я переїхала тільки зараз, а Крим окуповано вже 10 років. Справа в тому, що на момент анексії мені було 15 років, а паспорти видавали лише в 16-ть», – пояснює Аліна (ім’я вигадане), чому у неї не було українського паспорту.
Батьки не були проти того, щоб їхня донька його мала, але здебільшого були зайняті власними справами та не бажали зайвих проблем.
Події 2014 року Аліна пригадує невиразно. Каже, що на той момент вона навчалась в 9-му класі та не зовсім розуміла всього політичного вирою подій.
«Ми просто раділи, що у нас немає війни, як на Донбасі. Це був головний фактор для нашої родини. Сподівались на краще,
але з кожним роком я відчувала, як «гайки закручуються» все потужніше, а я ніяк не можу на це впливати», – розповідає дівчина.
Родина Аліни аполітична, ніколи не висловлювала свою думку стосовно подій в країні. Втім, Аліну такий засіб життя не влаштовував.
«Тиск я відчувала майже фізично. Ти не можеш відкрито казати про все, що думаєш. До того ж, я навчалась у німецькій школі (зараз – центр німецької мови та культури «Зонненштраль», який пропонує заняття з німецької мови, - ред.), але після анексії школа розірвала стосунки з міжнародною спільнотою. Так я відчула відокремлення від всього світу», – каже Аліна.
Політінформація з дитячих садків
Аліна розповідає, що тільки за роки повномасштабного вторгнення росіяни відчули, як це – жити під санкціями без МакДональдзу та IKEA, а кримчани живуть так з 2014 року. Однак, це лише незначні мінуси кримських реалій.
«Для мене життя в окупованому Криму було таким, ніби живеш у великій в’язниці. Немає ніякого міжнародного сполучення, не працюють міжнародні проекти, міжнародні відносини заморожені. Не літають літаки та не плавають кораблі.
Є тільки міст, який періодично вибухає», – так описує свій стан небезпеки та ізоляції кримчанка.
Аліна наголошує, що їй було гидко від того, що вона працює на країну, яка влаштовує війни у всьому світі, а податки з її зарплатні йдуть на вбивства людей.
«Щороку з’являється більше цензури. Ти не можеш навіть сказати вголос слово «війна», бо думаєш, що хтось може на тебе донести. Біля мене в автобусі одного разу їхала якась жінка та слізно голосила: «Наші хлопчики там». Лють кипіла у мене в грудях, хотілось запитати: «Що «твої хлопчики» роблять там? Чому пішли воювати проти незалежної України?». Але я не могла цього сказати, тому що боялась наклепу. Вирішила змовчати, бо хіба ж щось зміниться, якщо я опинюсь у в’язниці?», - описує Аліна безпорадність та ризикованість життя українців у Криму.
Висловлювати свою думку було небезпечно. Кримчанка зізнається, що її досі тригерить, якщо хтось просить озвучити свій погляд на ту чи іншу політичну подію.
Після навчання в школі Аліна вступила до Кримського Федерального університету та здобула психологічну освіту.
«Я пішла працювати у школу,
але система освіти на території рф – це гниль», - запевняє Аліна.
Пригадує, як отримувала накази у постковідний період розганяти дітей, які збираються групами, чи не випускати їх на вулицю. Також було дивно чути, що після психологічного діагностування їй не можна було сигналізувати у вищі інстанції, якщо результати виявлялись такими, що вимагали втручання. Всі боялись приїзду прокуратури, але у випадку інцидентів відповідальність лягала на неї, як на психолога.
«Я швидко пішла зі школи. У мене там не було майбутнього. Моя знайома працює директоркою дитячого садочка в Криму. Дітям там розповідають про антитерористичні заходи, вчать ховатися у бомбосховища. В школах дітей змушують співати російській гімн кожного ранку, а школярі кажуть, що їх від цього нудить», – розповідає Аліна.
Дівчина шукала іншу роботу і знайшла себе у приватній практиці з профорієнтування школярів та студентів. Цей напрям їй дуже подобався, адже він розширював кругозір підлітків. Але вакансії в міжнародних компаніях запропонувати їм не було можливості, бо з кримськими документами немає змоги нікуди виїхати.
Аліна каже, що в Інстаграмі знайшла влучний пост, присвячений тому, що значить жити в окупації, та погоджується з кожним словом.
«Це страх, що за тобою прийдуть. Це надія, що все це має закінчитись. Це жити поряд з тими, кого не хочеш бачити. Це гнів та біль», – додає від себе кримчанка.
Шлях на історичну Батьківщину
Рішення переїхати з Криму Аліна виношувала давно. Втім, зупиняло те, що банально не мала ні коштів, ні рідних у вільній Україні.
«На зарплату психолога у 20 тисяч рублів багато не зробиш заощаджень. А потім взагалі грошей не було. Лише одна моя кримська подруга, яка мала українські документи, сказала, що її знайомі готові мене прийняти. Це був дуже примарний шанс, але я ним скористалась», – ділиться Аліна.
Дівчина говорить, що було вкрай складно наважатися на цей крок. Вона взагалі думала, що під час воєнного стану це нереально. Але думка про переїзд не давала їй спокою з початку весни 2025 року.
«Я вирушила з одним рюкзаком та свідоцтвом про народження в невідомість. Нікому не побажаю такого складного шляху. Перепрошую за деталі, але в автобусі Сімферополь-Сочі,
який їхав 15 годин, у мене розпочались критичні дні. Почувала себе жахливо. Плюс мене дратувала купа оглядів на кожному автовокзалі», – каже Аліна.
Потім вона якось доїхала до Москви, але не встигла на літак, яким мала подорожувати до Мінська. Розгублена, вона залишилась в аеропорту Шереметьєво. Переночувавши у капсульному готелі, на ранок купила квиток на поїзд «Москва-Брест».
Без пригод приїхала до Бреста, але там на автовокзалі їй відмовились продати квиток до українського кордону, бо у неї не було українського паспорту.
«Я дуже нервувала. Дізналась, що Польща ускладнила умови виїзду. Взяла таксі та добралась до гуманітарного коридору «Мокрани-Доманово». Мене обшукали на білоруському кордоні, переглянули всі мої речі, питали, що я буду робити в Україні, попередили, що українці можуть не пропустити до себе. Я відповіла, що повертаюсь в країну, де я народилась, добровільно за ідеологічними мотивами», – пригадує Аліна.
6 липня 2025 року дівчина пішки перетнула кордон.
«Перший український прикордонник відреагував агресивно, побачивши моє свідоцтво про народження та російський закордонний паспорт.
Він сказав, що може порвати все це та вигнати мене. Але все ж таки зателефонував комусь. Я вважаю, то на іншому кінці дроту був янгол, який наказав мене пропустити», – говорить дівчина.
Аліна каже, що першим населеним пунктом України, який вона побачила, було місто Ковель. Там переночувала у молитовному домі, отримала від волонтерів гуманітарний набір з гігієною та поїхала до Києва.
«Я знов вільна людина»
З собою у Аліни було лише 600 євро та російські рублі. На цю невелику суму треба було якось облаштувати свій побут та зробити документи. Тоді дівчина зіштовхнулась з першими складнощами.
«Знайомі моїх знайомих запропонували житло у годині їзди від Києва у селі Вища Дубечня. Там було складно з роботою та й загалом з побутом. На другому тижні зрозуміла, що потрібно кудись перебиратись», – пригадує Аліна.
Інші, також малознайомі люди, мешкали у Вінниці. Це була родина, яка складалась з матері-одиначки, 11-річного підлітка та дідуся з деменцією. Жити там було також непросто.
Склавшись останніми грошима зі своєю новою подругою, Аліна знайшла квартиру у Вінниці. Спільно вони почали винаймати житло.
«Спочатку я дуже пишалась, що знайшла роботу, не маючи паспорта. Влаштувалась викладачем англійської, отримала український паспорт. Однак, справа в тому, що обіцяли 20 тисяч гривень зарплатні, яких вистачило б на базові потреби, а заплатили тільки 8. Така робота мене не влаштовує, тому звільнилась та шукаю нову», – розповідає Аліна.
Аліна каже, що поки не впевнена, що Вінниця є саме тим містом, де вона хоче залишитись назавжди, але точно буде тут деякий час, тому щопотрібно просто відпочити від всіх нервових подій, які вона пережила останнім часом.
«Не знаю, як буде далі. Як складеться з моєю освітою та роботою. Тому поки що тут», – каже вона.
Аліна говорить, що спілкується лише з мамою, татом та декількома друзями з Криму.
«Батьки розуміли, що я доросла людина, що мені самій приймати рішення та жити це життя. Допомогти мені вони не в змозі. Я на них досі трохи злюсь, бо до повномасштабного вторгнення у них була можливість зробити мені українські документи. І я б не проходила всі ці кола пекла, доводячи своє громадянство», – говорить у розпачі Аліна.
Але попри все, Аліна задоволена своїм вибором.
«Я жодного разу не пожалкувала про своє рішення. Це одне з небагатьох рішень, яке я зробила обмірковано, хоча розуміла, що буде складно. Моя найголовніша цінність – це воля. Я почуваю себе вільною людиною та ні грама не шкодую про своє рішення приїхати у вільну Україну», – впевнена дівчина.
P.S. Наприкінці інтерв’ю Аліна зізналась, що погодилась на нього здебільшого тому, що бажає, аби всі знали про можливість виїхати з окупації в Україну та мати шанс розпочати нове життя на Великій землі.
Читайте також, вчителька з Вінниччини написала Всеукраїнський радіодиктант без помилок.
Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.
Фото: надані героїнею матеріалу