Анна Мартиненко виїхала з Донеччини до Ірландії разом із літніми батьками та сестрою на початку повномасштабної війни. Провівши два роки в старому замку серед сотень інших українців, родина переїхала до орендованого будинку в невеликому містечку.
Як евакуація змінила її життя, чому робота із землею стала опорою в чужій країні та як квіти надихають людей навколо, Анна Мартиненко розповіла журналістці Вчасних Новин.
"Як пояснити батькам, куди й чому ми їдемо?"До великої війни Анна 8 років жила у Святогірську. У 2014 році вона вже пережила вимушений переїзд зі Слов'янська, а в лютому 2022-го знову довелося залишати звичне життя. Цього разу рішення було складнішим, адже потрібно було подбати не лише про себе.
"У мене батьки похилого віку. Мамі було на той момент 77 років, а татові 85, і він уже мав деменцію, користувався памперсами й багато років не виходив із дому. Як пояснити небезпеку й донести, що треба все кинути та їхати? Про яку евакуацію можна було говорити, якщо я не могла пояснити мамі й самій собі, куди саме плануємо виїжджати? І так склалося, що один знайомий запросив мене з родиною до Ірландії врятуватися від війни.
Оскільки в нас було конкретне місце, куди їхати, мені вдалося вмовити батьків", — розповідає Анна.
До родини приєдналася її сестра, яка після виїзду зі Слов'янська у 2014 році жила в Києві, тож вони вирушили разом. При цьому Анні довелося організовувати евакуацію в телефонному режимі, бо в столиці тоді теж було вкрай небезпечно, й одночасно слідкувати за тим, щоб батьки витримали переїзд.
Спочатку родина розраховувала потрапити до знайомого, який жив у Північній Ірландії. Вони перетнули море на поромі, там він вже зустрів їх та забрав автомобілем. Однак вже на місці з'ясувалося, що одразу оселитися в нього не вийде: потрібно було чекати оформлення й розв'язувати решту питань, на які мало піти близько трьох тижнів. Тож довелося разом із іншими біженцями чекати на рішення, а після розподілу вони випадково опинилися в іншій частині Ірландії.


Два роки в замку і переїзд до окремого будинку "Ми потрапили у старий замок, який щойно відкрили для українців. Наша родина була першою, яка переступила його поріг. Там постійно мешкало понад сто людей, а іноді 150–200.
Ми прожили там два роки", — згадує Анна.
У замку родині дісталися відносно хороші умови: Анна мала окрему кімнату з душем, батьки й сестра — свої кімнати, хоча в інших частинах будівлі санвузли були спільними. Проте комфортне помешкання не скасовувало труднощів життя серед великої кількості людей.
"Жити серед такої кількості людей було трохи складно після того, як все життя прожив у власному будинку невеликого міста. Постійно хтось поруч, немає тиші, немає того відчуття, що ти можеш побути сама. Моя сім'я, звичайно, хотіла переїхати. Але коли ти опиняєшся в іншій країні й не знаєш, що буде далі, то мусиш пристосовуватися до того, що маєш", — говорить вона.
Перший прихисток став для Анни не лише місцем, де родина могла жити в безпеці. У замку вона знайшла можливість повернутися до двох улюблених занять, які допомагали переживати вимушений переїзд — роботи із землею та виготовлення натуральної косметики.


Біля замку був великий город — близько тридцяти грядок, які раніше облаштували для майбутнього екоготелю. Росли картопля, кілька видів капусти, часник,
малина, салат і шпинат. Жінка почала доглядати за рослинами, купувала за власні гроші квіти, розсаду, облаштовувала клумби. Вона розсадила лаванду біля центрального входу, висаджувала календулу, маки та дикорослі рослини. Земля й робота в саду поступово повертали їй звичний ритм життя.
"Першого року, коли ми приїхали, там уже були засаджені грядки й дуже гарний урожай. Але уявіть моє здивування, коли я побачила там трави, що ростуть у нас на Донеччині. За два роки до нашого приїзду там жила американка і висадила трави, які я знаю, мабуть, з народження завдяки прабабусі, яка була травницею. Там було все: звіробій, материнка, деревій, ромашка, м’ята та меліса, чебрець і розмарин… Це так надихнуло! Мені було приємно щодня виходити надвір, щось копати, садити, доглядати. Це допомагало не тужити за домом, бо нагадувало мені Україну. Травами я завжди займалася і знала, коли треба збирати, сушити, як вони діють, як правильно використовувати для краси та здоров'я. Але ніколи не думала, що настільки люблю працювати із землею. Може, це прийшло з віком, а може, саме тоді я зрозуміла,
наскільки мені це потрібно", — розповідає Анна.
Знайшлося у замку і приміщення, яке згодом стало її майстернею. Раніше ним користувалася управителька замку, яка теж цікавилася виготовленням натуральних засобів. У кімнаті була професійна сушарка для трав — висока, на двадцять або тридцять рівнів, із системою обігріву та вентилятором. Саме там Анна знову почала варити мило після вимушеного переїзду.


До війни виготовлення натуральної косметики було її багаторічним захопленням. Анна створювала власні рецепти мила, використовувала трав'яні екстракти, робила креми, сироватки й бальзами. І тут, у чужій країні, вона змогла відновити цю частину свого життя — навіть далеко від дому, де залишилися її запаси трав.
Через два роки за програмою біженців родині запропонували орендувати будинок у невеликому населеному пункті. Після життя в замку це означало більше приватності й можливість організовувати побут самостійно. Проте нове помешкання потребувало облаштування. Анна побачила занедбане подвір'я, де раніше тримали велику собаку, і взялася перетворювати його на сад.
"Я приїхала після того раю, який ми мали в замку, де були грядки, квіти, моя майстерня. А тут — невелика ділянка, погана трава, обшарпана стіна, жодного горщика. Спочатку мене це дуже засмутило. Але потім я почала потроху купувати землю, вазони, рослини. Друзі-ірландці теж допомагали, щось купували для мене. І я знову почала створювати красу навколо себе", — каже вона.
Тепер на подвір'ї Анни ростуть троянди, гладіолуси, календула, маки, малина, ожина та інші рослини. Є й невеликий город, де вона вирощує огірки, помідори, салат, цибулю та полуницю.
"Виявляється, твоє звичайне захоплення може надихнути когось інших"Догляд за рослинами став для Анни способом адаптації, але з часом вона помітила, що її захоплення впливає й на інших людей. Дивлячись на її подвір'я та фотографії у Facebook, знайомі почали облаштовувати власні клумби, купувати вазони й висаджувати квіти. Це стосувалося не лише українців, а й ірландців.
"Мені дуже приємно, коли люди заходять до мене у двір і кажуть: "Боже, які у вас красиві квіти!" Я запрошую їх подивитися сад, і вони в захваті. А потім бачу,
що вони теж починають щось садити, купувати вазони. Це так цікаво — виявляється, твоє звичайне захоплення може надихнути когось іншого. І це не обов'язково має бути щось велике. Іноді достатньо показати людині, як можна зробити своє життя трохи приємнішим", — розповідає Анна.
Вона також любить купувати квіти для кімнати. У перші два роки в Ірландії, коли мешкала в замку, щотижня поверталася з магазину з букетом. Люди жартома запитували, у кого цього разу день народження. Згодом кілька жінок почали купувати квіти й для себе, без особливого приводу, та дякували Анні за цю звичку.
"Я стала купувати квіти, бо вони мені справді потрібні. Коли прокидаєшся, а на столі стоїть букет, день уже здається іншим. Я можу кілька разів на день подивитися на них і порадіти. І кілька жінок сказали мені, що теж почали купувати собі квіти. Для мене це важливо — ми можемо ділитися одне з одним такими способами порадувати себе, навчитися жити тут і зараз", — говорить вона.

Водночас Анна не приховує, що майбутнє родини в Ірландії залишається невизначеним. Якщо підтримка припиниться, залишитися буде складно. Сьогодні вона продовжує виготовляти натуральну косметику для себе, іноді робить засоби на прохання друзів, замовляє трави в українських знайомих. Проте справа для неї давно вийшла за межі самого миловаріння чи догляду за рослинами. Це спосіб залишатися собою, коли доводиться змінювати країну, житло й звичне оточення.
"Я розумію, що наступний рік, можливо, буде останнім тут, але все одно не хочу відмовлятися від того, що приносить мені радість та усе, що маю, вкладаю в життя зараз. Я вважаю, що життя надто коротке, щоб не садити квіти й не пити шампанське. Треба нести красу в це життя. Не знаю, де ми житимемо далі, але хочу радіти тому, що маю сьогодні", — підсумовує Анна.