«Тверезість і Культура» панувала у залі жовтоводського палацу культури 18 квітня. Адже саме так розшифровується назва відомого українського гурту «ТіК», який подарував жовтоводцям чудові враження від концерту. Пожалкувати можна було хіба що про одне: у Великій залі Палацу культури немає танцполу! Але глядачі, таки, не всиділи на своїх місцях та розпочали розвеселі танці під «Вчительку», «Сірожине пірожине», «Свєту» та інші хіти. А «Не цілуй», «Ще так далеко до зими, до морозів…» та інші ліричні композиції надихнули на романтичний настрій.
Після концерту лідер гурту «ТіК» Віктор Бронюк опинився у центрі уваги шанувальників. Вийшов до них, як і пообіцяв, через 10 хвилин, та люб’язно погодився сфотографуватися із кожним бажаючим. Вистроїлася чимала черга, багато хто просив автограф. До речі, жовтоводські діти не розгубилися: побачивши, що артист щедро роздає гарні листівочки зі своєю фотографією та розписується на них, спочатку взяли автографи для себе. Потім, напевно, згадали про друзів та почали підходити до Віктора вдруге: «А можна ще автограф? Для Сергійка?
» «Можна», – доброзичливо підписував листівочку Віктор. «А можна тепер для Андрійка?» – не відступали активні дівчатка-школярочки. «Можна…». Мабуть, дітки потурбувалися майже про всіх своїх друзів, адже потім почалося: «І для Марійки, і для Євгена, і для Максимчика…» Незважаючи на втому та очікуваний вечірній переїзд до іншого міста, Віктор мужньо виконав усі побажання (все ж таки, педагог за освітою та батько двох дітей). Тоді нарешті поспілкувався і з нами, журналістами, підкоривши своєю відвертістю, щирістю та зацікавивши глибокими поглядами на життя.
– Вікторе, приємно, що це вже наша друга зустріч із Вами. У 2011 році Ви виступали на площі та давали нам інтерв’ю.
– Так, ми сьогодні згадували минулий приїзд до Жовтих Вод…
– Що найцікавіше відбулося у вашому житті протягом минулих років?
– Багато чого. Бачите, ось, чуб випав (сміється, знімаючи капелюх). Якщо дивитися на це філософські – то нічого страшного. Ну, а, взагалі-то – ми подорослішали. Фактично, на той момент колектив був наполовину молодше, ніж зараз… Понароджувалися дітки… Ми стали, можливо, у чомусь серйознішими.
Але це не заважає залишатися такими простими і щирими, які ми є. – Знаємо, що Ви настільки посерйознішали, що навіть такий цікавий ІТ-проект, який стосується ОСББ, запровадили (корисний мобільний додаток для співвласників та очільників OCBB.UA). Ви вирішили розвиватися в ІТ-сфері?
– Я і до цього багато серйозно займався громадською роботою. Колишній чиновник… На сьогоднішній день є радником міського голови з багатьох питань… Також я виступав у ролі непублічного консультанта у різних громадських проектах. Якщо є можливість сьогодні щось зробити своїми руками, то треба це робити. Адже можна дуже довго чекати допомоги Заходу, Сходу… чи ще когось – дядько чи тітка звідкись приїде. Є речі, які без нас не відбудуться. І навіть цей непростий час, коли в Україні точиться війна, показав, що багато хто хоче змін, але не всі готові змінюватися сьогодні. Хочете, щоб зміни відбулись? Найкращий рецепт: всі повинні почати якісно виконуватися роботу на своїх місцях. Тільки у такому випадку може щось змінитися. Чекати, що хтось прийде і щось зробить – не варто. Ми всі виросли на отих казках радянських,
коли Іван-дурень ставав принцом, ловлячи «халяву» – якусь рибку золоту, чи злазив з печі та ставав богатирем. Або йшов набрати води – і в нього раптом усе у житті мінялося… Казки можуть стати реальністю. Мрії можуть здійснюватися. Але для цього треба щось робити.
– Вам доводиться бувати у багатьох містах України. Як ви оцінюєте настрої людей, вони не розчарувалися протягом останніх років?
– По-різному. Немає того, що все погане. Хто шукає погане – той і знаходить погане. Хто шукає гарне – знаходить гарне. Сьогодні ми поки дісталися до вас… Сказати, що взагалі немає дороги – це нічого не сказати. Місцями вона зовсім жахлива. Але, знаєте, дивує інша річ. Буває, знаємо, що дорога відремонтована рік-два тому (адже їздили нею). І ось коли ти їдеш і бачиш автомобіль, на якому завантажено більше 50 тонн зерна, і водій наклеює таку жартівливу наклейку типу «Я х…ю с этих дорог» (за буквальність вибачте), то в мене виникає перше бажання зупинити його і сказати: «Вийди і подивися, що ти робиш?» Адже це буде безкінечно: ми всі хочемо їздити по хороших дорогах, але ніхто не хоче дотримуватися навіть тих правил,
які встановлені. Треба починати світ змінювати з себе. Здається, що це утопічно, але, коли так відбувається – є результат. – Є позитивні приклади?
– Так. Ось ми їдемо містами і містечками. Там, де громада активізувалася, люди зрозуміли, що від них багато що залежить – там і видно, як змінюється місто. І це стосується не лише центральної частини України. А і у прифронтовій зоні є таке. Де на місці міська влада, де є порозуміння та діалог, є бачення: куди вести своє місто, як у ньому жити – там відбуваються зміни та є результати. Там, де далі сидять та чекають «добру Фею» чи когось іншого – вона може прилетіти, а може і не прилетіти. Тобто, треба не просто все життя мріяти, а ще й щось робити.
– Вікторе, ви не плануєте колись змінити музику на політику та більш щільно зайнятися громадською діяльністю?
– Сьогодні дуже важко розрізнити політику і шоу-бізнес. На жаль, багато учасників шоу-бізнесу лізуть у політику. А багато політиків лізуть у шоу-бізнес. У якійсь мірі ми дуже схожі між собою. Але, важлива річ: ні перші, ні другі часто не розуміють межі відповідальності за те,
що вони роблять і можуть зробити. Я неодноразово працював у командах політтехнологів – так їх називають, тобто тих, які приводять людей до влади. Маю непогану практику. Тож, є така слушна порада. Людина хоче, щоб її обрали мером, планує балотуватися – підіть подивіться, як вона живе. Це нормально – нехай покаже. Якщо людина не здатна організувати свій власний простір, про що ми говоримо? Як вона може організувати простір великого міста чи маленького містечка? – Ага, ось у якому сенсі. Спершу ми зрозуміли «подивитися, як живе» – це звернути увагу на рівень достатку…
– До речі, я неодноразово бачив у своєму житті людей із великим достатком, які не можуть організувати свій простір, та людей, які буквально з нічого роблять настільки креативний простір для свого життя. Та ще й надихають усіх інших до змін. Тому говорити: «Все давно вирішили за нас» – неправильна позиція.
– Вікторе, Ви зі сцени сказали, що обласні центри не включені до вашого туру. Чому? Люди у маленьких містах більш щиро Вас зустрічають?
– Це вже наш дев’ятий тур всеукраїнський. І вже другий йде з такою концепцією «містами і містечками».
Хочу сказати, що не кожен обласний центр має такий прекрасний зал, як у вас – у Жовтих Водах. Правда. На сьогодні, взагалі дуже мало якісних майданчиків для виступів. Як я вже розповідав сьогодні на концерті, були такі зали, коли ми виступали, а на стінах був іній. Люди сиділи у кожухах… Так, є зали у жалюгідному стані. Це велика проблема. Тож, взагалі такі тури, у якому ми зараз знаходимося за підтримки наших друзів – це більше, напевно, соціальна акція, а не комерційна. Тому що важко побудувати якусь економіку у цьому всьому процесі… Але ми намагаємося їхати з якісним звуком, якісним світлом. Ви бачили наш колектив сьогодні…
– Так, великий професійний колектив.
– Хочемо привезти людям частинку свого позитиву. Якщо ми на хвилину, чи на дві години, поки триває концерт, дали можливість глядачам замислитися над чимось, відірвати їх від сірої буденності, просто посміхнутися – це багато чого варте. Це означає, що, на сьогоднішній вечір, ми свою місію виконали. – У вашому турі попереду Краматорськ, Маріуполь… На який прийом глядачів ви там очікуєте? Ще й з урахуванням вашої україномовної творчості…
– Поїдемо – побачимо. У нас був подібний тур у 2013 році. У вересні у Краматорську ми презентували пісню «Люби ти Україну», якою ми сьогодні закінчували концерт. І одне із перших міст, де ми її виконали, це був саме Краматорськ. Були такі овації глядачів, що десь хвилину зал не давав нам продовжувати виступ. Тобто, сприйняли чудово.
Не можна казати, що там живуть якісь погані люди. Взагалі, не можна розділяти людей за місцем їхнього проживання: Схід-Захід. Так, звісно, є люди, які до сих пір чекають: «Росія придьот, порядок навєдьот». Хоча самі вже не на словах, а на ділі побачили, що воно таке «руський порядок». Але, тим не менше, їм же просто іде промивання мізків, яке робиться кілька років поспіль – і це промивання робить свою роботу… Якщо людині багато років казати, що вона – баран, то вона таки забекає. Інша річ, скажемо відверто: не так багато сьогодні робиться, щоб тих людей переконати у іншому. Якщо буде налагоджене життя в Україні – це буде найкращий аргумент. З одного боку. А з іншого – п’ятий рік точиться війна. І протягом цього часу і в Києві, і на місцях багато хто не розуміє:
а як ми будемо жити після війни? Адже всі війни закінчувалися рано чи пізно. І ця закінчиться. Але для того, щоб вона закінчувалася, ми вже сьогодні маємо говорити про мир: як ми будемо жити після війни. На жаль, про це сьогодні ніхто не говорить. Але ж цей день прийде, і ми знову станемо на ті ж самі граблі. Якщо виявилося, що ми не були готові до війни, то прийде день, коли ми не будемо готові, що робити після війни…
– Спасибі, Вікторе, що поділилися своїми цікавими думками та поглядами на життя. На завершення, торкнемося ще Вас особисто. З моменту нашої минулої зустрічали, Ви, скажімо так, «поспортивнішали». У чому секрет?
– Весна. На море збираюся (сміється). А взагалі-то, у мене жінка гарна, теж маю гарно виглядати!
– Дякуємо за розмову та за чудовий концерт! Гарного продовження туру!
– Спасибі!
ІА «Имеется мнение»
