На Дніпропетровщині популяризують миколаївський декоративний розпис, або «миколаївку», як ще його називають за назвою села, звідки він походить (Миколаївка у Новомосковському районі). Миколаївка менш відома, ніж петриківка, але має унікальні риси: сім основних кольорів, темно-зелене тло, зображення квітів проти годинникової стрілки. У цій техніці розмальовували в основному дерев’яні вироби – скрині, а ще – мисники, лави, колиски, тарелі.
У радянські часи, коли основний акцент робили на петриківку, цей різновид розпису занепав. Тому сучасні майстри відроджують миколаївку, орієнтуючись на зразки минувшини, збережені місцевими жителями та музеями, і передають свої знання молодшому поколінню.
Як це відбувається зараз, чим цікавий розпис та де його можна побачити зараз – Радіо Свобода розповіла член Національної спілки майстрів народного мистецтва Анжела Лагода, яка перейняла мистецтво малювання миколаївки від батька.
Як все починалося?
Батько Анжели Лагоди Петро Журавель був професійним художником і педагогом з 40-річним стажем. Родина жила в Новомосковську. Мисткиня згадує:
цікавість до миколаївського розпису прокинулася в її батька на початку 2000-их. Тоді він займався станковим живописом і водночас – декоративним розписом, притаманним рідному краєві.
Близько 20-ти років тому, про цей майже повністю забутий розпис, заговорили, каже Анжела. Її батько разом з художницями Надією Явір, Тамарою Кравченко та Світланою Непочатих взялися вивчати старі зразки – дерев’яні скрині – й намагатися відтворювати його елементи.
«Були роботи, були невеличкі виставочки. Роботи виставляли й у Петриківці, на фестивалі «Петриківський дивоцвіт», і на інших виставках, дарували ці роботи», – каже Анжела.
Років із десять тому, згадує Анжела, і вона, за першою освітою – економістка, захопилася живописом. Разом з батьком вони багато подорожували довколишніми місцями: на велосипедах і пішки – лісами, на невеликому гумовому човні – затоками річки Самари. Незмінними супутниками тата, пригадує мисткиня, були етюдник, олівець й акварельні фарби. Тоді вона озвучила батькові свою мрію – навчитися миколаївському розпису. Це був 2014-ий рік.
«Сказано – зроблено. Батько приніс мені всі матеріали – архівні,
фото, зразки. І почав давати мені завдання. Я їх виконувала самостійно. Потім він перевіряв. Звичайно, було непросто, важкувато. І думка закрадалася: «Чи вийде в мене чи не вийде?». А він взагалі казав: «Ніколи не треба ставити таких питань, просто треба робити». Він був з гумором, оптиміст…», – розповідає Анжела Лагода.
Перша робота – скриня із ящика з-під набоїв
Першу свою серйозну роботу Анжела виконала разом з батьком 2016-ого. Тоді десятки українських митців брали участь у мистецькому проєкті з перетворення військових речей та амуніції на артоб’єкти.
Петру Журавлю з донькою дістався величезний дерев’яний ящик з-під набоїв. Над ним довелося «почаклувати», щоб він став скринею.
«Ящик був розламаний, розбитий, пошкрябаний. Батько його відреставрував, переробив, приробив знизу коліщатка – аби його можна було рухати.
Ми його проґрунтувли й розписали в стилі миколаївського розпису. Це не була автентична скриня. Так ми вирішили, так ми це собі бачили. Вийшла дуже цікава.
Ми відправили її в музей. Там уже були роботи близько 200 майстрів. Ця виставка кілька разів проїхала Україною,
була й у Дніпрі. Наскільки мені відомо, на жаль, ця виставка потрапила до Маріуполя на початку повномасштабної війни і навряд чи вона вціліла», – каже майстриня.
Перші майстер-класи й мурали в Миколаївці
Зі тієї «скрині», розписаної разом з батьком, розпочався Анжелин активний творчий шлях. 2018 року вона вже брала участь як у регіональних, так і у всеукраїнських і міжнародних виставках, конкурсах, артфестивалях.
Частину робіт залишала в музеях, де проводили ці заходи. Тоді ж розпочала експерименти з поверхнями для розпису. Замість дерева, яке для «миколаївки» вважається традиційним, малювала на папері, тканині.
«Ми їздили на всеукраїнські фестивалі – й на Біле озеро, і в Канів, і в Чигирин. Розписували і одяг, і аксесуари – аби популяризувати, аби показати, що розпис можна застосувати по-різному. А ще був суто практичний момент. Коли ми поїздили по фестивалях – пересадки, автобуси, потяги – ми зрозуміли, що возити з собою дерево дуже важко», – пояснює майстриня.
Запам’ятався і перший майстер-клас, який вона разом з колегою Мариною Головко провела в Миколаївці,
звідки власне й походить розпис. Тоді на нього зібралися десятки зацікавлених людей – як дітей, так і дорослих.
«Це було в місцевому клубі. Були канікули, тому запланували зібрати дітей. Думали, буде 20-25 дітей. Приїжджаю туди, а мені кажуть: буде 45 людей – і дорослі, й діти, бо багато зацікавлених. Величезна зала, постягували столи, звідки було можна знайти, розсілися, така була цікавість! Така була зустріч! І після цього зав’язалася творча дружба. Почали спілкуватися, працювати», – каже художниця.
Наступний великий захід, пов’язаний з розписом, також провели у Миколаївці. При в’їзді до села є довгі бетонні паркани елеватора. Їх вирішили перетворити на мурали. Малювали, дотримуючись традицій, – ніби розписували скриню. До акції долучалися й жителі села, й учні художниць.
«Скриня просто стояла й облазила!»
Зараз на Новомосковщині діє шестеро майстрів, які, так само як і Анжела Лагода, популяризують миколаївський розпис. Разом з тим вони займаються його вивченням, відшукуючи вцілілі артефакти. Художниця каже: кілька скринь вони разом з колегами знайшли абсолютно випадково.
«Ми знаходили скрині з розписом навіть у покинутих будинках. Нам підказали, де подивитися. Зайшли в одну хату в тій частині Миколаївки, де покинуті хати, – сіни без вікон, без дверей, заросло. І в цих сінях стоїть скриня! Музейний експонат! Ні людей, нікого, вітер виє.
І вона така стоїть! Ми її витерли, вимили. Привезли цю скриню до музею в Миколаївці. Потім ще в однієї жіночки знайшли – давня скриня стояла в сараї, в ній колись зберігали зерно. Скриня просто стояла й облазила! Вона, бідна, така вже була – і малюнку не видно. І цю скриню передали в музей. Потім люди, коли почали це бачити, казали: так і в мене є!. «А в мене була, але згоріла». «І в мене». І навіть з інших сіл люди також почали впізнавати ці скрині», – каже Анжела.
Подивитися давні скрині з миколаївським розписом можна в музейній кімнаті, яка діє в самій Миколаївці. Є кілька взірців і в Музеї спротиву Голодомору, що в Дніпрі. Є в кого й перейняти ази самого розпису, каже Анжела Лагода.
У Миколаївці діє майстерня, де навчають дорослих і дітей, у Губинисі – гурток для дітей, який веде її колега Ганна Бирса.
Та й сама Анжела показує розпис на уроках у приватному дитячому творчому клубі та в ліцеї, де вона працює вчителем мистецтв.
Чим вирізняється розпис: тло, кольори, семантика
Миколаївський розпис має свої особливості. Зокрема, він виконується на зеленому, рідше – охристому, іноді – на білому тлі.
«Відтінки зеленого, які беруть для тла, – різні: і теплі, і холодні. Я спеціально уточнювала це питання у майстрині Надії Явір, коли вона була жива, її вже рік як немає з нами. Вона говорила, що всі, але – не беріть смарагдовий. Трішки пізніше почали малювати на жовтому – охристому, золотавому тлі. Це вже більш сучасні скрині. Оскільки прикрашати людям у хаті мало було чого, було обмаль речей, то оздоблювали стіни й печі, а вони були білого кольору. Тому зараз ми деякі роботи робимо й на білому. Це допустимо», – каже Анжела.
Кольорова гама, яка використовується в миколаївці, дуже відкрита: червоний, жовтий, синій, блакитний, рожевий і дуже цікавий відтінок червоного – краплаковий.
Наносять малюнок шарами: по 4-5 шарів для кожної квіточки, тоді це дає певний ефект, пояснює художниця.
«Краплак – це коли до холодного червоного трошечки додати холодного синього, виходить не фіолетовий і не коричневий, – а як вишня. Але – не буряк. Зображення наносилося в декілька ярусів. Квіточка могла мати п’ять шарів! Не менше.
І тоді нижній колір просвічувався через верхні кольори. Малюнок плаский, як в іконопису, але коли світло потрапляє на нього, квіточка починає грати, оживає. Це дуже цікавий ефект!», – дідиться секретами мисткиня.
Масивний малюнок, веде далі вона, прикрашали маленьким крапочками, це створювало враження ажурності. У центрі кожної квітки білий або блакитний елемент – «око», каже художниця. У кожного майстра це «вічко» було своїм, особливим. Також миколаївці притаманний так званий рваний мазок. Ним малюють пелюстки квітів та інші елементи.
«Пласким пензликом з фарбою спершу натискають на поверхню, а потім плавно й упевнено відривають. І тоді від щіточки залишалися такі дрібні мазочки, це дуже ефектно виглядало. Рваний мазок батько та інші майстри відтворювали по давніх, готових роботах. Живих майстрів, на жаль, не було», – розкриває секрет майстриня.
Щодо семантики взорів, то вона дуже схожа на ту, яка притаманна українським вишитим рушникам. Головний елемент – дерево життя, каже Анжела Лагода. Квіти малювали – ті, які бачили навколо себе.
«Дерево життя, яке символізує три світи – предків, сучасне і майбутнє. Лиштва, яка уточнює малюнок, – хвилька, вона символізує водичку. Крапочки – зернятка, які мають прорости. Пуп’янки – це діти. Квіточка навпіл ділилася – світла й темна частини. Це робилося і для об’єму, і як символ – світло й темрява, добро і зло.
Нашій місцевості була притаманна квіткова геометрія. Малювалися переважно ті квіти, які росли у нас. Це мальви, ружі, шипшина, півонії, мак – причому не квітка, а вже маківка, а також – виноград і редисочки.
Цей розпис – більше для меблів. Він монументальний, крупненький, масивний. І ним прикрашали відповідні по масі, «солідні» речі – печі, лави, дитячі люльки, мисники, тарелі», – розказує майстриня.
Популяризація розпису
2021 року миколаївський розпис внесли до списку явищ нематеріальної культурної спадщини Дніпропетровської області. Це дає надію – те, що відроджував її батько, вже не буде втрачено, каже Анжела Лагода.
«Популяризуємо на всіх рівнях. Виставки, майстер-класи, семінари – ось нещодавно проводили в музеї та бібліотеці… Ми зайнялися миколаївським розписом – і тепер про нього знають. Це наш спадок, це наш скарб!
А скільки таких розписів в Україні, у яких немає послідовників, і вони втрачені, мертві і про них уже, можливо, ніхто ніколи не згадає», – вважає вона.
Під час війни творчість, як ніколи, рятує від зневіри, допомагає долати стрес, захищає від морального виснаження, впевнена художниця.
«Чимало моїх колег втратили «почуття кольору», перестали малювати. Я не можу собі це дозволити. Бо що тоді? Якщо не декоративний розпис – то я займалася малюнком, відпрацьовувала. Так робив і мій батько»
