Анатомія севастопольського антифαшизму

Надривний крик про чергову загрозу Севастополю від міфічних новітніх фαшиcτів – западенців-галичан, що не перестає лунати як з уст "русских казаков" так і державних чиновників з екранів телевізорів, радіоефіру чи з трибун у наспіх зігнаних працівників бюджетних організацій на мітинги у Севастополі, проголошення головою севастопольської МДА В. Яцубою чергової «третьої оборони» (за переліком мала би бути вже четвертою) і показні "оборонні" заходи навколо міської держадміністрації, змушують задуматися - що насправді викликало і що стоїть за цим зухвалим явищем.

Весь пафос абсурду, пов'язаного з подібного роду істеричними закликами і діями, підкріпленими російськими державними і Андріївськими прапорами та причепленою на груди георгіївською стрічкою, практично демонструє всім, що продемонстрована місту бутафорія покликана приховати щось настільки паскудне, що для його камуфляжу підходять і наспіх зліплені цінності героїки боротьби новітніх антифαшиcτів. При цьому з трибун, з екранів і шпальт севастопольських засобів масової інформації допускається і жорстко регламентується лише провладна,

а, по-суті, стара радянська, система світобачення і її ж принципи непорушності героїзму боротьби з фαшизмом, бо саме вони в умовах Севастополя і Криму стають відмінним майданчиком для піару місцевих політиків, вдало конвертують військові подвиги старших поколінь в рейтингові політичні дивіденди на виборах не нюхавших пороху і не носивших солдатської шинелі "антифαшиcτів" чим успішно приводять до конечних цілей – владних кабінетів.

Для цементування свідомості севастопольської громади, у крайньому випадку її більшості, в потрібну цілісну ідеологічну аксіому «фашізм нє пройдьот» владній партії потрібна обов’язкова складова - наявність якогось героїчного епосу. Такими обрали оборони Севастополя, першу і особливо другу. Вони, хоч і не захистили Севастополь, в кожному випадку вороги його захоплювали, але поразки вдало перетворені на найвищий героїзм і ратну майстерність, перед якими меркнуть і великі перемоги на інших фронтах. Героїзація Севастополя, який не раз здавали ворогам, вже прийняла зміст затятого шовінізму. У цьому випадку національним проявам героїзму,

особливо українському, місця не має, їх покриває інтернаціоналізм, за яким криється погано прихований націоналізм російський, який обслуговують пропагандисти Руського міра - це найголовніший і активно та наполегливо експлуатований елемент їх сучасної ідеології. Перемога над Німеччиною, причому виключно в лавах Червоної армії, культивується і впроваджується у свідомість як аксіома, як міф про старогрецьких героїв – причім стирається різниця між фαшизмом і нацизмом як політичними течіями.

Використовуючи ситуацію, коли етнічна самосвідомість севастопольців у радянські часи була практично стертою, використання владою радянської системи світобачення дозволяє їй активно і успішно й досі застосовувати політтехнологічні інструменти, що базуються на залякуванні населення «українізацією», коли українська самоідентифікація прирівнюється до націоналізму і, відповідно, фαшизму. Тому севастопольська влада фактично у всі роки незалежності України активно використовує пострадянський світогляд і з року в рік впроваджує у свідомість севастопольців, не залежно від їх національності,

російську самоідентифікацію, яку вважає в українському «городє русской слави» процесом цілком природним, а українську самоідентифікацію - виставляє ворожою і нею лякає всіх сущих. У цьому контексті в останній час винайдено старо-нову формулу протистояння, якими стали «антифαшиcτи» і «бандерівці-фαшиcτи». Грубо і безцеремонно попираючи правду історії, останні виставляються найогиднішими прислужниками гітлерівського нацизму, катами всього живого. І, відповідно, бандерівцями були і залишаються мешканці Західної України, і це є константою конфронтаційного поділу України на Схід і Захід.

Тут марно закликати до якоїсь об’єктивності і історичної правди, довести севастопольським антифαшиcτам, що оті самі бандерівці оружно боролись з фαшизмом в часи, коли інтернаціоналісти з ними браталися, це все одно, що докричатися до глухого. Але вже виставляється, як ми чули з недавнього харківського з’їзду партії Регіонів гасло, що Україну вже слід «освобождать» та формують при цьому "Український фронт" неукраїнського походження. За прикладом 1918 року. При цьому колаборантами і прислужниками проголошеного фαшизму виставляються саме українці,

а російськомовне населення – борцями з цим світовим злом. «Це ж треба мати стільки ненависті й політичної сліпоти, а може, просто хамства, щоб називати "фαшиcτами" мільйони людей, які не хочуть, щоб ними керували, озброївшись беркутівськими щитами й закривши обличчя беркутівськими масками» – пише довголітній політв’язень академік Іван Дзюба.

Саме тому західні українці, які першими виступили на кроваву боротьбу з фαшизмом і нацизмом ще у 1939 році, захищали від угорських фαшиcτів Карпатську Україну і боронили від гітлерівців Польщу, виставляються нацистськими «пособнікамі», а справжні колаборанти – борцями «за вєру і отєчєство».

Анатомія севастопольського антифαшиcτського руху виявляє, що понятійний апарат севастопольських носіїв антифαшизму сприймає своєю загрозою саме звучання української мови на вулицях чи у транспорті міста, не говорячи вже про освоєння українського історичного минулого та більш широке використання українських демократичних традицій – для людей, що ніколи не відали, що таке демократія це подається як націоналістична диктатура. В останній час і сам українець у вишиванці ідеологічно виставляється як націоналіст і потенційний зрадник Росії,

а носієм "словянського братерства" - людина з українським прізвищем, що цурається української мови Носіями ідеології боротьби з фαшиcτами, тобто антифαшиcτами, поряд з регіоналами виступили і севастопольські комуністи і проросійські організації разом з російськими козаками та союзом совєтських офіцерів, яких у Криму та у Севастополі розплодилося останнім часом немало, та майже втративші людську подобу так звані «тітушки», тобто злочинні елементи. Їхнім спільним символом обрана Георгіївська стрічка, яка не має жодного відношення до минулої війни і Червоної армії. Вся ця рать, яка не має нічого спільного з справжньою боротьбою проти гітлерівської Німеччини і її сателітів, взялася активно впроваджувати в суспільну свідомість викривлену історію, в якій українці більшої половини України оголошуються зрадниками, а справжні зрадники – героями-антифαшиcτами.

«Шумел сурово брянській лєс…» багатьом знайома партизанська пісня. Але чому він шумів суворо у Севастополі, та й в Криму мало хто й знає. Як і не знають про російсько-нацистську «Локотську республіку», яку в листопаді 1941 року проголосили не гітлерівці,

а російські нацисти в Брянській області. По території ця «республіка» з «столицею» у містечку Локоть перевершувала Бельгію. Її прапором був російський триколор, ідеологією - німецький націонал-соціалізм, а лідерами стали інженери Костянтин Воскобойніков і Броніслав Камінський. Для її оборони від радянських партизанів була створена 20-тисячна Російська визвольна народна армія (РОНА) до складу якої увійшло 14 батальйонів. Берлін відразу визнав це «нацистське національне» утворення і на його території обмежив свою діяльність лише допомогою і порадами керівникам «республіки» та її районів. Саме тут, на Брянщині в Центральній Росії, а не в Карпатах, була зроблена вдала спроба створити і легалізувати Націонал-соціалістичну партію Росії (НСПР) і утворити незалежний нацистський російський уряд. І ця нацистська влада,між іншим користувалася підтримкою росіян, тому 540 атак підпільних загонів НКВС на Локоть успіху не мали. Тоді на її придушення були кинуті на 120 санях українські партизани з’єднання О. Сабурова. Саме в бою з ними і загинув російський «фюрер» Воскобойніков.

Чи не цей факт сьогодні використовується російськими антифαшиcτами як причина до зарахування українців до «фαшиcτів»?

Відступаючи під ударами радянських військ Б. Камінський у серпні 1943 року встановив ще й "Лепельську республіку" РОНА з центром в м. Лепель Вітебської області. Звідки РОНА продовжила вести активні бойові дії проти партизан і підпільників. З Вітебщини бригада РОНА у складі військ СС була перекинута до Польщі, де відзначилася звірячим придушенням Варшавського повстання, якого сахнулися самі нацисти – за військові злочини Б. Камінський був засуджений нацистським трибуналом до розстрілу. В Криму до сих пір цю звірячу розправу над повсталими поляками у Варшаві приписують українським націоналістам.

Символічним сьогодні виглядає в Криму факт вибору символіки російських колаборантських з’єднань РОНА, РОА і інших колаборантів символікою борців з тим самим фαшизмом. До цього слід ще додати, що Воскобойніков і його заступник, гітлерівський генерал Броніслав Камінський були… канонізовані Руською катакомбною церквою істинно православних християн («катакомбників»)

як істинні борці за православну віру. Отакі появилися святі на тлі російського православ’я!

Про масовий колабораціонізм в Криму, який нічим не поступався Брянщині, говорити не будемо, повернемося до георгіївської стрічки і задач, які вирішуються з її допомогою. У цьому випадку антифαшиcτами використовується факт, що для російського і пострадянського післявоєнного населення в Криму перемога Радянського Союзу над фαшиcτською Німеччиною є одним з небагатьох приводів пишатися радянським, яке у їх розумінні є російським минулим. І ця стрічка, яка зовсім не має відношення і не була символом радянських воїнів в роки ІІ Світової війни, але похожа кольорами до орденської стрічки ордена «Слава», як би об’єднує їх іменем Георгія Побєдоносця єдиною ідеологією і цілями ще й з Російською православною церквою.

Політтехнологічним інструментом антифαшиcτської ідеології георгіївська стрічка обрана лише тому, що подібних їй кольорів в Україні не носили націоналісти і «бандерівці», і у цьому побачили наочну можливість виставити їх прислужниками фαшиcτів, з її допомогою використати в політичних цілях героїзм і мужність колишніх Георгіївських кавалерів,

відрізнити нею своїх прихильників та підбурювати Схід України проти Заходу. Насправді носії отих стрічок не лише являються лояльними представниками не зжитого на півострові пострадянського соціуму, багато з них були й учасниками чи нащадками співробітників з окупаційним німецько-румунським режимом, а найбільше - толерантними мовчазними спостерігачами злочинів комуністичної влади в Україні. Ніхто з антифαшиcτів не заявляє комуністам, що їх злочини проти людяності, звершені в Криму і Севастополі, значно перевершують нацистські! Сьогодні приходиться не лише визнавати,а й спостерігати як сама історія визнає справедливість і правду за учасниками національно-визвольної боротьби українців. А це визнати багатьом видається не просто. Тому ідеологія героїзації «народу-переможця», як психологічний наркотичний засіб, у певній мірі нівелює цей моральний дискомфорт у першу чергу людей похилого віку, людей з психологією радянського минулого, і дає можливість місцевій владі безконтрольно на них же паразитувати.

Тож анатомія севастопольських антифαшиcτів приводить до висновку, що оголошена «третьо-четверта» оборона Севастополя від невідомих суспільству фαшиcτів, а насправді намагання законсервувати у окремо взятому регіоні України антинародний режим і владні посади, завершиться так же ганебно, як і попередня «третя оборона», яку гучно оголошував один з попередників голови СМДА під час розподілу Чорноморського флоту. І мешканці західних областей України тут ні до чого.

Мирослав Мамчак, капітан 1 рангу у відставці Джерело