Тільки за останній тиждень більш як тисяча біженців із Луганська, Донецька, Слов'янська, Маріуполя, Краматорська, Горлівки прибуло до Дніпропетровська. Переважно це сім'ї українських військовослужбовців, а також активісти місцевих майданів, які змушені переховуватися від політичних переслідувань. У Дніпропетровську та 12 містах області відкриті спеціальні центри для допомоги переселенцям. Волонтери підшукують біженцям житло і робочі місця, влада - виплачує від 500 до 1000 гривень першочергової допомоги. Також в центрах працюють спеціальні психологи та соціальні працівники. Це тільки мала частина допомоги, адже ніщо не зможе компенсувати втрату рідного дому.
Наш співрозмовник - донеччанин Іван був причетним до створення євромайданівської самооборони Донецька, але коли з'явилася загроза переслідування і вбивства (за день до виїзду в руки терористів потрапив начальник самооборони Донецька, в телефоні якого були всі дані місцевих майданівців), їхати вирішили в терміновому порядку, рятуючи двох дітлахів. У Дніпропетровську Іван вже більш як місяць, але сидіти, склавши руки,
не став - записався в батальйон територіальної оборони, щоб захистити свою сім'ю, землю, країну. Кореспондентові Укрінформу він розповів про те, як жилося в умовах війни і що довелося пережити, перш ніж він прийняв рішення виїхати до Дніпропетровська.
З БОКУ ВИГЛЯДАЛО, НІБИ ВИПУСТИЛИ МІСЬКИХ БОЖЕВІЛЬНИХ, ВИЯВИЛОСЯ - ЗМОВА ЕЛІТИ
- Іване, по суті, на ваших очах почали розстрілювати місто?
- Ситуація почала погіршуватися з 1 березня, коли в місті почали відбуватися ці проросійські мітинги. Спочатку ми поставилися до цього досить спокійно, хоча так і не можна сказати. Ми не очікували, що це закінчиться такою трагедією для нашого регіону і такою небезпекою для всієї країни. Спочатку ми поставилися до цього з певною часткою іронії - ці дурні незрозумілі вимоги, з якими виходили ці люди, говорили про якісь референдуми, про якусь федералізацію. Барикади зводилися, хоча було видно, що вони жодного фортифікаційного сенсу не мали. Зрозуміло, що це все було постановчо. Всі ці показушні штурми, коли міліція робила вигляд, що вона захищала ці адміністративні будівлі. А насправді:
підходили дві-три людини, щось крикнули, а міліціонери розступалися і створювали їм коридор, щоб ті безперешкодно заходили в ці будівлі. Це було неприємно, жахливо, але ніхто не думав, що це закінчиться такою трагедією. Спочатку на все це дивилися, як на міських божевільних.
Потім, до середини березня стало зрозуміло, що це змова нашої місцевої еліти, це було схоже на змову Ахметова, керівництва Партії регіонів для того, щоб організувати торги з Києвом з приводу збереження своїх монополій в енергетиці, збереження всіх своїх корупційних схем. Міліція була цілком на їхньому боці. Стало зрозуміло, хто це все організував, хто втілює в життя, і як це все буде розвиватися. І на цьому етапі у людей настав теж якесь заспокоєння: «Ну, це, типу, Ахметов закрутив все, рано чи пізно він або домовиться, або ні, але все заспокоїться».
- Коли люди зрозуміли, що в місті стало небезпечно?
- На певному етапі ситуація повністю вийшла з-під контролю: коли з'явилися вже російські бойовики, коли роздача зброї пішла буквально всім підряд. Щоб отримати пістолет, автомат, патрони потрібно було лише показати паспорт.
Зброя стало потрапляти в групи криміналітету. Вони стали з ним відверто ходити по місту, їздити в громадському транспорті, заходити на ринки. Всім вже стало зрозуміло, що рано чи пізно почнеться грабіж і мародерство, тому що ось така неконтрольована роздача зброї саме криміналітету все одно виллється в те, що він почне її застосовувати.
Знову ж таки - проплачена участь у мітингах: за мітинг платили в Донецьку 200 гривень, якщо береш прапор - 300 грн, за участь у штурмах - до 500 доларів, за стояння на блокпостах - по 500 гривень на день. Для порівняння: середня зарплата в шахтарському містечку на місяць - 2,5 - 3 тис гривень, тому для цих людей 500 гривень - це божевільні гроші, з бажаючих просто постояти і заробити таким чином вишикувалася черга. Коли ситуація вийшла з-під контролю - все це побачили явно, тому що вже до кінця березня, до початку квітня стало абсолютно неможлива будь-яка українська чи європейська символіка. За це людей просто били прямо на вулицях, грабували, розбивали машини. У когось там український прапорець, або якийсь напис, українська стрічка - просто били скло,
спалювали.
Коли з'явилися чеченці, ситуація стала зрозуміла: з такого ніби керованого хаосу, який хотів організувати Ахметов, вона вилилася вже в справжню війну.
Серед моїх знайомих почастішали випадки грабунків. Сусідка їхала з чоловіком, зупинили, забрали машину, чоловіка побили. Одного мого знайомого поранили, він потрапив у полон, його допитували, вимагали викуп. І такі випадки стали відбуватися дедалі частіше і частіше і тому ми вирішили, що треба звідти швидше евакуюватися.
- Ви залишили на когось своє житло в Донецьку?
- Ні, все закрили, і поїхали. Думали, облаштувавшись, заберемо і маму, але вона старенька, їй складно залишити свій будинок, та й виїжджати зараз набагато складніше: аеропорт у Донецьку розгромлений, як і в Луганську, потяги ходять із перебоями, їх не вистачає, автобусне сполучення теж складне.
- Як ви вибиралися з Донецька?
- Власним автомобілем, з мінімумом речей. Ми дуже боялися того, що будуть заблоковані дороги, і людям просто не дадуть виїхати або виїхати дадуть, але при цьому на блокпостах їх пограбують до такої міри, що заберуть всі речі,
гроші, документи. Тому, поки була можливість, знайшовши момент, коли можна було прорватися і виїхали. Зараз, я думаю, це зробити набагато важче. Приблизно тиждень тому був платний проїзд, у Донецьку за один блокпост брали 30 гривень з людини, що на інших блокпостах - не знаю.
Люди, які залишилися там, по-перше, зазнають максимальної небезпеки, тому що в будь-який момент їх можуть випадково пограбувати, застрелити. Грабують адже не за якимсь ідеологічним принципом, а за матеріальним - побачили там сережки золоті, машина або телефон сподобався, або просто ти не сподобався. Влади немає абсолютно ніякої, міліція на 90%, а то й більше, перейшла на бік сепаратистів, вона їх підтримує, захищає, охороняє, працює з ними. Тому, якщо люди ще не виїхали, то потрібно їм подумати, як швидше це зробити.
Другий момент: багато хто не усвідомлює, що ми все ж маємо справу з військовою агресією іноземної держави. Так, вона не схожа на ті війни, які ми бачимо по телевізору, коли німці наступають, літаки бомблять міста, їдуть танки, але ця оманлива картинка не повинна вводити в оману:
ми маємо справу буквально з агресією, яка спрямована на знищення нашої держави. У нас, на жаль, багато, хоч і зрозуміли, що це все серйозно, але ще думають, що це - революція криміналітету. Мовляв, рано чи пізно українська армія прийде, зачистить цих бандитів, наркоманів і все налагодиться, але ситуація набагато складніша: ми маємо справу з підготовленими диверсійними групами, із засланими агентами, які навчені, наприклад, підриву мостів, отруєнню води, вбивствам. Це не просто якась шантрапа, наркомани і гопники, які дорвалися до зброї. Це дійсно військові люди, добре екіпіровані, злагоджені, замасковані, у них гарні засоби зв'язку, хороша розвідка, засоби оповіщення, організація, координація між собою.
Йде війна, і якщо ми не зможемо вирішити це питання по Донбасу, то це вогнище розвиватиметься далі і піде в інші регіони. Десь більш успішно, десь - менш, все залежатиме від розгалуженості агентурної мережі та підтримки населення. Насправді у тому ж самому Донецьку, Луганську підтримка їх теж була невелика - максимум, відсотків 30 населення, але цього вистачило для того,
щоб зараз Донбас був знищений. Він якимсь чином ще не знищений? Люди ходять вулицями, їздять у машинах, якісь підприємства ще працюють, але знову ж, як працюють - вони допрацьовують. Там немає таких руйнувань, як під час війни, скажімо, в Сталінграді або блокадному Ленінграді. Але це - повзуча смерть.
Я наведу приклад по своїй знайомій, що залишилася в Донецьку: місяць тому питаю, як там? «Так у мене все нормально, - відповідає вона, - все добре: все працює, в магазинах продукти є, транспорт ходить». Телефоную за тиждень: «Та нормально все, тільки я зараз у квартирі не живу, переїхала до мами, бо біля нашого будинку стріляють, але у нас все нормально: продукти є, магазини працюють, транспорт ходить». Телефоную зараз: як у тебе? «Так я ось на роботі живу, до мами я вже боюся їздити, тому що і біля неї вже стріляють. Погано, але у нас все нормально: продукти є, транспорт ходить». Але люди вже не розуміють, що вони вдома не з'являються три тижні. Це свого роду відхід від реальності, люди просто не хочуть бачити правдиву картину. Вони собі придумують якусь ілюзію,
вони себе якось заспокоюють, що це ненадовго, скоро закінчиться. Ну, там постріляли, ну ще щось, але нас ще не торкнулося. На жаль, у нас ще дуже багато людей в суспільстві інфантильних, неініціативною, боягузливих. Ось вони будуть себе заспокоювати до останньої стадії, але вона може закінчитися для них дуже плачевно. Якщо ми не зможемо відбити Донецьку, Луганську області, то вони залишаться на окупованій території і не буде нічого. Там буде голод, холод і бандитизм, і вирватися звідти вони практично не зможуть.
«ВСЕ ДЛЯ ФРОНТУ, ВСЕ ДЛЯ ПЕРЕМОГИ!»
- Рішення їхати до Дніпропетровська вам хтось підказав?
- По-перше, тут друзі, по-друге, це близько. По-третє, Дніпропетровська область відразу показала свою позицію в цьому питанні, що це буде проукраїнський регіон, тут створюватимуться батальйони територіальної оборони, що тут не буде такого сепаратистського руху та ігрищ у війнушку| тут вже ніхто не допустить. Ми теж ходили і сміялися: від дурень, дивіться, будують барикади, а зараз ми бомжі, ми сидимо тут, тому що у нас забрали наші домівки, роботу і можливості,
і забирають наше майбутнє. Вже не до жартів...
Але, я б дуже хотів акцентувати увагу на тому, що люди повинні визнати просту річ, що в країні йде війна, і зараз те радянське гасло: «Все для фронту, все для перемоги!» - має стати девізом на кожен день, і кожен повинен почати щось робити в міру своїх можливостей для допомоги країні. І не країні окремій, як фантому, а усвідомити, що не буде країни - не буде тебе, рятуючи країну, насправді ми рятуємо свої родини, майбутнє своїх дітей. Я закликаю всіх і кожного: у кого є можливість, треба йти в армію або підрозділи міліції, але треба брати в руки зброю. У кого немає такої можливості - допомагайте інформаційно, розвідданими. Насправді кожному знайдеться застосування. Але люди повинні зрозуміти, що те, мирне, життя закінчилося. Та ілюзія благополуччя, яка є в інших містах, може дуже швидко закінчиться. Бойовики, які знаходяться в Донецьку, відверто говорять: через півроку ми будемо в Києві. Як бачимо, ніхто не збирається зупинятися на Донецьку. Вони настроєні дуже серйозно і дуже рішуче, вони хочуть знищити Україну.
І не важливо в якому місті України ви знаходитеся - у Львові, Києві, Донецьку чи Дніпропетровську. Зачепить всіх, просто різною мірою. І Чим швидше це люди зрозуміють, чим швидше вони зможуть перебудуватися з мирного життя на воєнне, тим краще буде для всіх.
Тому беріть посильну участь в обороні Батьківщини і захисті себе. Тому що від деяких можна чути й таке: та ні, я не буду, але якщо до мене додому полізли, то я тоді свою сім'ю захищатиму до останнього! Пізно вже захищати, та й нічим. Тому не варто грати у фантазії. У нас зараз формується якийсь соціальний шар інформаційних наркоманів: це люди, які сидять у соціальних мережах, обговорюють, як правильно вести АТО, у нас сформувалася величезна «диванна армія», яка знає, як виграти війну, але практично вони нічого не роблять. Ці люди - справжнісінькі інформаційні наркомани, які йдуть від реальності, не хочуть нічого бачити. У соціальних мережах все добре: добро перемагає, справедливість торжествує, зло буде покаране. Вони не хочуть бачити, що солдати йдуть в бій без бронежилетів|, що вони не одягнені, не взуті,
не навчені, що їм не вистачає боєприпасів. Тому, вилазьте зі своїх мереж, ви - молоді, здорові, розумні люди, і допомагайте робити щось корисне: не можеш ти стріляти - піднось патрони, не можеш підносити патрони - рий окопи, не можеш рити - кашу готуй, не можеш куховарити - поранених перев'язуй, нічого не можеш робити - територію прибирай. Але зараз потрібно робити хоча б щось, тому що ніхто не замислюється, що насправді наша країна вже чотири місяці перебуває у стані війни, ми вже втратили Крим, втратили Донецьку, Луганську області. Минуло чотири місяці, і ніяких поліпшень не відбувається, немає навіть передумов до цього. Почитайте наші новини: ми два місяці топчемося у цій Семенівці, хоча її там за десять хвилин вздовж і поперек можна обійти, а ми бойовиків звідти не можемо викурити. Тому людям треба швидше повертатися в реальність, інакше це повернення буде болючим і важким.
- Як ви влаштувалися на новому місці?
- Квартиру ми знайшли самі, але проблема оренди залишається. Скільки ми вирішуватимемо ще цю проблему, не відомо, у нас двоє маленьких дітей, я - на службі,
дружині одній важко, і годувальник у сім'ї - я один.
Оскільки брали найнеобхідніше, особливо для дітей, то вже на місці довелося влаштовуватися, люди допомагають, знайомі. Ось нещодавно візок дитячий нам віддали. Правда, зимових речей ми не брали. Це зараз літо, а, повірте, це не закінчиться, настане осінь, зима і зимовий період. Тому треба вже зараз готуватися до великої кількості переселенців.
Зараз біженцям більше допомагають волонтерські організації, але держава теж повинна надати допомогу, адже люди виїжджають практично без нічого, тільки особисті речі, люди виїжджають сім'ями, з маленькими дітьми, без їжі, без зимового одягу. Ті запаси, які могли взяти з собою, скоро закінчаться, та й у родичів довго жити не вийде - постане питання про винаймання житла.
З роботою зараз теж дуже важко. Потік біженців великий, і всім знайти роботу більш-менш кваліфіковану, яка приносила б гроші, і щоб їх вистачало хоча б на елементарні потреби - велика проблема. Але ми не вирішимо зараз питання зайнятості, тому що у воєнний час не може йти мови про якийсь розвиток бізнесу,
про створення нових робочих місць, про якісь високі зарплати, тому що бізнес не може розвиватися, і, відповідно, не може платити гідну зарплату співробітникам.
Усі витрати біженців зводяться до чотирьох-п'яти статей: оренда житла, харчування, дітям окремо - їжа, одяг, мобільний зв'язок і ліки. Жодних інших витрат, ні речей, ні побутових приладів, ні кудись сходити в кіно - про це мова вже не йде. Людям потрібно вижити.
- Потік біженців щодня збільшується, а чи можна їм всім довіряти?
- Обов'язково потрібно створювати табори фільтрацій, де перевіряти всіх біженців на предмет участі у сепаратистських рухах і таким чином фільтрувати безпосередніх бойовиків і тих, хто ідейно брав участь у цих референдумах по відокремленню, тому що ця зараза зараз розповзатиметься по території України.
Чому ті люди, які були противниками України, зараз, коли настала катастрофічна ситуація в Луганській, Донецькій області, не біжать до Росії, вони біжать до України, хочуть тут отримувати пенсії, шукають тут роботу. Але це - п'ята колона, яка завтра стрілятиме нам у спину. Слід називати речі своїми іменами: у Донецькій області щонайменше 30% - це зрадники, які ненавидять Україну, і які продовжуватимуть робити все, щоб її знищити. Вони не можуть пояснити, чому вони це роблять. Навіть проста аргументація: не любите Україну, їдьте до Росії. Ні, вони сидітимуть тут, лаятимуть цю країну і знищуватимуть її. Це такі люди, і ми маємо бути готовими до того, що вони будуть тут.
Людмила Блик, Дніпропетровськ
