Щастя…Привітне…Весела Гора…Раївка… Все це назви населених пунктів, якими ми добираємося під Луганськ. Якби не запилюжені блокпости з їх суворочолими охоронцями, котрі не спускають вказівних пальців із курків своїх калашів, можна було б подумати, що ти потрапив в якесь Ельдорадо. В країну, де живуть найщасливіші люди, обійняті щирою та щедрою природою з її глибокими балками, дзеркальними озерами, рідкими, але затишними лісопосадками.
Ми знаємо, з чиєї диявольської волі балки перетворилися на укриття, лісосмуги – на «зеленки» для снайперів, а стави – на братські могили. Та й на милування природою нині просто немає часу. Уявну ідилію переривають реальні залпи, цілком скажені як на вухо цивільної людини. Через секунду над нашими головами летять «Гради», прорізаючи вогняними клинками похмуро-блакитне небо Луганщини. Якщо чесно – красиво. Розуміючи, що мчать вони не по твою душу, і не заморочуючись в цей момент, що через якусь хвилю, діставшись поставленої цілі, вони спопелять усе живе.
Пояснюють, що «Гради» – наші. А значить смерть буде по той бік війни. Знову по шматках складатимуть чиїхось дітей і чоловіків.
На мить стає сумно. Але сум не переходить у співчуття. Хто з мечем прийшов… Краще ми їх, ніж вони нас. Краще нехай ревуть і носять траур їхні жінки, ніж наші. Не ми це починали. Я, зрештою, не «толстовець» і не почесний член Комітету солдатських матерів, а отже, керуюся автентичною чоловічою логікою: якщо на твою землю прийшов ворог – його треба знищити. Будь-якою ціною. У будь-який спосіб. Як знищував шевченківський варнак: «без милосердія і зла».
Це потім, влаштувавши собі персональні розважання під теплим зірковим небом степу, повертаєшся до того, в чому був переконаний ще кілька місяців тому: війна – огидна. І кладеш на її естетику. І не захоплюєшся красою стрімкого польоту смертельної зброї, як віком перестав захоплюватися святковими салютами. Але це буде потім. Зараз – бій. Бій, у якому є наші, і є їхні. Ми їдемо до наших.
…Темно-синій «Фольксваген» офіцери з АТО лагідно називають Сарочкою. Чому Сарочкою? Елеметарно: її подарував Беня. Битими польовими шляхами Сарочка доставляє нас на позиції українських військ під Луганськом. Дякую, рідна, що не збилася з дороги і не притарабанила на ворожий блокпост.
Дякую, що не потрапила під мінометний обстріл, який із тутешньої «зеленки» люблять влаштовувати самотнім автомобілям лугандонські відморозки. А якщо серйозно, спасибі Аркадію, підполковнику Збройних Сил, котрий, власне, і вів бусик.
– Ну що страшно? - час від часу запитував він, коли ми проїжджали найбільш непевними місцями з дурною славою.
– Трохи є. А вам?
– А хіба я схожий на дурня, який не має страху, - мудро відповів офіцер.
Приїхали на позицію. Звичайний нинішній ландшафт донбаського степу: вагітні колоски пшениці вже давно переносили свої плоди, узбіччя помережені окопами, листя дерев обпечене вогнем.
Зустрічає старший лейтенант. Він начальник розвідки 22 батальйону територіальної оборони. Старлею хтось добряче попив крові. Старлей кляне і нервується:
– Чортзна-що! Понабирали половину алкашів і половину боягузів. А ти воюй з ними. Ні, щоби відібрати тих, хто вміє і може воювати, дати нормальну зброю і потужним ударом розрулити всю проблему.
Рознервований старший лейтенант перебільшує, в чому ми маємо можливість переконатися. П’яних – немає. А власну ж тезу про боягузтво 45-річний старлей Костянтин Фартушний через деякий час спростує сам.
А наразі просто стає зрозумілою його роздратованість.
- Це ж якась маячня. Це війна артилерії та снайперів, а у нас дехто не знає, що таке GPS. – Костянтин не може приховати свою роздратованість, але при тому йому майже вдається утримуватися від матюків, що видає і ньому чоловіка інтелігентного, який сто років уже не знав що таке війна, якби не згадали і не мобілізували. – Ну от як тим воювати можна проти танків?
Костянтин просить бійців продемонструвати тутешню «артилерію», що ті охоче роблять, підсміюючись чи то з артилерії, яку наче вчора експропріювали в Гуляйполі у батька Махна, чи то із себе бідних, змушених нею воювати.
- Нам конче потрібні міномети 82-міліметрові, а нам дають нікому не потрібний мотлох. Чи тій країні нічого робити, що шлють нам якийсь брєд? Пишіть-пишіть про це. Може як раз почують. - продовжує рубати правду-матінку роздратований старлей.
Незважаючи на відверто паскудну ситуацію з озброєнням, у бійців настрій доволі життєрадісний.
– Отут ми спимо. – Коля з Олегом демонструють імпровізовані лежаки під відкритим небом. – Отут їмо.
Їжі, слава Богу і честь волонтерам,
бійцям не бракує. Та й руки у хлопців не із одного місця ростуть – зупу зварити собі вміють і варять. Олег смакує ще теплим супчиком і принагідно намагається витягнути жилавою рукою маринований помідорчик із трилітрової банки.
Поруч півколом курять бійці, виховано струшуючи попіл у попільничку. За останню тут слугує гільза від снаряду гаубиці. Екзотично. Тут же блудить не зле відгодований біло-сірий кошак – неодмінний атрибут майже усіх українських блокпостів. Складається враження, що хлопці в армії люблять котів не менше, ніж дівчата у соцмережах.
Ідилію перериває інформація зі спостережного пункту. Бійці через бінокль по черзі вдивляються у бік Луганська, де зараз точиться бій. Неподалік зафіксовано хмару з пилюки, що може свідчити про рух важкої техніки. У даному разі явно не нашої. По зв’язку у штаб моментально йде відповідна інформація. Хлопці свою роботу зробили. Чи зроблять свою штабні?
– Ми перехоплюємо їхні розмови. Повірте, це розмови серйозних професіоналів, а не якихось напівп’яних ополченців, – каже боєць, вдивляючись у бінокль.
Знову спілкуємося з начальником розвідки.
У старлея Фартушного своя історія, яка цілком заслуговує на драматичний сценарій. Його товариш воює за сепаратистів. Старлей каже, що той воює добре.
«Він снайпер. Добрий снайпер. Свого часу зрозумів, що вляпався не туди. Мені вдалося з ним поговорити. Кажу: переходь на наш бік, підемо разом звільняти Крим. Він і не проти, але розуміє, що посадять. Отаке от. Безвихідь, – чоловік стає похмурим, від чого його смоляне з легкими прожилками сивини волосся робиться ще чорнішим. – Це якась неправильна війна. По обидва боки українці. Років через три-чотири багатьом за цю війну буде соромно. Напевно, мені, теж».
Я хочу сказати, що тобі Костю, соромно не буде – ти воюєш за свою землю, за нашу землю.
Але Фартушний не дає мені опам’ятатися і рятує від пафосного спічу, можливо недоречного в даній ситуації:
– Але ми звідси не відступимо. Заради людей. Розумієш? Ось цю форму, яка на мені, мені дали люди, а не Київ. – Костянтин стискує на грудях камуфляж, на рукаві якого нашитий німецький прапор. – І це взуття дали мені люди. І тому ми не відступимо звідси навіть, якщо буде команда з Києва. Ми будемо захищати цих людей.
Нам пощастило – у час нашого перебування тут ніхто не стріляв. Але стріляли раніше. І будуть стріляти потім. Виживіть, хлопці. Природно сумний настрій трохи розкуйовджує прекрасне видовище – імпровізована могилка Путіна, де замість квітів гільзи, а напис на «меморіальному обеліску» більш, ніж красномовний: «ПУТИН ПЕТУХ».
Уже в спину нам Костянтин кричить:
– Обов’язково напишіть, що ми нічого не віджимаємо у місцевих. Ми у Сєверодонецьку навіть жодної машини зі стоянки не забрали!
Виконую прохання старлея Фартушного і пишу: бійці 22 батальйону тероборони ніколи ні у кого нічого не віджимали…
