Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув справу про звільнення держслужбовця міграційної служби зі статусом учасника бойових дій, якому під час скорочення запропонували дві посади в Кривому Розі, хоча в Дніпрі також були вакансії. Після відмови від переведення чоловіка звільнили, і він оскаржив це рішення в суді.
Суд з’ясовував, чи достатньо запропонувати працівникові інші вакантні посади для дотримання процедури звільнення та за яких умов необхідно враховувати переважне право на залишення на роботі.
Фабула справиСпір виник між колишнім завідувачем ресурсно-господарського сектору Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області та цим державним органом щодо правомірності припинення державної служби у зв’язку зі скороченням посади.
Позивач працював на посаді завідувача ресурсно-господарського сектору ГУ ДМС у Дніпропетровській області з 7 вересня 2018 року.
У жовтні 2023 року в територіальному органі ДМС відбулися зміни організаційної структури та штатного розпису. Зокрема, наказом від 31 жовтня 2023 року № 111 з 1 листопада 2023 року введено в дію нову структуру та штатний розпис,
якими передбачалося скорочення посади завідувача ресурсно-господарського сектору.
13 листопада 2023 року державному службовцю вручили попередження про наступне звільнення у зв’язку зі скороченням посади внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу.
Одночасно йому запропонували переведення на посаду заступника начальника відділу № 11 у місті Кривому Розі ГУ ДМС у Дніпропетровській області. Від запропонованого переведення працівник відмовився.
28 листопада 2023 року керівництво територіального органу ДМС повторно звернулося до нього з пропозицією переведення, цього разу на вакантну посаду заступника начальника відділу № 12 у місті Кривому Розі. Згоди на переведення він також не надав.
Свою відмову державний службовець пояснював сімейними та особистими обставинами.
Зокрема, він проживав у Дніпрі, де мав власне житло, виховував неповнолітню дитину, яка навчалася в цьому місті, та здійснював догляд за 80-річною матір’ю. Його дружина також працювала в Дніпрі та не погоджувалася на переїзд до іншого міста.
Крім того, позивач посилався на стан здоров’я,
наявність хронічних захворювань, перенесену операцію на серці та необхідність постійного медичного спостереження.
Він також звертав увагу на позитивні результати оцінювання його службової діяльності за 2023 рік.
30 листопада 2023 року працівник подав заяву про скорочення строку попередження про наступне звільнення, у якій просив скоротити цей строк із 4 грудня 2023 року.
Наказом ГУ ДМС у Дніпропетровській області від 14 грудня 2023 року № 661-к його звільнили із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв’язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців.
У січні 2024 року колишній державний службовець звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду.
Він просив визнати незаконним та скасувати наказ про звільнення, поновити його на посаді завідувача ресурсно-господарського сектору та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу з 28 грудня 2023 року до дня ухвалення судового рішення.
Позивач наполягав, що відповідач порушив процедуру його звільнення, оскільки не запропонував усіх наявних вакантних посад, які відповідали його професійній підготовці та компетентностям.
За його твердженням, на момент попередження про звільнення в управлінні існували рівнозначні посади в Дніпрі, однак жодної з них йому не запропонували. Не пропонували й нижчих посад державної служби з місцезнаходженням у цьому місті.
Крім того, позивач стверджував, що посаду, яку він обіймав, фактично не скоротили, а лише перейменували внаслідок організаційних змін.
На його переконання, державний орган не виконав передбаченого частиною третьою статті 87 Закону України «Про державну службу» обов’язку щодо забезпечення можливості подальшого працевлаштування державного службовця.
Натомість ГУ ДМС у Дніпропетровській області заперечувало проти позову.
Відповідач пояснював, що внаслідок запровадження нової структури зміни торкнулися значної частини посад управління. За його твердженням, було скорочено близько 86% посад, у зв’язку з чим працівників масово попереджали про наступне звільнення та пропонували їм інші посади.
При цьому зміни стосувалися не лише посади позивача, а й усього ресурсно-господарського сектору, замість якого в новій структурі утворено відділ ресурсно-господарського забезпечення.
Відповідач вважав, що частина третя статті 87 Закону України «Про державну службу» не зобов’язувала керівника державної служби пропонувати працівникові всі наявні вакансії або більше однієї рівнозначної посади.
Оскільки позивачеві послідовно запропонували дві рівнозначні посади, від яких він відмовився, управління наполягало на дотриманні встановленої законом процедури звільнення.
Також відповідач зазначав, що визначення посади, яку слід запропонувати працівникові з урахуванням його професійної підготовки та компетентностей, належить до дискреційних повноважень керівника державної служби.
На підтвердження своєї позиції управління посилалося на результати оцінювання службової діяльності позивача за 2022 та 2023 роки, які становили відповідно 2,5 та 2,6 бала й перебували в нижній частині діапазону позитивної оцінки.
Крім того, відповідач указував на тривалу відсутність працівника на роботі у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю протягом 2022–2023 років,
порушення стосовно нього дисциплінарного провадження та наявність документів, пов’язаних із розслідуванням кримінального провадження щодо використання коштів під час ремонту адміністративної будівлі.
Дисциплінарне провадження, за даними відповідача, згодом було закрито у зв’язку зі звільненням працівника.
Окремо управління посилалося на заяву позивача про скорочення строку попередження про звільнення, розцінюючи її як підтвердження його волевиявлення щодо припинення державної служби за відповідною законодавчою підставою.
Рішення судів першої та апеляційної інстанційРішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22 липня 2024 року позов було задоволено.
Суд визнав протиправним та скасував наказ ГУ ДМС у Дніпропетровській області від 14 грудня 2023 року № 661-к, поновив позивача на посаді завідувача ресурсно-господарського сектору та стягнув на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 28 грудня 2023 року до 22 липня 2024 року в розмірі 251 615,52 грн із відрахуванням податків, зборів та обов’язкових платежів.
Суд першої інстанції виходив із того,
що роботодавець зобов’язаний запропонувати працівникові всі наявні вакансії, які відповідають установленим вимогам, незалежно від структурного підрозділу, в якому він раніше працював.
При цьому суд послався на правові висновки Верховного Суду, сформульовані в інших справах щодо звільнення працівників у зв’язку зі скороченням.
Суд зазначив, що на момент попередження про звільнення в управлінні були наявні рівнозначні посади державної служби в Дніпрі, але позивачеві їх не запропонували. Відповідач пояснював це тим, що відповідні посади пропонували іншим працівникам з урахуванням рівня їхньої професійної компетентності.
Водночас, на переконання суду першої інстанції, відповідач не довів належного врахування переважного права позивача на залишення на роботі.
Зокрема, управління не надало доказів проведення порівняльного аналізу кваліфікації, стажу державної служби, результатів щорічного оцінювання, підвищення кваліфікації, дисциплінарних стягнень та заохочень працівників, яких залишили на службі, і тих, хто підлягав звільненню.
Суд також урахував, що позивач мав статус учасника бойових дій,
який за визначених статтею 42 Кодексу законів про працю України умов надає переважне право на залишення на роботі.
У підсумку суд першої інстанції дійшов висновку про недотримання відповідачем процедури звільнення.
Однак Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 29 жовтня 2024 року скасував це рішення та відмовив у задоволенні позову.
Апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції застосував правові висновки Верховного Суду, які стосувалися попередніх редакцій статті 87 Закону України «Про державну службу».
Зокрема, апеляційний суд зазначив, що після внесення законодавчих змін порядок припинення державної служби за ініціативою суб’єкта призначення регулюється спеціальними положеннями Закону України «Про державну службу».
Суд апеляційної інстанції врахував, що позивачеві запропонували дві вакантні посади, які відповідач визначив як рівнозначні, однак він відмовився від переведення.
На думку апеляційного суду, відповідач забезпечив працівникові можливість продовжити державну службу, а відмова від запропонованого переведення давала підстави для його звільнення відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».
З огляду на це апеляційний суд визнав дотриманою процедуру припинення державної служби та не встановив підстав для скасування наказу про звільнення.
Не погодившись із таким рішенням, колишній державний службовець звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду.
Він наполягав, що апеляційний суд не дослідив посадових обов’язків запропонованих йому посад заступників начальників відділів у Кривому Розі та не порівняв їх із посадовими обов’язками завідувача ресурсно-господарського сектору.
На переконання скаржника, запропоновані посади передбачали інший характер роботи та інші професійні навички, що не відповідали його попередній діяльності.
Також позивач наголошував на відсутності доказів належного порівняння кваліфікації та продуктивності праці державних службовців і неврахуванні його переважного права на залишення на роботі.
У касаційній скарзі він просив скасувати постанову апеляційного суду, залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, а також вирішити питання про стягнення 19 500 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції.
Правові висновки Верховного СудуПереглядаючи справу, Верховний Суд виходив із того, що спірні правовідносини регулюються Законом України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» в редакції, чинній на момент виникнення спору.
Суд зазначив, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 цього Закону підставами для припинення державної служби за ініціативою суб’єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, а також реорганізація державного органу.
Верховний Суд окремо дослідив зміни законодавчого регулювання процедури звільнення державних службовців.
Зокрема, Суд зазначив, що Законом України від 19 вересня 2019 року № 117-IX було змінено положення статті 87 Закону № 889-VIII, у тому числі виключено норми, які передбачали застосування законодавства про працю до процедури вивільнення державних службовців.
Надалі Законом України від 14 січня 2020 року № 440-IX частину третю статті 87 було доповнено положеннями,
відповідно до яких суб’єкт призначення або керівник державної служби міг пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду в тому самому державному органі за її наявності.
Верховний Суд наголосив, що використання законодавцем слова «може» в цій редакції означало відсутність обов’язку суб’єкта призначення працевлаштовувати працівників, які підлягали вивільненню.
Однак із 6 березня 2021 року набув чинності Закон України від 23 лютого 2021 року № 1285-IX, яким змінено правове регулювання процедури звільнення державних службовців.
Відповідно до частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII у редакції, застосовній до спірних правовідносин, суб’єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 87 суб’єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або,
як виняток, нижчу посаду відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.
При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Державний службовець звільняється за цією підставою, якщо відсутня можливість запропонувати відповідні посади або якщо він відмовляється від переведення на запропоновану посаду.
Отже, як підкреслив Верховний Суд, після змін, внесених Законом № 1285-IX, суб’єкт призначення або керівник державної служби зобов’язаний не лише попередити державного службовця про наступне звільнення, а й одночасно запропонувати йому іншу рівнозначну посаду або, як виняток, нижчу посаду відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.
Водночас необхідно враховувати передбачене законодавством про працю переважне право на залишення на роботі.
Чи достатньо запропонувати державному службовцю іншу посадуАналізуючи висновки апеляційного суду, Верховний Суд звернув увагу, що той визнав процедуру звільнення дотриманою лише з огляду на факт пропонування позивачеві двох вакантних посад,
від яких він відмовився.
Однак апеляційний суд не дослідив питання їхньої рівнозначності з урахуванням необхідного рівня кваліфікації та професійних компетентностей державного службовця.
Верховний Суд нагадав, що відповідно до частини першої статті 6 Закону № 889-VIII посади державної служби поділяються на категорії та підкатегорії залежно від порядку призначення, характеру й обсягу повноважень, змісту роботи, її впливу на прийняття кінцевого рішення, ступеня посадової відповідальності, необхідного рівня кваліфікації та професійних компетентностей.
За визначенням пункту 6 частини першої статті 2 Закону № 889-VIII рівнозначною є посада державної служби, що належить до однієї підкатегорії посад державної служби з урахуванням рівнів державних органів.
Верховний Суд установив, що апеляційний суд не здійснив аналізу рівнозначності запропонованих позивачеві посад з урахуванням необхідного рівня його кваліфікації та професійних компетентностей.
Тому висновки апеляційного суду в цій частині Верховний Суд визнав передчасними, а відповідні доводи касаційної скарги — такими,
що підтвердилися під час касаційного розгляду.
Коли застосовується переважне право на залишення на роботіОкрему увагу Верховний Суд приділив співвідношенню обов’язку запропонувати державному службовцю іншу посаду та переважного права на залишення на роботі.
Суд зазначив, що частина третя статті 87 Закону № 889-VIII у разі звільнення державного службовця на підставі пункту 1 частини першої цієї статті покладає на суб’єкта призначення або керівника державної служби обов’язок ураховувати переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Таке право регламентовано статтею 42 КЗпП України.
За частиною першою статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам із більш високою кваліфікацією та продуктивністю праці.
Частина друга цієї статті визначає категорії працівників, яким за рівних умов продуктивності праці та кваліфікації надається перевага в залишенні на роботі. Зокрема, до таких осіб належать учасники бойових дій.
Водночас Верховний Суд наголосив, що положення статті 42 КЗпП України про переважне право на залишення на роботі застосовуються не в усіх випадках скорочення посад.
Посилаючись на правові висновки, викладені, зокрема, у постановах від 4 квітня 2024 року у справі № 423/3591/17, від 14 червня 2022 року у справі № 465/7570/18 та від 16 серпня 2023 року у справі № 128/392/22, Верховний Суд зазначив, що переважне право на залишення на роботі визначається при скороченні однорідних посад.
Йдеться про ситуацію, коли скорочується одна або кілька посад з-поміж декількох ідентичних чи однотипних посад, а частина таких посад залишається.
У цьому випадку роботодавець повинен порівняти кваліфікацію та продуктивність праці працівників, які обіймають ідентичні посади, щоб визначити, кого залишити на роботі, а кого звільнити.
Якщо кваліфікація та продуктивність праці працівників є рівними, враховуються додаткові підстави переважного права, передбачені частиною другою статті 42 КЗпП України.
Натомість приписи статті 42 КЗпП України не підлягають застосуванню, якщо посада, яка скорочується,
є єдиною.
Крім того, Верховний Суд звернув увагу на правовий висновок, викладений у постанові від 9 квітня 2020 року у справі № 760/21020/15, відповідно до якого переважне право на залишення на роботі не є тотожним переважному праву на працевлаштування на нову посаду в новостворених структурних підрозділах.
Отже, для правильного вирішення спору судам необхідно було насамперед установити, чи була посада завідувача ресурсно-господарського сектору єдиною, чи належала до кількох ідентичних або однотипних посад, частина яких залишилася після зміни структури державного органу.
Саме від встановлення цієї обставини залежало вирішення питання про застосування до позивача положень статті 42 КЗпП України.
Верховний Суд звернув увагу, що суд першої інстанції, визнавши порушеним переважне право позивача на залишення на роботі, не дослідив, чи була взагалі застосовною стаття 42 КЗпП України за конкретних обставин справи.
Також суд першої інстанції не надав оцінки доводам відповідача щодо особистих характеристик працівника, подання ним заяви про скорочення строку попередження про звільнення в умовах порушеного дисциплінарного провадження та інших документів,
на які посилалося управління.
Водночас апеляційний суд дійшов висновку про відсутність порушення переважного права на залишення на роботі лише на підставі того, що позивачеві запропонували дві вакантні посади, від яких він відмовився.
Такий підхід Верховний Суд визнав помилковим.
Суд наголосив, що право на переважне залишення на роботі та обов’язок роботодавця запропонувати іншу рівнозначну або нижчу посаду є різними трудовими гарантіями, які не замінюють одна одну.
Обидві гарантії мають бути дотримані роботодавцем у процедурі вивільнення державних службовців за пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII.
Верховний Суд пояснив, що передбачені частиною третьою статті 87 Закону № 889-VIII гарантії застосовуються за таким алгоритмом.
Якщо частина однорідних посад скорочується, працівники, які за результатами проведеного роботодавцем аналізу мають вищу кваліфікацію та продуктивність праці, залишаються на своїх робочих місцях.
Працівники, які не мають переважного права на залишення на роботі, підлягають вивільненню. Також під вивільнення підпадає працівник,
якщо посада, яка скорочується, була єдиною.
Саме таким державним службовцям роботодавець зобов’язаний запропонувати іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду.
Отже, пропонування вакантної посади саме по собі не може замінити перевірку наявності переважного права на залишення на роботі, якщо відповідні положення законодавства підлягають застосуванню за конкретних обставин.
Чому Верховний Суд не погодився з висновками апеляційного судуВерховний Суд також звернув увагу на необхідність урахування редакції законодавства, чинної на момент виникнення спірних правовідносин, під час застосування правових висновків у раніше розглянутих справах.
Суд погодився з висновком апеляційного суду про помилковість застосування судом першої інстанції окремих правових позицій Верховного Суду, сформульованих щодо попередньої редакції статті 87 Закону України «Про державну службу», яка передбачала інше регулювання процедури звільнення.
При цьому Верховний Суд наголосив, що правовий висновок, викладений у судовому рішенні, необхідно оцінювати з погляду подібності спірних правовідносин та чинності відповідної редакції нормативно-правового акта.
Посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, Суд зазначив, що для встановлення подібності правовідносин насамперед необхідно визначити їхній зміст, а за потреби врахувати суб’єктний та об’єктний критерії.
Правові висновки Верховного Суду не можуть застосовуватися відірвано від фактичних обставин справ, у яких їх було сформульовано.
Проаналізувавши судові рішення, на які посилався касатор, Верховний Суд дійшов висновку, що частина наведених ним правових позицій не могла слугувати підставою для касаційного перегляду в цій справі через неподібність правовідносин.
Водночас Верховний Суд встановив, що апеляційний суд не дослідив усіх фактичних обставин, необхідних для правильного застосування норм матеріального права.
Зокрема, не було належним чином перевірено рівнозначність запропонованих позивачеві посад з урахуванням професійної підготовки та компетентностей, а також не з’ясовано обставин, від яких залежить застосування переважного права на залишення на роботі.
Верховний Суд підкреслив, що встановлення фактичних обставин,
дослідження та оцінка доказів належать до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій.
Відповідно до статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, вирішувати питання достовірності доказів, визначати перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково їх перевіряти.
Оскільки апеляційний суд не дослідив юридично значущих обставин, Верховний Суд не мав процесуальної можливості остаточно перевірити правильність його висновків по суті спору.
За таких обставин Суд застосував положення частини другої статті 353 КАС України, яка передбачає можливість скасування судових рішень і направлення справи на новий розгляд у разі порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення обставин, важливих для правильного вирішення справи.
Рішення Верховного СудуЗа результатами касаційного перегляду Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу колишнього державного службовця.
Постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2024 року скасовано,
а справу № 160/2549/24 направлено на новий розгляд до цього ж апеляційного суду.
Під час нового розгляду апеляційний суд має дослідити спірні правовідносини з урахуванням правових висновків Верховного Суду та оцінити заявлені позовні вимоги відповідно до критеріїв, передбачених частиною другою статті 2 КАС України, з дотриманням принципу верховенства права.
Верховний Суд не ухвалював остаточного рішення про законність чи незаконність звільнення позивача, не вирішував остаточно питання його поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Питання розподілу судових витрат за результатами касаційного розгляду не вирішувалося.
Постанова Верховного Суду у справі № 160/2549/24 набрала законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та не підлягає оскарженню.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/suduaта на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.
