Події

Ніхто з них не хотів помирати. І ніхто не хотів воювати

15 сер•Портал "А4"

Поїздку у село Піски нам організував керівник Штабу національного захисту Дніпропетровської області Юрій Береза. Саме в цей час наш побратим зі Львова, боєць батальйону "Дніпро", Сергій Рачов прибув у Штаб, що у Дніпропетровську. На складах Сергій мав отримати зброю та набої.Сергій (позивний "Ювелір") – підтягнутий стрункий чоловік, батько трьох дітей, ювелір за фахом та майстер спорту з кульової стрільби.– Покладайтеся на Сергія, – сказав Береза. – Без його дозволу – ні кроку вправо, ні кроку вліво. Там небезпечно. Зрештою, самі все побачите.Перед від'їздом Сергій зробив короткий інструктаж.– Ваш автомобіль не повинен відставати. У мене повний фургон... самі знаєте, чого. На світлофорах не зупиняємося, на блокпостах також – вони мою машину знають. Перед Карлівкою є небезпечна ділянка кілометрів зо десять. У лісосмузі любить та бидлота з "мухами" засісти. Так що газ витискайте по-максимуму, не менше ста сорок.І ми рушили. Дорогою на Донецьк.Після Красноармійська став видимий дух війни. На трасі зрідка зустрічалися цивільні автомобілі, час до часу ми обганяли важку військову техніку,

автомобілі з бійцями. Біля кожного автомат, на кожному бронежилет.Перед Карлівкою Сергій попросив закрутити запали у гранати Ф-1. Сам він пересмикнув затвор автомата та загнав набій у патронник "макара". – Ось звідси, – Сергій показує рукою на безмежний обшир степу, – вони можуть зайти поночі і обстрілювати наші колони. Обстріляють – і тікають в соняшникові поля, в лісосмуги. Улітку їх важко виявити. Тому на всіх висотах у нас є спостережні пункти. Як тільки щось таке починається, ми формуємо групу і їдемо на зачистку. В'їжджаємо в Карлівку. Тут відбувся один з найбільших боїв операції АТО. Як хтось сказав, тут був один день пекла на землі. Перед нами дамба. Праворуч вщент зруйнована заправка. Під'їхавши ближче, розпізнали, що це «лукойлівська». Перед початком бою терористи забрали усе пальне, і тому вона не згоріла. З десяток танкових та мінометних снарядів влучили на її територію. Площа, де розверталися автомобілі, всіяна осколками, як гарбузовим насінням. Усюди якесь шмаття, бляшанки, гільзи від АК – 74. У траві камуфляжна сорочка, геть подерта і, здається,

закровавлена. Пекуче степове сонце випалює кров, і вона стає брунатного кольору, схожою на коричневу фарбу. Ліворуч новозбудована церква. На диво, майже не постраждала. Тільки осколки та кулі пошкодили фасад і золотоверху баню. Сергій каже, що баню використовували снайпери-терористи. Наші бійці доповіли командуванню про це. Наказу стріляти по церкві ніхто не дав. Снайпер був ліквідований стрілецькою зброєю.За церквою великий ставок, за ним очерет. Кілька дітлахів стрибають з дерев'яного мостика у воду.– Ох і набили ми їх тут, – каже Сергій. – Багатьох пізніше знаходили вже по тому, як їхне падло засмерділося. Ми вивезли трупи і повідомили, щоби їх забрали. Але так ніхто і не приїхав. Бояться. Мабуть, думають, що ми будемо вести себе по-їхньому: віддамо тіла, а потім разом з тими трупами і розстріляємо. Ми такої підлості не практикуємо. До речі, деякі з убитих терористів мали татуювання "Православна армія" на тілі.Саме ж село Карлівка зазнало руйнувань. Перед боєм більшість населення покинула домівки, а домашню живність випустили.Кожна друга хата пошкоджена.

Кожна четверта – або зруйнована прямим попаданням, або згоріла. Але люди потроху повертаються, порядкують на господарстві, прибирають сміття. Дорогою проїжджає жінка на велосипеді: "Ви ж не дасте їм вернутися?", – питає.– Тепер вони всі за нас, – каже Сергій, – більшість з них, правда, піддалася пропаганді та підтримувала деенерівців. Думали, що все буде гладенько, як у Криму, а Росія їм ковбасні батони безкоштовно роздаватиме. Не так воно вийшло. Тепер каються, щиро каються.Рушаємо далі.Проминаємо село швидко. На асфальті в багатьох місцях вирви від снарядів, видно й місця, де танки на узбіччі займали бойові позиції. Видніються зрізані снарядами верхівки дерев. Щось схоже мені доводилося бачити у фільмах, коли налітає ураган...А ось той знаменитий недобудований міст, де сепаратисти збудували фортифікаційне містечко зі складною системою шанців та бліндажів. Усе було зроблено відповідно до військової науки.Сергій розповідає, що атака з нашої сторони була настільки блискавичною, що ворог зумів завантажити на танки та бетеери мертвих і поранених і відступив лісосмугою,

залишивши все військове майно. Кількома влучними прямими пострілами наш танк підпалив з десяток автівок терористів під мостом, і вони згоріли вщент. Наші зайняли тут позиції. Під мостом блокпост. Чоловіки зі зброєю чатують цей стратегічний об'єкт. Розпитуємо їх: хто, звідки? Тут уся географія України. Кілька хлопців з Донецька просять їх не фотографувати.– Чому? – питаю одного з них. – Мені ще жити у Донецьку, а ви ж добре знаєте, які там настрої. Навіть якщо ми переможемо, там однаково будуть люди, які є прихильниками Росії. Засвітити себе – це піддати ризику себе і свою сім'ю.Молодий хлопець (до речі, з Кіровограда) з гарною українською та густим чубом, якого відпускає на оселедця, провів "екскурсію" по укріпрайону. Бойовики його будували, як кажуть, на совість. Що цікаво, більша частина бліндажів прикрита бетонними блоками, нижче шар землі до одного метра, а далі знову бетон... Багато бліндажів перекриті сосновими палями, тими самими, що призначалися для шахт. У одному з них стоїть генератор.фотоХлопець розповів, що сепаратисти покинули шанці в паніці,

бо залишили після себе зброю, речі, гранати і навіть гроші з паспортами. Багато паспортів з пропискою у центральній та західній Україні.– Це можуть бути паспорти заручників. Вони спеціально їх з собою носять та підкидують, щоб ввести в оману нашу службу безпеки.Далі чоловік показує місце, де були знайдені розчленовані дівочі тіла. Про це багато писали в ЗМІ. Рушаємо далі. Між мостом і передовими позиціями, що у селі Піски, не більше трьох кілометрів. Асфальт тут також понівечений вирвами від снарядів. У лісосмугах побіч дороги можна побачити замасковану важку техніку.А ось і саме село Піски. Якийсь кілометр – і там межа міста. Стовп з написом "Донецьк" розташований на нейтральній смузі. Між позиціями українського війська спільно з батальйоном "Дніпро" та сепаратистів – якихось триста метрів. Час до часу звідтіля пострілюють снайпери, бо дорога між позиціями рівна, як стріла. Коли вже особливо набридає – озивається у відповідь наш танк.Ми паркуємо авто на чиємусь подвір'ї. Господарі покинули це обійстя. У селі залишилося з десяток людей. Залишилася старенька дев'яносторічна бабуся з сином.

Живуть вони у сусідньому будинку. Йдемо туди. Хатина приземкувата у тому східноукраїнському стилі, що став образом села з романів Гончара, Стельмаха, Панча, Тютюника... Усе та ж тепла убогість та мальви під вікном. Мінометний снаряд влучив кілька днів тому у дах оселі. Кілька мін впало у сад та на город. Наливаються червоними боками яблука, а стовбури яблунь посічені осколками.Просимо сина поспілкуватися з бабусею. Але він відмовляє. Каже, що старенькій нездужається. Він каже, що те, що є зараз, було сімдесят років тому, а історія має здатність повертатися.Практично на кожному подвір'ї отаборилися бійці батальйону "Дніпро". Кожне відділення має свої завдання, кожен боєць має своє місце. Підходимо до гурту вояків, що саме зібралися вечеряти. Вони нам раді.Усі вони молоді чоловіки, багато львів'ян, багато з Дніпропетровська, Донецька. Обличчя в них засмаглі, відверті, доброзичливі. Відразу переймаємося симпатією до них.Преса тут буває нечасто – надто небезпечно. Нечастими гістьми є тут депутати та вище командування АТО.Роздаємо їм гостинці: конфетки, цигарки,

соняшникове насіння. Особливо вони відчувають потребу їсти солодке. Кажуть, що цукор допомагає легше переносити недоспані ночі та стрес.Удень відносно спокійно. Сепаратисти активізуються щоночі, підкрадаються часто на відстань кинутої гранати. Один з бійців, Анатолій, відводить мене на город і показує будинок, з якого кілька днів тому з горища стріляв снайпер. А це якихось сто метрів від нас.Стріляв без звуку, тільки було чутно свист куль. Гвинтівка була обладнана глушником. Снайпер увесь день тримав у напрузі цю ділянку оборони. Але його виявили і "врізали так, що заглох навіки".Потроху знайомимося з бійцями. Частина з них була на Майдані з початку грудня. Питаємо про потреби, проте хлопці не скаржаться. Харчів мають вдосталь, які їм підвозять волонтери. Час від часу перепадає і свіжина, бо бігає з довколишніх сіл тут чимало ошелешених від вибухів свиней. До людей себе тварини не підпускають – здичавіли, але АКМ відсилає їх на вічний спокій. – Тут на передовій, як і на Майдані, – каже кулеметник Іван, – у нас сухий закон. Якщо, буває, десь виявлять напідпитку – одразу ж відправляємо додомцю.

Якщо у мирний час п'яниця доводиться дурному братом, то тут він стає мало що не ворогом.Пізніше ми довідалися, що ці слова сказав нам той самий Іван, який на Майдані у лютому одним автоматом та 75 набоями у ріжках дав відсіч беркутівцям, які впритул почали розстрілювати "майданівців". Після його прицільного вогню по командирах "беркут" відступив та запанікував. Тим часом підступила підмога. Після цього випадку, схоже, "беркутівці" відмовилися від наступальної тактики. Так теперішній кулеметник Іван тоді змінив хід української історії.Поки ми розмовляли з бійцями, кілька разів метрів за тридцять від нас вдарив танк по позиціях сепаратистів. Щоразу, як він стріляв, у саду осипалися яблука... Після вечері вояки почали готуватися до нічних візитерів, одягнули бронежилети, наділи каски, перевірили набої... Кілька днів поспіль перед тим сепаратисти обстрілювали село. Були поранені. Одна з мін впала біля трьох бійців, що саме на подвір'ї снідали. Усіх трьох покалічило, але будуть жити і ще повернуться у бій.Інший випадок схожий на чудо. Три дні тому міна впала між двома бійцями за метр від них у відро.

Осколки посікли будинок, повибивали вікна, а хлопців тільки легко поранило.– Вижити вони мали шанс один до ста. Але, видно, хтось згори, з небес, за ними пильнував, – розповів боєць з позивним «Танкіст».Село поринало у сутінки. Ще кілька разів гримнув танк. Десь далеко за обрієм клекотів бій, що нагадував далеку грозу. Бійці розійшлися по позиціях.Іван прилаштувався біля свого кулемета калібру 12.7, поклав неквапно поруч себе дві гранати, сигнальну ракету. Тут, у окопі, Іван проведе ніч тривожну, довгу. У відблисках ракетниць час до часу зринатиме його обличчя: мужнє, суворе та зосереджене...Нас провели на ночівлю до оселі, де ще залишилося двоє людей. Це професор біології Микола Ярченко та його родичка Зінаїда Іванівна. Якимсь дивом його добротний будинок вцілів.Вже три тижні тут немає ані світла, ані газу. Одна міна влучила у стаєнку та пошкодила її. Інша міна потрапила у грядку з помідорами. Як тільки починається щовечірній обстріл, професор із Зінаїдою Іванівною спускаються у льох і перебувають там ніч.Зінаїда Іванівна навчилася відрізняти свист сигнальної ракети від шелесту міни,

що падає. Вона знає звук "Гаубіци" та "Граду", танка та міномета. І може на слух визначити, як далеко "вдарило". Як тільки вона чує той шелест, то притьмом пригинається і біжить у підвал. А так буває по кільканадцять разів на день. Професор розповідає:- Під час наступу українських військ у цю альтанку звозили поранених. Студентка львівського медуніверситету Яна надавала їм допомогу: зупиняла кровотечу, обробляла рани, знечулювала. Довкіль цього столу все було у крові. Молодець дівчина... Поранених та вбитих привозили біля наших воріт. У мене на руках помер боєц зі Західної України, років було йому двадцять п'ять, здається, з "Правого сектора". Йому осколком вирвало усі нутрощі, перебило ногу. Він мовчки дивився на мене, обличчя було сірим, як у людини, що помирає. Я нахилився над ним, щоб підбадьорити його, а він каже:- Передайте, діду, моєму синові... він ще не народився, що я помер за Україну... за нього.Через двадцять хвилин він відійшов. Гинули усі хлопці по-геройськи...З "Правим сектором" цього дня ми перетнулися тільки раз. Над вечір примчала БМП, деручи гусеницями асфальт,

з двома хлопцями. У одного був істеричний стан, він просив рації, потім керівника батальйону, потім підмогу, потім його втихомирювали. "Ви лікар?", – запитав мого колегу. "Ні, я журналіст", – відповів той. "Журналіст..." – протягнув вже спокійно і якось дуже розчаровано. Зі своїм товаришем він говорив не голосно, але різко, то переходячи майже на плач, то на грубий мат. Потім вони заскочили в машину, і за ними закурило.Пізніше ми довідалися, що того дня загинули хлопці з "Правого сектора".Звечоріло. На вулиці прогримотів гусеницями танк. Через якийсь час якась машина спинилася перед ворітьми. Ворота розчинилися, і на подвір'я заїхав джип з бійцями. З салону першим вийшов чоловік. Це був той самий легендарний Володимир Шилов, командир п'ятої роти батальйону "Дніпро-1".Володимир Шилов – харизматична людина, з якою за хвилину спілкування стаєш приятелем. Того вечора він розповів кілька неймовірних історій зі свого життя. Працював донедавна опером у донецькій міліції. Каже, що для нього професійна гідність на першому місці. При старій владі його багато цькували.

А тепер він тут. Час до часу організовує рейди у тил ворога. Кілька днів тому виїхав з бійцями на "гастролі". Заїхали мало що не в центр Донецька. По дорозі попався їм мерседес, напхом набитий сепаратистами. Жоден з них не вцілів... Була також добре спланована засідка, з якої розбито колону деенерівців, що їхали на підмогу своїм...Про нього сказали, що народився у бронежилеті, бо має неабиякий фарт.Про Володимира Шилова варто написати окрему книгу. І не тільки про нього – усі ці хлопці варті Хемінгуеївського пера, бо для них обов'язок перед власним сумлінням є найголовнішим. Близько дванадцятої ночі почався обстріл села Піски. Більше десятка мін вибухнуло у селі. Одна з них зашелестіла і розірвалася за якихось сто метрів у городі. Шилов сказав, що йому вже час і що треба йти перевірити бойові позиції.За годину обстріл припинився, і у селі запала тиша. Тільки десь далеко чувся клекіт війни – червоний гарячий відсвіт здіймався та клубочився димом над Донецьком. Уранці нас провели до першого редута. Там нам бійці запарили каву. Ми довго розмовляли про війну. Ми розмовляли про мир. Кожен з бійців був упевнений в перемозі і кожен з них вважав, що наш мир – це мир, добутий війною, це свобода, добута відвагою. Ніхто з них не хотів помирати, і ніхто не хотів воювати.

Читайте ще