До Дня Перемоги Криворізький академічний театр музично-пластичних мистецтв «Академія Руху» запросив ветеранів на прем’єру вистави «Щоб пам’ятали…» за мотивами повісті Василя БИКОВА «Альпійська балада». Не вперше «академіки» звертаються як до воєнної тематики, так і до творчості білоруського письменника. І не вперше глядачі, змахуючи сльози з очей, підводяться з оплесками у захваті перед високим мистецтвом.
— Просто дивно, як молоді актори змогли відчути і потім відобразити той біль, той розпач людей, що силою обставин потрапили у концентраційний табір? — поділилася враженнями від вистави колишня вчителька, а нині член організації ветеранів Жовтневого району Зінаїда Єгорівна РАЛДУГІНА. — Адже вони знають про війну, гадаю, тільки з навчальних матеріалів та книжок. Як на мене, на сцені відбувалося справжнє перевтілення, ми бачили не виставу, ми бачили справжню долю двох людей. Емоційний підйом був настільки сильним, що дехто не міг стримати сліз. Я велика шанувальниця цього театру, бачила багато вистав, але сьогодні було щось особливе. Дякуємо акторам за їхній талант,
за те, що відчувають і пам’ятають.
Тема війни, відображена у виставі, відчувається більш болючішою через те, що перетинається з темою яскравого кохання, яке спалахнуло в одну мить, незважаючи ні на які обставини. Дівоча краса, підкреслена освітленням, як вранішнім сонячним промінням, зачаровує будь-кого. Чарівлива музика ллється, наче струмені водоспаду, лунають пісні пташок. Подаровані квіти розсипаються, і здається, відчувається їх аромат. Від почуттів, що переповнюють, падають із неба зірки… Прагнення до життя, особливо після жахів концтабору, понад усе. І раптом все перекреслюється жорсткими променями пошукових ліхтарів — погоня. Виникле за таких екстремальних умов всепоглинаюче почуття повинно би залишитися між двома на все життя. Але, на жаль, доля розпорядилася інакше... Вибір зроблено, не вагаючись.
«Щоб пам’ятали…» — шепоче вогник свічки у жіночих долонях як символ народження нового життя, та водночас як відблиск вічного вогню. А позаду стоїть той, хто врятував високою ціною і дав наказ жити далі.
Хтось казав, що на війні моралі нема. Можливо, й так. Але це — шлях до самознищення нації. Волосся стає дибки, коли чуєш дзвони Хатині. Ми не повинні забути. Це не можна просто відкинути, як страшне минуле нашої історії. Ті, хто знають, ніколи не візьмуть у руки зброю. Якщо навіть війна не змогла здолати у душах людських прагнення до високих, світлих почуттів, значить, життя обов’язково продовжуватиметься.
Інга ТОКАР, Вестник Кривбасса (http://www.krivbass.in.ua/).
