А війна для людей – то пекельная рана,
Йшли солдати у бій, йшли у гори Афгана.
Та пустеля страшна лиш життя забирала,
І війна за «ніщо» дуже довго тривала.
Скільки їх полягло, не злічити нікому,
Нам не віданий біль, не відчутна та втома.
Знаєм лиш, що людьми тими воля їм кута, Пам’ять вічно жива і ніким не забута.
І лишень з часу в час кровоточить та рана.
Сниться – йдуть вони в бій…
Йдуть у гори Афгана.
15 лютого – 27 років тому останній радянський солдат покинув територію Демократичної республіки Афганістан, залишивши війну, яка тривала для наших воїнів з 25 грудня 1979 року до 15 лютого 1989 року, війну, через яку пройшли понад 600 тисяч військовослужбовців збройних сил колишнього Радянського Союзу.
28 липня 1986 року Президент Михайло Горбачов під час перебування у Владивостоці оголосив у промові рішення радянського керівництва: починаючи з 15 жовтня і до кінця 1986 року вивести з Афганістану 6 полків та повернути їх в райони постійної дислокації. По рішенню Женевської угоди СРСР повинен був вивести свій контингент в 9-місячний термін, починаючи з травня; США і Пакистан в свою чергу повинні були припинити підтримувати моджахедів.
Це був кінець афганської війни, яка була для нас чужою і незрозумілою, але радянським воїнам дали пояснення – це інтернаціональний борг, і вони виконали його. Участь держави у військовому конфлікті коштувала 15051 життя солдатів і офіцерів, здоров’я десятків тисяч військовослужбовців.
Війна зламала життя багатьом молодим хлопцям. Через горнило радянсько-афганської війни пройшло більше 160000 українців. З них 2378 загинули, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісті або тими, що потрапили у полон. Поранення отримали більше 8000, а 4687 – повернулися додому інвалідами.
******
Сьогодні трішки вже загоїлися рани, але пам’ять викреслити неможливо, тож напередодні знаменної дати у Нікопольському краєзнавчому музеї відкрилася традиційна міні-виставка «Афганський альбом». На ній представлені листи, що прийшли з чужої землі до рідних і близьких, та особисті речі мужніх воїнів. Першими її гостями стали більше ніж п’ятдесят бойових побратимів, яких в цей день чекали ще невеличка лекція і огляд експозиції козацької слави, а потім – нагородження Відзнакою Президента України – пам’ятними медалями «25 років виводу військ з Афганістану» (за технічними причинами вони вчасно не потрапили до міста,
але краще пізніше, ніж ніколи).
Увагу до себе привернув не по дитячому серйозний хлопчина, що вийшов на нагородження разом зі своїм дідусем Валерієм Рацом. Як з’ясувалося пізніше, Максим знає що таке війна, чекання телефонного дзвінка, сумні мамині очі, а потім радість, що захлинає душу. Його татко Сергій Мисько нещодавно повернувся їз зони АТО живий і неушкоджений.
А наступного дня до музею завітала гостя з Дніпропетровська Галина Іванівна Максименко. Старенька мати подарувала дирекції саме дороге, що було в її житті – портрет загиблого в Афганістані сина Олександра.
******
У далекому 1945, коли лунали постріли гармат на честь Дня Перемоги, люди сподівалися лише на мирне життя і навіть не мали гадки, що через сорок чотири роки на нашій землі розквітнуть «Чорні тюльпани», біля яких проливатимуться невтішні материнські сльози.
Повістки до лав Радянської армії з подальшою відправкою в Афганістан отримав 381 нікополець. 19 із них не повернулися до рідних домівок. Наші воїни-інтернаціоналісти нагороджені орденами та медалями: 17 – орденом Червоної Зірки (посмертно),
19 – медаллю «За відвагу», 11 – медаллю «За заслуги в охороні державного кордону».
Поділяючи всю біль з тими, хто втратив на афганській війні батьків, чоловіків, синів, і братів, 15 лютого в «День вшанування учасників бойових дій на території інших держав», біля пам’ятника воїнам-афганцям зібралося всі прогресивні люди міста. Після звернення до присутніх на мітингу помічника народного депутата України Тетяни Мороз і палкої та справедливої промови військового капелана 20-го мотопіхотного батальйону отця Дмитрія, ним були вручені пам’ятні медалі від Української спілки ветеранів Афганістану «Ветеран Української розвідки», пам’ятні медалі від Української православної церкви Київського патріархату «За жертовність і любов до України» і ордени та медалі «За вірність народу України». Медалями «За вірність народу України» були нагородженні також волонтери нашого міста. Ветерани отримали Грамоти «До 27 річниці виводу військ з Афганістану», Грамоти команди волонтерів за вагомий особистий внесок та активну громадську позицію і підтримку Збройних сил України «Ветерани Афганської війни»,
Подяки.
Для багатьох наших афганців війна і досі продовжується, але тепер вже на буремному Сході України. Під час вручення нагород аплодували всім героям, але найбільше оплесків отримав Юрій Яницький. Юнак під час полону, в який він потрапив біля селища Красний партизан у Донецькій області, ризикуючи власним життям, аж до звільнення, протягом двох місяців був обгорнутий прапором України.
Для всіх матерів, що не дочекалися дітей з виконання військового обов’язку, немає терміну давнини. Вони чекали і продовжують чекати своїх синів. Саме до них спершу звернулися у своїх виступах голова громадської організації «Союз інтернаціоналістів» Олександр Кушнірук, який теж не стояв осторонь під час тих страшних подій, та голова громадської організації «Об’єднання ветеранів АТО «Сектор-Н» Олексій Савченко.
Як відомо, війна не закінчується тоді, коли замовкли гармати, вона ще надовго залишається в душах тих, хто вимушений був тримати зброю в руках, в серцях матерів, у світлій пам’яті дітей, що залишилися без батьків.
Перед панахидою за загиблими до всіх присутніх на мітингу звернувся благочинний церков міста Нікополя протоієрей Микола Марущак.
Звичайно, наші хлопці не почують салютів на їхню честь, та не побачать море квітів, які поклали до пам’ятника: керівництво міста, району, помічник народного депутата України; воїни-інтернаціоналісти, воїни – учасники АТО та члени сімей загиблих; представники підприємств та закладів міста; представники громадських організацій та політичних партій; духовенство та жителі міста.
Коли-небудь час праведно розсудить і оцінить ті неоднозначні події і все поставить на свої місця, а наразі
ми зберігаємо вічну пам’ять про полеглих, низько вклоняючись живим.
******
Незважаючи ні на що, ні на тяготи життя, ні на труднощі, у матерів та вдов воїнів-афганців стало доброю традицією збиратися 15 лютого тісним родинним колом у Палаці урочистих подій, де їх завжди зустрічають з відкритим серцем. Збиратися для того, щоб перш за все побачити один одного, поспілкуватися, поділитися своїми проблемами, врешті-решт, радощами у житті, адже час плине і на зміну старим подіям народжуються нові.
Ці зустрічі можна назвати «Жива пам’ять», тому що ті, хто виконували свій інтернаціональний обов’язок в Афганістані живі не лише в серцях батьків,
хлопці живі і в наших серцях. Пам’ять про загиблих, передаючи наступним поколінням, свято зберігають їхні товариші по зброї. І вона буде жива доти, доки ми про це пам’ятаємо, доки ми про це говоримо.
Так, розуміємо, нелегко і непросто ділитися спогадами, адже в цей день особливо відчуваються хвилювання та смуток. Намагаючись прибрати клубок з горла, до своїх подруг по нещастю, які залишилися мешкати у Нікополі, звернулася Ірина Ігнатенко. З проміжком часу їх стає все менше і менше, а в Палац без сторонньої допомоги змогли дістатися, окрім неї – Надія Клименко, Валентина Шевченко, Тетяна Гусак, Віра Соболєва. Від щирого серця жінка подякувала всім, хто на протязі багатьох років, простягаючи посильну руку допомоги, не залишав посиротілі сім’ї сам на сам із немилосердним лихом.
«Кожна сім’я, представники якої знаходяться зараз в цій залі – це ціла історія, про кожного з вас можна писати романи і, певно, не вистачить слів, щоб висловити все те захоплення вашою стійкістю та терпінням. Вас об’єднує спільний біль, спільна проблема. Збираючись і спілкуючись, разом пережити горе легше,
а пережити треба заради дітей і онуків. Ми завжди готові підтримати вас, наші серця відчинені назустріч кожному», – запевнили присутніх в залі заступник міського голови Ольга Коник, директор Палацу Інна Дніпрова і помічники народного депутата Раїса Кисельова та Тетяна Мороз.
Побажавши жінкам впевненості в завтрашньому дні, нікопольська поетеса Олена Касьянова подарувала присвячені їм вірші, маленька гітаристка Софія Жернових – «Полонез Огінського», а вокалістки Ірина Лимар і Еліна Євдокимова – чудові пісні.
******
Життя таке прекрасне і таке коротке. Треба поспішати творити добро на Землі – вирішили голова Нікопольської організації ветеранів АТО Андрій Перепадя та командир волонтерської команди Олег Манько. Чоловіків одностайно підтримали міська рада, директор та творча група культурно-дозвіллєвого центру, духовенство міста Марганець, тому благодійний концерт присвячений 27 річниці виведення радянських військ з Афганістану, зібрані кошти від якого будуть витрачені на придбання необхідних речей захисникам рубежів на Сході країни, вийшов на славу.
Після недовгої промови священика Київського патріархату отця Тимофія,
до уваги глядачів були запропоновані документальні кадри з минулої війни в Афганістані та сучасне відео з Донбасу, вокальні номери у виконанні ветеранів Афганської війни Сергія Костецького і Олега Гаврилюка, бійця АТО Олександра Бєляшевського, лауреата міжнародних конкурсів Максима Манька, а також Григорія Довженка (в минулому соліста Львівської опери) у супроводі струнного оркестру Нікопольської школи мистецтв, Олени Ганюкової і Тетяни Колісниченко, Євгена Сазонова, молодого дуету «News One» і досвідченого у складі Ганни Кляпко та Анатолія Боброва, учасників зразкової вокальної студії «Лілея» та народного фольклорного гурту «Микитин Ріг». На різні смаки були підібрані номери і танцювальних колективів: сучасного – «DANCER», народного – «Радість», східного – «Аріша». До вподоби припали глядачам виступи струнного дуету викладачів Оксани Арманової та Михайла Жернових і просто шквал овацій зірвали наші гості – юні саксофоністки Новософіївської музичної школи.
Заглиблюючись в історичні факти присутності наших військ в Афганістані, хочеться достукатися словами пісні до сердець матерів іншої держави, діти якої незаконно знаходяться на території Східної України: «Матери России, заберите сыновей, это ведь не их война»…
