37 років тому життя для юної Тетяни уявлялося чудовим і радісним. Повним яскравими подіями та враженнями. На жаль, найважча травма назавжди посадила дніпрянку в інвалідне крісло. З часом Тетяна Подзюбан всерйоз захопилася спортом, стала відомою волонтеркою. Про це повідомляє «Наше місто».
Коли Тетяна травмувалася, Потрібно було розробляти руки і плечовий пояс, вчитися пересідати на інвалідний візок і звикати до нових несподіваних і дивних відчуттів обмежених можливостей свого тіла.
– Звісно, звикати до нової реальності було дуже непросто, - розповідає Тетяна Подзюбан, дніпрянка з інвалідністю першої групи. - Адже мені було лише 19 років. Багатьох речей довелося вчитися заново. Дуже допомогло кохання, яке накрило нас із майбутнім чоловіком Сергієм у санаторії в Саках.
Любов справді здатна творити чудеса. Зламався хребет, але не життя!
– Я молода, красива, і мала у хлопців популярність, - продовжує розповідь Тетяна. -Тож у санаторії чоловіки мене переслідували. Приставили. Люди з інвалідністю такі самі. І їхні серця і душі теж переповнюють почуття і пристрасті.
Шанувальники навіть билися за мене. Витягували з колісних крісел важелі й орудували ними, як шпагами. Але мій Сергій усіх відвадив. Нікому не дозволяв наближатися до мене. Симпатичний і турботливий. Закохалися, одружилися. Народився син, а зараз уже в нас двоє онучок.
Тетяна всерйоз захопилася спортом. Протягом кількох років була капітаном Національної збірної з волейболу сидячи, брала участь у Паралімпійських іграх у Греції.
– Призерами не стали, - зазначає співрозмовниця. - Але боролися за кожен м'яч. Взагалі з моєю травмою дуже важко грати. Зазвичай у такому виді спорту виступають спортсмени після ампутацій ніг. А спинальникам важко. Ну і мене вмовили перейти в кульову стрільбу. Стріляла непогано. З волейболу була майстром спорту України, а у стрільбі стала міжнародним майстром. На Паралімпіаді в Китаї стала 13-ю.
Але, мабуть, найбільше Тетяна Миколаївна відома не як спортсменка, а як волонтерка, що допомагає людям з інвалідністю пережити важку психологічну травму й адаптуватися до нової реальності. Нині Тетяна Подзюбан - член правлінняГО «Центр соціальної адаптації людей з інвалідністю “Океан добра".
– Найбільше щастя - дарувати щастя іншим, - зізнається волонтерка. - Аксіома! Ми якраз і займаємося цим. У такій роботі важливо, що ми самі люди з інвалідністю і допомагаємо людям, які потрапили в біду, не впадати у відчай і пам'ятати, що в такій ситуації життя не закінчується. Наприклад, я об'їздила на кріслі колісному пів світу. Якби не моя травма, можливо, цього б у моєму житті не було б.
Раніше ми писали про те, хто з українців може піти на пенсію раніше.
Фото з архіву Тетяни
