Дніпрянка Інна Оленич плете й вишиває бісером однією рукою. Дитячий церебральний параліч (ДЦП) не дозволив їй ходити до школи й очно навчатися в університеті. Проте сильний характер і бажання жити на повну попри все мотивують молоду жінку працювати. Про те, як залишилася без материнської турботи, здобувала освіту та вчилися ремесла, що допомагає вижити, Інна розповіла спеціально для Соціальної інформаційної платформи. «Я займаюся бісероплетінням майже все життя, з дев’яти років. Тобто вже більше як 25 років це моє хобі й робота. Я плету прикраси, вишиваю. Мені це подобається, хоча дуже важко працювати лише однією рукою, правою. У мене діагноз ДЦП. Кілька років тому ще додалася епілепсія. Ходжу я з ходунками, лівою рукою можу лише трохи триматися», — розповідає про себе Інна. Жінка згадує, що в дитинстві могла переміщуватися тільки в кріслі колісному. Ще маленькою її покинула мати, поїхала шукати кращого життя й будувати нову сім’ю в росію. Але завдяки старанням бабусі Інні зробили операцію, після якої дівчинка стала на ходунки. Школу не відвідувала, вчителі приходили додому.
Таким чином вона отримала знання з базових предметів. «Після другого чи третього класу бабуся записала мене в пришкільний табір. Моєю вожатою була дуже добра жінка. Якогось дня нам було сумно й вона запропонувала навчити плести бісером. Ось так усе почалося. Коли табір закінчився, я пішла на гурток бісероплетіння. Я туди ходила багато років, була на гуртку найстаршою і єдиною, що мала інвалідність. Я цього не соромилася, ніхто з дітей мене не боявся, усі спілкувалися. Це тепер, у дорослому житті, чомусь мене ніби бояться. Не можу цього пояснити, але не завжди мене приймають такою, як я є», — ділиться жінка.
На ходунках пересуватися їй було непросто. Тому і бабуся, і дідусь, і подруги допомагали. Навіть взимку Інна не могла пропустити заняття в гуртку, адже там знаходила і справу, якою захопилася, і спілкування. Вихованці гуртка почали брати участь у виставках і ярмарках, згодом — у фестивалях. Керівниця гуртка завжди приділяла увагу особливій вихованці, заохочувала її, залучала до різноманітних заходів. Інна ж уже набула достатньо вмінь, аби ділитися ними з гуртківцями-початківцями.
Хоча частину речей могла пояснити тільки теоретично, однією рукою було непросто показати все на практиці. «Я пробувала вишивати нитками. Але не змогла. Це ж треба п’яльця тримати. А бісером призвичаїлася. І картини вишиваю, і сорочки. Пристосувалася так, що зайву тканину закручую, заколюю шпильками або малярним скотчем заклеюю. Так мені зручніше. Звичайно, це довше. Тому що один раз прошила, а щоб другий раз прошити, треба перевернути виріб. Але я вже привчилася. Так і працюю», — зауважує Інна.
Для продажу виробів вона організувала тематичну групу в соцмережі, адже під час пандемії та війни ярмарки не проводять. Виручені кошти насамперед використовує на придбання ліків. Бувають періоди затишшя, коли замовлень вкрай мало або немає взагалі. Але й тоді Інна не залишає улюблену справу.
«Я працюю, аби просто не впасти духом. От зараз готуюся до ярмарку з нагоди Дня підприємця. Я не планую залишати цю справу. Вона тримає мене на плаву», — каже майстриня. Разом з чоловіком вона живе в невеликому селищі Дніпропетровської області. Тут друзі дали їм стареньку хатину.
Чоловік ремонтує її, аби облаштувати під потреби дружини.
«Він і коси мені заплітає. Я хоч і плету все з бісеру, а косу собі заплести не можу. Тому чоловік мусив навчитися. Попри те, що маю фізичні труднощі, я дуже активна в соціумі. Тому мені важко жити в сільській місцевості. Адже в місті я могла сама піти в магазин, в аптеку, на зустріч. У селі це важче. Тому бісер для мене — це ще й розрада», — розповідає Інна. Завдяки старанням бабусі вона заочно здобула вищу світу, вивчилася на соціального працівника. Держава оплатила більшу частину вартості навчання, але за умовами, що дівчина мала добре навчатися. Тож вона старалася. Пізніше закінчила спеціальні курси, аби навчитися правильно вести свою сторінку в соцмережі, публікувати дописи. Тепер активно комунікує на сторінках фейсбуку. У інтернеті й познайомилася з чоловіком.
Коли жила в Славутичі, разом з іншими майстрами організувала магазин з продажу сувенірів. Каже, той час був розквітом її захоплення. Тепер вона уважно підходить до оформлення замовлень, використовує власний логотип. За словами Інни, найбільшою популярністю користуються прикраси з бісеру. Різноманітність форм і кольорів, а ще майстерність виконання просто вражають. Вишиті бісером картини замовляють рідко, тому вишиває їх переважно для себе. А ще Інна любить мандрувати та фотографуватися. Мріє, щоб закінчилася війна. І не дозволяє собі опустити руки. Бо, переконує, сенс життя й полягає в тому, щоб жити, незважаючи ні на що.
Авторка: Світлана Шевчук, фото з архіву Інни Оленич
Читайте також: Сімейні секрети косівської кераміки береже майстриня в п’ятому поколінні.
