Я був вчора на параді Перемоги… Перед Мавзолеєм стояло військо і народ. Маршал Жуков прочитав урочисту і грізну промову Перемоги. Коли згадав про тих, хто поліг в боях величезних незнаних в історії кількостях, я зняв з голови головний убір.
Озирнувшись, я помітив, що шапки більше ніхто не зняв. Тридцять, якщо й сорок мільйонів жертв і героїв ніби провалилися в землю, або зовсім не жили, про них згадали як про поняття… Перед величчю їх пам’яті, перед кров’ю і муками не стала площа на коліна, не замислилась, не зіткнулась, не зняла шапки… Олександр Довженко Безмірні втрати, трагедія повернення Дніпропетровщини під владу комуністичного окупанта – навряд чи привід для різного роду театралізованих вистав і політичних масовок,які останнім часом так модно влаштовувати у нашому місті і області з нагоди цієї дати – «свята визволення Дніпропетровщини».
Нагадаємо тим, хто «пишається» і «ностальгує», що війну виграли не Сталін і Жуков, а прості люди, які виконувати злочинні накази тодішніх керівників, мільйонами віддавали свої життя заради перемоги однієї потворної ідеології над іншою.
Відомо, що звільнення столиці України 1943 було приурочено до 26-ї річниці Жовтневої революції. Щоб виконати побажання Сталіна, тодішні воєначальники загубили сотні тисяч людських життів, але наказ головнокомандувача виконали. Гірка правда полягає в тому, що вже ніколи і ніхто не зможе підрахувати, скільки насправді людських життів було загублено совєтськими полководцями, щоб «потішити» особисто вождя Йосипа Сталіна взяттям до 7 листопада й іншим перемогами. Ось і зараз вірні учні і послідовники Жукова д чергового «7 листопада» теж вирішили проявити історичну пам’ять… Оскільки збройні сили СРСР воювали «витратним способом», то вже з 1942 року вони почали відчувати труднощі в плані людських ресурсів. Командування наступаючих військ з кінця зими 1942 року отримало право брати людей прямо у війська. І, якщо в попередніх боях були великі втрати, то вони відшкодовували їх за рахунок чоловіків з тих населених пунктів, які щойно зайняли.
Людей, що жили на окупованій території, відразу після звільнення польові військкомати відправляли в бій, на передову – без відповідної військової підготовки,
без обмундирування, часто навіть без зброї. Вони гинули як справжні герої, але історією не відмічені. Через колір цивільного одягу їх називали «чорною» піхотою. «Чорну» піхоту, або ж «чорно піджачників», найчастіше використовували як перші ешелони при наступі Червоної Армії на найскладніших ділянках фронту. Звільнені з окупації чоловіки мали довести таким чином свою вірність «батьківщині». Скільки «чорно піджачників» загнали в крижані води Дніпра, скільки їх кануло у Вічність – не порахує ніхто… Жінки ходили берегами Дніпра з надією впізнати у загиблих свого сина, батька чи чоловіка. Очевидці тих боїв згадують моторошні деталі: вода в Дніпрі в ті дні була буро-червоною від людської крові і солоною на смак: «Густо плавали у воді трупи з виклюваними очима, що почали розкисати, з обличчями, які пінилися наче намилені, були розбиті снарядами, мінами, зрешечені кулями… Сапери, яких послали витягувати трупи з води і закопувати їх, не справлялися з роботою- надто багато було вбито народу… А потім, за річкою, продовжувалось згрібання трупів, наповнювалися людським місивом все нові й нові ями, проте багатьох-багатьох полеглих на плацдармітак і не вдалося відшукати по балках, похоронити», - писав Віктор Астаф`єв, - знаменитий російський письменник-фронтовик.
«Визволення» 1943-44 років знову принесло на наші терени катування, репресії, депортації, розстріли… Чи ми маємо забути голодомор 1946-1947 років, виселення мільйонів українців на Сибір? Чи підлягають забуттю тисячі українців, репресованих у 60-х роках минулого століття?
Червоний і солоний від крові Дніпро мало схожий на свято…
