Донецьк

Перші кроки на «Великій землі»: як журналіст із Маріуполя проходив реабілітацію після полону

Це п’ята частина серії автобіографічних статей журналіста та бійця 107-го батальйону Територіальної оборони Олександра Гуділіна. «Новини Донбасу» публікують його історію від першої особи: три роки життя людини, які стали джерелом бойового досвіду та досвіду перебування в російському полоні.

У першій частині він розповів про свою участь в обороні Маріуполя. У другій — про перші місяці в полоні, коли його часто перевозили по російських СІЗО. Третя — про життя в таборі для військовополонених у Горлівці. Четверта частина присвячена Кіровській колонії, де він провів останні пів року свого полону, та підготовці до обміну наприкінці грудня 2024 року.

У п’ятій частині Саша описує, як відбувався обмін 30 грудня 2024 року і що відчуває людина після того, як вона знову опиняється на волі… на «Великій землі», як кажуть мовою звільнених із полону.

Емоційне заціпенінняХороші психотерапевти, як правило, люблять ставити запитання. Складні й незручні. На які немає готових відповідей і доводиться зануритися в каламутне озеро саморефлексії.

«Що ти вмієш робити справді добре? У чому ти спеціаліст?

», — запитує психотерапевт.

Відповідь наводить тебе на думку, що будь-якої навички ти навчався довго. Те саме стосується почуттів та емоцій. Тому, коли після обміну робиш перші кроки, виходячи з автобуса на «Великій землі» у Чернігівській області, ти потрапляєш в емоційний ступор. Звісно, пізніше ти побачиш фото та відео з попередніх обмінів, коли люди падали на землю, ридали, цілували прапори й одне одного. А ви — ні. Ви просто виходите з салону й чекаєте на команди. Ніхто не кричить, не плаче й не сміється. Може, з вами щось не так? Щось померло всередині, що давало можливість радіти чи сумувати. Ні. Психологи групи реабілітації розкажуть тобі пізніше, що «просто пружинки заіржавіли». І добре, що вони розтискаються поступово, а не вистрілюють із диким свистом. Але все це відбудеться лише 30 грудня. За два дні до цього ви виїжджаєте з Кіровської колонії.

Напівдрімота Торезської колоніїЧому тобі не холодно, не страшно і навіть не зворушливо? Ви сидите навпочіпки й чекаєте на автозак, уже переодягнені в український піксель. Обшук перед від’їздом був формальним.

По суті, можна було взяти з собою що завгодно, але ти якось відвик ризикувати.

Металева будка приїхала, і тобі треба підбігти до конвоїра та представитися. Це просто й звично. Але наступне запитання вибиває з колії. У тебе запитують про місце прописки в Маріуполі. Ступор. По-перше, ця інформація відійшла на задній план із табличкою «Непотрібне» і припала пилом. Адже ти там не був стільки років і ніколи більше туди не приїдеш.

Пухкий конвоїр нагадує тобі про твою адресу. Треба не допускати подібних казусів. Ви знову в автозаку і кудись їдете. Зупинка. Заводять ще двох людей. Здається, холод скував не тільки кінцівки, а й нутрощі. Виявляється, що вони з Оленівської колонії. Песимізм і зневіра цих людей огидні. У неволі вони пробули набагато менше, зате морально розчаровані більше, хоча виглядають пристойніше. Дивишся на їхні гримаси, «зонівські» звички, чуєш їхній сленг, дуже сподіваючись, що ти не став схожим на цих людей.

Ти вже не пам’ятаєш, як зрозумів, що вас зараз привезуть до Торезької колонії. Автозак в’їжджає у ворота «зони», і ти намагаєшся переконати себе,

що «прийняття» вже не буде.

«Ну, хіба що трохи, «на ходу», — шизофренічно жартуєш про себе.

Вас вивантажують зігнутими навпіл і ставлять «потягом». Це означає, що треба взятися за пояс людини, яка йде попереду. Вам кричать: опустити голови до колін і підняти руки вище. Десь поруч тріщить електрошокер. У такому положенні понівеченого дельфіна заводять у приміщення, де треба швидко роздягнутися й одягнутися. Щось на кшталт обшуку, хоча все це формальність. Цікаво, тих, хто «шмонує», знущається, відпускає непристойні жарти, теж чекають вдома? Як вони святкують Новий рік? Як розповідають про справи на роботі дружині? Що відповідають у школі їхні діти на запитання, чим займається тато?

Зараз вас ведуть до бараку. Але не до звичайного, а до «карантинного».

По суті, це занедбане приміщення зі слідами перебування колишніх полонених або ув’язнених. Тут уже можна підняти голову, ознайомившись із місцевістю. Каркаси ліжок без матраців абияк присунуті до стін, тумбочки зі сміттям усередині та обдерті постанови «бананової республіки» на стінах. Типове перевалкове місце, де потрібно просто дочекатися обміну.

Користуєшся нагодою походити по бараку, а ось слухати розмови, домисли та припущення — зовсім немає бажання. Чому просто не можна заснути й прокинутися в українському госпіталі? А ще краще років через п’ять. Так кортизол впливає на організм. Просто спалює нервові закінчення.

Через вікно ти бачиш, як полонених виводять на прийом їжі в цьому закладі. З руками за спиною та зігнутими в талії вони просто хаотично біжать до їдальні, при цьому навіть встигаючи злагоджено співати. Кажуть, що на вході їх теж б’ють палицями, а «азовців» позначили георгіївськими стрічками, щоб виводити їх і бити окремо.

Настала черга й вам іти до їдальні. За п’ять хвилин до обіду вільні громадяни мають особливі привілеї. Ви йдете просто з руками за спиною й трохи зухвало озираєтеся на всі боки. У локальному секторі сусіднього барака ти бачиш одного зі своїх друзів із Горлівської колонії. Міцний лось, на голову вищий за інших, посміхається, як дитина. Він знає, що тебе незабаром обміняють, і просто щиро радіє, без тіні заздрості.

«Кирюха, скоро зустрінемося. Скоро!», — промовляєш ти губами.

У їдальні вас оточують військовополонені, які там працюють. Навіть співробітники колонії не перешкоджають спілкуванню. Можливо, є така вказівка — дати нормально поїсти? Дають наїстися досхочу. Зсохлі шлунки наповнені хлібом, а мозок — інформацією. Жуючи, ти ставиш запитання про людей, які тебе цікавлять, зосереджуючись на тих, кого вже вивезли до російських в’язниць.


Кілька прийомів їжі, години у напівдрімоті на решітці «шконки». Вранці до вас приводять хлопців із Торезької колонії, які теж потрапили до списків обміну. Їх так багато! Ти зустрічаєш людей, які розповідають сумні й кумедні історії про спільних знайомих. Переповнений карантинний барак зараз виглядає як казарма. Скрізь український піксель. Хвилювання та метушня. «Ще кілька годин, і далі найцікавіша частина подорожі — переліт», — посередині цієї думки обривається команда виходити, шикується в локальний сектор.

«Хлопці, на Новий рік будете вдома!»Пам’ять може підводити. Це був похмурий полудень. Ти пам’ятаєш, що ви йшли неорганізованим натовпом, а вас супроводжувала пара співробітників. Хтось поруч голосно й уже без страху розмовляв українською мовою,

а хтось навіть лаявся на наглядачів. Або все-таки колоною, наспівуючи пісню про трьох танкістів? Уривки твоєї реальності, де ти був головним героєм, але чому вони схожі на обпалену вату?

Пригадується, як ви знову кілька годин їдете в автозаку. Конвоїри вже не просять тримати руки за потилицею з опущеною головою, але й бути нахабою заборонено. Розмов — мінімум, але ти вже сановито витягуєш ноги й грієш розпухлі пальці в кишенях. Відчуття власної внутрішньої сили та фізичної слабкості амбівалентно наповнюють тебе.

На диво, не хочеться ні їсти, ні пити. Тобі показали одну халупу, куди можна сходити в туалет, але тобі навіть цього не хочеться. Так набридли ці нелюдські умови, що ти хочеш справити природні потреби як людина.

Зупинка в аеропорту. Мабуть, Ростов. Гудіння вітру змішується з гуркотом пропелерів. Сюди привозять тих, кого замінять. У автозак заводять ще одну людину. Це літній чоловік у медичній масці на обличчі.

«Хлопці, я в Камишині захворів на туберкульоз. Форма закрита, але краще тримайтеся від мене трохи далі», — каже він. Міцний і здоровий дідусь.

Він натякає, що людей з його підрозділу не замінюють, тому впевнений, що це просто новий етап.

«Ні, тату, ні! Ми летимо додому!», — переконує «азовця» хтось.

«Ну, подивимося», — розважливо каже він, а ти ховаєш ніс і рот у бушлат, думаючи, що заразитися туберкульозом в останній день свого перебування в Росії — буде вкрай несправедливо.

Англійці кажуть, що черги — це показник цивілізації. Але для тебе це тепер тригер. Черги в полоні на кожному кроці. Ось навіть тоді наказали виходити з автозака по черзі. Як тільки ноги торкнулися землі — вправні руки натягнули на голову шапку й обмотали скотчем. Руки треба витягнути вперед. За мить пластик стяжок вріжеться в зап’ястя. Команда рухатися «паровозиком», а потім опуститися навпочіпки й чекати. Знову чекати й знову в черзі. Ти стискаєш зуби й вмовляєш ноги з варикозом не боліти. Хтось стогне поруч у цій незручній позі. Хтось просить баклажку, щоб сходити в туалет. Зв’язаний і в темряві ти відчуваєш кроки конвоїрів поруч.

«Хлопці, на Новий рік будете вдома!», — щиро промовляє хтось із них, і всередині стає тепліше. Починається жваве перешіптування,

зітхання радості та подяки Богу.

«Закрийте роти!», — це вже звично злий голос іншого конвоїра, який вирішив навести лад.

Сидіти навпочіпки стає дедалі болючіше з кожною хвилиною. Ти вирішуєш опустити одне коліно на землю і в такій позі чекаєш на команду підійматися по трапу.

Чиясь велика й міцна лапа бере тебе, сліпого, під руку й напрочуд обережно веде сходами, підказуючи, де треба переступити. Вони не турбуються. Просто «живий товар» треба доставити цілим і неушкодженим.

Посадять на лавку і навіть питають, чи тобі зручно. Звучить як знущання. У транспортному ІЛ-76 зручно бути не може. Але ти киваєш і намагаєшся не звертати на це уваги.

«99,9 % обмін. Ну, а якщо й ні, то можна насолодитися сном і набратися сил перед „прийманням“», — думаєш ти, знаходячи плюси в зав’язаних очах.

Песимізм, як чорнило. В’їдається під шкіру, і потрібно не просто час, а наполегливе старання, щоб його змити.

Монотонний гул переріс у шум зльоту. Твої спроби заснути навіть увінчалися успіхом. «Сталеві нерви», — потім жартуватимуть лікарі в реабілітаційному санаторії, коли ти на четвертий день відмовишся від снодійного,

запевняючи, що чудово спиш без препаратів.

Ви летіли цілу вічність. Двигун радянського дива інженерії наспівував колискові й навіював дивні та хаотичні сни. Треба виходити назовні. З глибини відсіку, наче з тунелю, навіть крізь пов’язку бачиш яскраво-біле привабливе світло. Аналогія з клінічною смертю напрошується сама собою. А може, так воно й було насправді? Може, ми просто загинули в Маріуполі? Або нас забили до смерті на одній із «прийомок», а тепер знову оживаємо?

Кінець БДСМ-вечірокЯк і раніше, тебе міцно зв’язали, але дбайливо двічі пересаджували в автобуси. Вдруге там були навіть м’які сидіння, що практично переконало в найкращому завершенні поїздки. Білоруські дороги шаруділи під шинами автобусів із тими, хто вцілів і був звільнений. Силовики, що супроводжували, почали ходити салоном і роздавати їжу. Сували м’яку булку в зв’язані руки. «Їжа. Їж», — казали вони, і ніхто не відмовлявся.

Коли автобус зупинився, почали знімати пов’язки та стяжки.

«БДСМ-вечірка закінчилася!», — несподівано для себе жартуєш ти й зустрічаєш погляд спецпризначенця. З-під балаклави тьмяним холодом світилися карі очі.

Для нього це просто робота.

Вас привезли до місця, яке досі називають «Три сестри». Це кордон України, Білорусі та РФ. Більш правильна назва — «Два неблагополучні сусіди». Тут традиційно відбуваються обміни останніх кількох років. Наказано в автобусі поводитися тихо.

Нашу компанію людей у піксельних сорочках і синіх бушлатах несподівано поповнили чужинці в дорогих шубах і шикарних пальтах. Це були представники російської сторони з прав людини, як би абсурдно це не звучало. Вони ставили питання про умови утримання, про те, чи не утискали випадково десь у полоні нашу честь і гідність. Без страху хлопці почали вигукувати назви найжахливіших СІЗО: «Бійськ! Борисоглібськ! Кизил! Мордовія!». Росіяни витріщали очі, щось записували в блокнотах і обіцяли приїхати туди з перевірками. Ну-ну…

Наступні 15 хвилин були найдовшими. Треба було чекати на автобус із російськими військовополоненими, а його, чомусь, не було. Відразу почалися розмови про зірвані обміни та міркування на тему, яка «зона» найближча до кордону.

Але повільно, немов бегемоти біля водопою, з-за горизонту почали повзти автобуси з опонентами.

Ти спостерігав за ними у вікно й не відчував ані злості, ані жалю. Виглядали вони, звісно, трохи краще за вас, але ізоляція є ізоляцією. Її відбиток видно на обличчях. Росіяни пересуваються якось приречено й безрадісно. Мабуть, Золкін та Апостол уже передбачили їхню «долю барана» у новому «м’ясному штурмі», і додому їм не особливо хочеться. Але хіба є до них справа, коли до вас із вітальним словом заходить Лубінець? Коли бачиш силуети співробітників СБУ? Коли чуєш українську мову від чиновників, які зустрічають саме тебе? Коли можна вигукнути: «Героям слава!»?

Ви сідаєте в автобус з українськими номерними знаками. На зап’ясті, натертому до крові стяжкою, з’являється синьо-жовта стрічка. Тобі дають у руки прапор твоєї країни. Перший інстинктивний рух — міцно стиснути його в кулаці біля грудей, а не пафосно розмахувати на вітрі. Ти заходиш в автобус і сідаєш на перше подвійне сидіння ліворуч так, щоб можна було бачити все крізь лобове скло. Ти вже не полонений і звичку втискати голову в плечі залишаєш у минулому. Випинаючи напоказ свою тонку шию зі смішно стирчачим кадиком,

ти виїжджаєш у понівечену війною Україну. Рови, протитанкові їжаки, обгорілі шматки металу. Член реінтеграційної групи вітає вас в автобусі, дає вказівки, коротко розповідає про все, що відбуватиметься найближчими днями та тижнями, і відповідає на запитання. А їх у нас так багато, так багато…

Від Чернігова до НемироваЧернігівський госпіталь — місце первинної діагностики. Вас привезли туди пізно ввечері, але під стінами, немов хвилі в океані, хвилюються люди. Когось зустрічають родичі, когось — представники військових частин. Нікого з твоїх немає, але так навіть краще. Морпіхам одягають берети й роблять групове фото. Чиясь дружина б’ється об скло автобуса й кричить.

Серед загального галасу та метушні, какофонії радісних і плачущих голосів, ти чуєш, що збирають Територіальну оборону, і йдеш на заклик. Нас зустрічають жінки-волонтерки, здебільшого дружини та матері військовополонених. Саме вони вручають прапори, подарункові пакети з найнеобхіднішим і дають особисті номери телефонів для першого дзвінка родині. Ти чуєш схлипи матері, слова любові та ніжності й прохання не повертатися на війну знову.

Але зараз треба зайти до госпіталю, прийняти душ, переодягнутися в чистий одяг і зголити огидну щетину.

Пропонують легкий теплий суп і гарячий чай. Попереджають, що зараз не можна «наїдатися», інакше можна опинитися на операційному столі. На годиннику близько 20:00, а медсестри й лікарі ще на роботі.

«Вам же треба йти додому, готуватися до Нового року», — намагаєшся заговорити з персоналом, що метушиться.

«Ні-ні. Головне — зустріти вас і про все подбати», — відповідає одна з медсестер, з очима, що іскряться від радості та сліз.

Запам’ятався ще один зворушливий момент. Звільнений із полону попросив дозволу сходити до туалету й пробув там понад 10 хвилин. «Його просто „придавило“. Адже ми летіли довго», — жартували ми між собою, але одній із медсестер було не до жартів. Вона чергувала під дверима, хвилювалася, тактовно стукала, запитувала, чи потрібна її допомога, і цікавилася у нас, чи не було у цього чоловіка проблем зі здоров’ям або суїцидальних думок.

Аналізи на ВІЛ, сифіліс і гепатит зроблені. Здоровий у всіх сенсах, із телефоном у кишені та рюкзаком за спиною виходиш із лікарні.

Лише дві години після обміну, а самопочуття значно краще. Як підприємлива людина, навіть встиг особисто представитися члену реінтеграційної групи, розповісти про свою освіту та поцікавитися кар’єрними перспективами.

«Не поспішай, це головне. Дай собі час. Кожному потрібен свій темп для відновлення», — каже він. Ти запевняєш, що фізично й психологічно почуваєшся чудово і вже рвешся в бій. Тобі кажуть, що щонайменше місяць ти лікуватимешся в Немирівському санаторії Вінницької області, потім підеш у заслужену відпустку і там, не поспішаючи, визначишся з напрямком діяльності.

«Ок», — відповідаєш ти й поспішаєш до автобуса, незвично засунувши руки в кишені. Кілька емоційних дзвінків — ніхто тебе в цьому не обмежує, але попереджає, що перенавантажуватися інформацією не можна. Тіло — найкращий показник психічного стану. Увімкнеш «самосканер» і відчуєш: варто дізнатися трохи більше про те, що сталося за 3 роки, як з’являється напруга в грудях, тиск у скронях і нудота. Потрібно вміти сповільнюватися, заземлюватися, не мчати вперед у невідомість. Заземлюєшся в автобусі,

що везе тебе, прибивши стопи до підлоги, і махаєш у відповідь людям. Десятки, а може, й сотні людей вийшли на узбіччя дороги з прапорами, щоб, навіть не бачачи твого обличчя, висловити вдячність і підтримку. Це не може не зачіпати.

Приїжджаємо до Немірова пізно вночі. Це вже точно Новий рік. Проявляємо кмітливість, заселяємося вчотирьох у розкішний номер. Навик організовувати побут «з нуля» спрацьовує автоматично. На столі з’являється печиво, кожен обирає ліжко на свій смак, компактно розкладаючи речі, а з телефону починає лунати музика. Але багато в чому ми просто «Лунтики», інопланетяни, яким доведеться адаптуватися на планеті Земля: спілкуватися з людьми, відкритися своєму досвіду та досвіду рідних, набутому під час нашої відсутності. Навіть знову навчитися користуватися грошима. Все це треба освоювати заново, і в кожного на це піде свій проміжок часу.

Персонал санаторію попереджає вас про повітряну тривогу і каже, що треба спускатися до укриття. Але вам до цього немає діла. М’яке крісло, гарне приміщення і можливість розслабитися. Попри всю невідомість і туманність майбутнього,

ти розумієш, що тобі, нарешті, добре. Як би банально це не звучало, але все найгірше, і справді, позаду. Зараз можна піти й лягти в теплу ванну, і зробити це просто тоді, коли тобі захочеться, навіть без черги зі 150 осіб.

Хода вільної людиниПерший ранок на волі. Ти прокидаєшся близько 8-ї ранку. Боїшся розплющити очі. Раптом чари розвіються і все це виявиться сном? Але під тобою м’який матрац, а не залізна сітка барачного ліжка. Дімон уже робить зарядку, Леха ще похропує, а Саня в сусідній кімнаті розмовляє телефоном. Нічого не наснилося. Ти вдома. Серед своїх. Ви сходите на сніданок, «зависаєте» за переглядом стрічки у Facebook, зорієнтуєтеся у часі та просторі.

…А далі закрутилася карусель реінтеграційних заходів. Це означає візити до лікарів, лікування, розігрівання та масажі, різні УЗД та роботу з психологом. Відновлення документів різної складності. Зустрічі з військовими частинами і, у твоєму випадку, оформлення статусу УБД. Пізніше починають приїжджати представники спеціальних служб із назвою з трьох літер. Вони справді дуже переймаються, щоб бесіди з ними не нагадували допити.

Вони багато чого знають і без ваших свідчень. Кати й зрадники вже є у списках, і година розплати настане. Але формальних процедур не уникнути.

Кожен день реабілітації ти чимось зайнятий. Але це правильно. Не можна дозволити всьому плисти за течією. Адже свобода — це не просто можливості, це відповідальність за своє життя. І тобі знову треба взяти її під контроль.

Важко, але треба ходити до картотеки, впізнавати та надавати останню актуальну інформацію про інших військовополонених або тих, хто вважається зниклим безвісти. Важко, але треба висловитися на дебрифінгу. Це аналог інтерв’ю, де слід згадати про всі етапи та умови утримання. У деяких моментах тебе переповнюють емоції, і ти ховаєш обличчя в паперову серветку. Але це добре. Це про полегшення, а не про слабкість.

Через 7 днів ти опиняєшся в магазині. Яскравість кольорів, музика, цінники та метушня навколо приголомшують і дратують тебе. Хочеться піти до своєї кімнати в пансіонаті, закритися там і розмовляти на потойбічні теми з тим, з ким між рядками ви будете нескінченно говорити про війну та полон. Але це стагнація.

Колесо Сансари має бути розірване, і ти починаєш робити те, про що мріяв у Горлівці, Таганрозі та Кіровську. Знову систематично тренуватися. Читати книги не просто для «галочки», а роблячи нотатки на полях. Розмовляти з людьми, дивлячись в очі, щиро хвалити й чесно критикувати. Розірвати токсичні стосунки, відкупившись від багатьох, але ставши по-справжньому вільним. Постійно пам’ятати про те, що всі межі — лише у твоїй голові. Якщо чотириметрові стіни з колючим дротом і ґрати на вікнах не змогли змусити тебе почуватися неповноцінним рабом там, значить, тепер уже для тебе тут немає нічого неможливого.

І ти тепер ходиш ходою вільної людини. Ти пройшов обстеження в лікарні й прямуєш до пансіонату. Ти знаєш, що багато чого пережив. Про це тебе постійно запитуватимуть, але повністю розповісти ти ніколи не зможеш. Йдеш не в строю, а сам, приємно пахнеш парфумами, відчуваючи біль у м’язах після тренування, а не після палиць. Кишеня обтяжена особистими речами, а голова — планами та перспективами. Морозне повітря бадьорить і печуть щоки. Хочеться, як у дитинстві, підняти голову вгору, щоб січневі сніжинки впали на обличчя. Щось давно забуте, солодке, розпирає зсередини. Від цього скручує вилиці й печуть очі. Ти йдеш ходою вільної людини і не повинен про це забувати. Йдеш, з гордістю несучи й накопичуючи весь свій унікальний життєвий досвід.

Автор: Олександр Гуділін

суп, Балаклава, Заклад, Озеро, гепатит

Читайте ще