Розповідаємо історії Дмитра Макухи, Петра та Андрія Підкевичів. Цей текст про українських сталеварів, робітників заводів, які поклали фабричні інструменти та взяли до рук зброю, щоб зупинити наступ ворога. І заплатили за це життям. Розповідаємо історії трьох чоловіків, що загинули на фронті. Робив все для того, щоб ми краще жили. Петро Підкевич 57-річний Петро був родом з села Миколаївка Новомосковського району. У 2022 році добровольцем пішов до армії. Служив разом з сином в 60-тій бригаді, яка була спочатку піхотна, потім стала окремою механізованою Інгулецькою. І син, і батько були саперами. Петро. Фото: з архіву сім’ї У 1985 році Петро закінчив технікум електрифікації сільського господарства. Там він познайомився з Григорієм Явором, який пізніше став його кумом. Одразу після навчання Петро пішов на строкову службу. По закінченню повернувся в рідне село і почав працювати електриком на меліорації. Петро мав дружину Наталю та двох синів: старшого Михайла та молодшого Андрія. 15 років Петро пропрацював у сталеплавильному цеху, де заробив гарячий стаж. Пішов на пенсію в 50 років,
але продовжив працювати. У 2014 році разом з кумом Григорієм вирушили до військкомату як добровольці, але обох не взяли, бо тоді була велика черга. Петро, Андрій, мама Наталя. Фото: з архіву сім’ї “Батько був сильною людиною, прикладом. Все вмів, всьому навчав, за що не брався, все у нього виходило. Всюди був порядок: з дитинства пам’ятаю, якщо я щось брав, то мав покласти це на місце”, – розповідає Михайло Підкевич, старший син Петра. Загинув у перший день 2023-го біля населеного пункту Курдюмівка. Молодший син Андрій загинув на два місяці раніше за батька. “Кум вирощував хліб, щодня варив сталь, виростив двох синів, поховав одного з них (Андрія – прим. Авт.) і пішов далі воювати. Все для того, щоб ми краще жили”, – розповідає Григорій. Петро та Андрій Підкевичи. Фото: з архіву сім’ї Хотів будувати своє життя в Україні. Андрій Підкевич Андрій, молодший син Петра, народився у Дніпрі. Разом з батьком у 2022 році пішов як сапер в 60-у окрему механізовану Інгулецьку бригаду. Після школи хлопець вступив до Новомосковського металургійного коледжу, а потім вчився у Дніпровській металургійній академії.
Був металургом, як і всі в родині. Деякий час працював зі старшим братом Михайлом на Дніпросталі. Через рік, у 2018 році, пішов на строкову службу в армію, був прикордонником. Після повернення працював на “АВ метал груп” в Дніпрі разом з батьком, матір’ю та братом. Андрій та Михайло. Фото: з архіву сім’ї Михайло, який старший за брата на 4 роки, розповідає, що бачив Андрія останній раз півтора року тому. “Це була така людина, за яку ніколи не може бути соромно. Андрій не хотів покидати Україну. Я за три роки до повномасштабної війни поїхав до Чехії, мав там роботу, житло. Пропонував братові, але він казав, що хоче будувати своє життя тут – в Україні”, – розповідає Михайло. Андрій мав багато друзів, дівчину, з якими проводив багато часу: грав у комп’ютерні та настільні ігри, їздив на море. Андрій. Фото: з архіву сім’ї “З братом ми були хоч і різного віку, але дуже схожі. Друзі приходять, кажуть, що бачать Андрія у мені. Його загибель вже ніколи не забудеться. Ми завжди все разом робили, з батьком і братом: по дачі, по гаражу, в селі. Не було такого, що батько щось робить,
а ми пішли по своїх справах“, – говорить Михайло. Михайло згадує, що батько та брат дуже любили футбол. І навіть на фронті, коли була можливість подзвонити, питали, як пройшли матчі, хто виграв. 24 лютого 2022-го Петро та Андрій Підкевичі пішли у військкомат добровольцями. Все було настільки забито, що вони змогли пройти комісію лише наступного дня. А 26 лютого вже були в частині. Андрій. Фото: з архіву сім’ї “І пішли вони вдвох, і весь час були вдвох. На Херсонщині Андрій підірвався на міні. Його відвезли в госпіталь, зробили ампутацію. Хлопець три дні пробув в реанімації, а потім йому стало погано. За десять днів помер”, – розповідає Григорій. 18 жовтня, через два дні після того, як чоловіку виповнилось 27 років, підірвався на міні. Андрій помер 30 жовтня в реанімації. Після похорону Андрія, який відбувся 3 листопада, батько пробув вдома 9 днів. Після чого вирішив знову йти на фронт. Він взяв власний автомобіль і поїхав на передову. Першого січня снаряд влучив у машину чоловіка. Вилізти Петро не встиг. “Обгорів до невпізнаваності. Приїхала розвідка, почала витягати живих,
і в цей момент прилетів другий снаряд Якби була броньована машина, може, поранення були б. А то… Жигуль”, – розповідає Григорій. Петро та Андрій. Фото: з архіву сім’ї Михайло розповідає, що сім’я відмовляла його повертатись до України. “Я б сказав батькові й брату, що вони даремно не почекали мене. Пішли воювати, а я просив не їхати без мене. Я ходив у військкомат, але мене не хочуть брати. Пройшов медкомісію, поставили якусь другу групу, сказали, що не можуть забрати всіх з родини”. Дружина Петра та мати Андрія і Михайла, Наталя, втратила своїх найближчих з різницею всього у два місяці. “Петро зі мною ще й прощався, коли їхав знову на фронт, а я йому кажу: “Ти що, прощаєшся?” А він обняв мене, цілує і каже: “Все буде добре, Наташо, все буде добре”. А воно не добре… І сни погані напередодні снились: дві труни. Я вже зранку 1 січня відчувала щось недобре, весь день серце боліло, колотило всю. А це сталось у першу-другу годину 1 січня”. Фото: з архіву сім’ї, Петро та Андрій з побратимами Не збирався ховатись. Дмитро Макуха 45-річний Дмитро народився у Кам’янському.
У 2014 році чоловіка мобілізували у зону ООС. Повернувся через півтора року. “Спочатку був у теробороні у Кам’янському, потім окопи на Дніпропетровщині копав. Він завжди казав, що десь поряд. Але виявилось, що Дмитро був і у Донецькій області, Волноваський район, село Нескучне. Там він і загинув, а ним ще 11 осіб”, – говорить кохана жінка загиблого Лариса. Дмитро, 2014 рік. Фото: з архіву родини Лариса з Дмитром познайомились у 2010 році. Давно знали одне одного, бо працювали на заводі АТ “ДНІПРОАЗОТ” в одному цеху. “Дмитро спочатку був асфальто-бетонщиком, потім асфальтувальником. Клали асфальт на заводі, біля заводу, бетонували у цехах, займались будівельними роботами. У 2010 році ми почали зустрічатись, потім разом жити у його батьківській квартирі. Їздили у відрядження в Ялту, гуляли набережною, робили ремонти”. Дмитро мріяв поїхати на море, у Кирилівку, хотів добре видати доньку Лариси заміж. Планував відвідати малу батьківщину дружини у Чернігівській області, познайомитись з її родичами. Дмитро з дружиною Ларисою. Фото: з архіву Лариси “Був дуже чуйним чоловіком,
вірним, зокрема, і військовій присязі. Ніколи не ображався, завжди посміхався, що ми навіть і не могли посваритись. Коли я захворіла на онкологію, дуже мені допомагав, підтримував, мріяв, щоб я одужала. Казав: “Ти одужаєш, і ми поїдемо на море, ти будеш у кущах сидіти та дихати морем“. Дмитро любив дачу, на яку вони з коханою їздили щовихідних. Садив у городі різні овочі. Подобалось зустрічатись з батьком, коли той був живий, любив сестру. Радів, коли приходили гості. Фото: Дмитро, 2022 рік “Якось я йому казала: “Дім, може ти не підеш воювати?”, а він завжди відповідав: “Я ховатись не буду. Хто, як не я?””. Дмитро загинув 26 липня 2022 року, біля села Нескучне Донецької області. Йому було 44 роки. Служив у 108-мій окремій бригаді територіальної оборони. Причиною смерті стала вибухова травма лівого стегна, осколкове поранення, несумісне з життям. Захисника встигли довезти до лікарні, але він стік кров’ю. Сім’я до останнього думала, що його просто поранено. “Коли Діма загинув, була така тиша. Якби він був живий, мені більше нічого б не треба було, я б все на світі віддала”, – каже Лариса. У Дмитра залишився син від першої дружини – 21-річний Назар. Фото: Дмитро з побратимами, 2022 рік
