Вчора в Краматорську росіяни вбили мою колегу Її звуть Альона Грамова.
Це вона сказала мені, поки в Маріуполі ще був зв'язок: "Надюнь, я не можу і не хочу тебе обманювати. Маріуполь в оточенні. Якщо є можливість запасись водою і спускайся в укриття".
Я не знаю, як розповісти вам про Альону. На це не вистачить життя. Я планувала з нею обов'язково ще побачитись. Але виродки із сусідньої країни руйнують усі плани та нищать наші долі.
Думаю, що на небі тепер є свій телевізійний канал із наших українських журналістів та операторів.Там працюють мої колеги, які загинули з початку цієї довбаної війни.
Ми раніше були разом. Зовсім близько один від одного. Обіцяли: "За тиждень підемо на каву".
Або пропонували: "Треба побачитися. Я зайду післязавтра".
Ми були впевнені: так завжди і буде.
Ми встигнемо побачитися, випити кави, побалакати, прийти в гості. У нас попереду мільйони років. Наш світ незламний.
А потім трапилися росіяни і почалися обстріли та бомбардування. Ми, як і раніше, були поруч. Але вже нічого не обіцяли.
Приходили один до одного без обіцянок. Хто міг. У кого вистачало духу та везіння. Або дзвонили, поки був зв'язок.
Вмивалися двома краплями, кип'ятили дощову воду, чистили картоплю, готували суп, пили один чай на двох і говорили.
Ми стільки розповідали про життя! Особливо, коли були найлютіші обстріли. Між літаками згадували, скільки чашок кави не випили з далекими та близькими. Обіцяли один одному: "Вип'ємо після перемоги".
Впевнені були: у цьому пеклі ми зобов'язані вижити. Інакше ніяк.
Думали, будемо згадувати цей жах і дивуватимемося: "Невже тоді були ми? Невже ми це пережили?"
В нас залишилося стільки невиконаних обіцянок, відкладених зустріч та розмов. Які вже ніколи не здійсняться.
Я ненавиджу слова "війна" і "ніколи".
Джерело: Надія Сухорукова / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора