Донецьк

“Наш вихід з Дебальцевого не був стихійною втечею. Проте деякі командири своє завдання не виконали”

Володимир Мамітько в зоні АТО

Два місяці і 10 днів переяславець Володимир Мамітько, 45 років, депутат районної ради, тримав оборону Дебальцевого. Свій пост там залишив за наказом фактично останнім, виходячи, як зараз кажуть, з "дебальцевської кишені", разом з керівництвом "сектору С". Зараз проходить курс лікування і реабілітації в циблівському госпіталі, де ми й поспілкувалися з ним минулого тижня. На зустріч приніс планшет. Каже, має зовсім небагато фотографій, зроблених з мобільного телефону. Відразу впало в око, що Володимир значно схуд і змарнів.

– Поки що від війни, мабуть, не відійшов, Коли їду в місто і когось зустрічаю, спілкуюся, то бачу, що багато чого люди не розуміють. Тому розмов уникаю. Виходить, ще не зовсім повернувся до мирного життя. Тут з хлопцями спілкуватися легше. Хоча про війну намагаємося мало згадувати.

– Володимире Івановичу, розкажіть, коли і як Вас мобілізували?

– У нас у роду майже всі чоловіки – військові. Обидва діди і дядько воювали на фронтах Другої світової війни. Усі вернулися живими. Мій старший брат також військовий. Тож закономірно,

що і я закінчив Київське танкове училище у 1991 році та підписав контракт резервіста. Це означало, що в разі військової потреби мобілізуюся невідкладно, в першу чергу. Не було контракту, пішов би добровольцем.

Моя військова спеціальність – заступник по озброєнню. Проте кваліфікація і рівень спеціальних знань дозволили відрядити мене туди, де фахівців бракувало – військовий зв'язок.

Наказ про спецвідрядження отримав торік 10 лютого. А 11 березня мене офіційно мобілізували. Спочатку спецпідготовку проходили на польовому вузлі зв'язку біля Києва – у моєму підпорядкуванні було 72 чоловіки. З вересня почали виїжджати в прифронтову зону на завдання, а 10 січня я приїхав забезпечувати зв'язок у Дебальцеве. З того моменту я став учасником АТО.

– Яка на той час була обстановка в місті?

– Військові стояли не в самому Дебальцевому, а на околицях. Територія, яку ми займали, за військовим поділом відносилася до сектору "С". Ми його називали "яйцем". Оборону цього плацдарму тримало близько 2,5 тисячі людей – це всі "організми", які стояли по периметру сектора, тобто регулярні війська армії і трохи Нацгвардії.

Наш сектор мав площу прямого зіткнення з противником близько 256 км. На той період лінія оброни для інших секторів становила максимум до 100 км. При однаковій чисельності живої сили і забезпеченні.

– Яке особисте забезпечення мали там бійці армії?

-- Бушлат армійський на мені рік витримав, а форма була своя ще з дому, її мені подарували. Але службовцям видавали теж хорошої якості. З продуктів пайки, досить нормальні. Воду я качав з міської мережі. Була в нас мобільна елеткростанція "десятку". З нею запускав двигуни на свердловині, закачував цистерну води і відходив. Я і гради заряджав, і інші завдання були. На війні всі роблять все.

Жив спочатку в машині, де ніс бойове чергування. А потім перебралися в приміщення, де раніше була каса. Кімната вже була укріплена бетонним перекриттям. У нас навіть якась цивілізація була. Це завдяки волонтерам, зокрема Андрію Козелецькому, який у січні привозив допомогу міській лікарні, а нам – чотири телевізори з антенами. Хоча українських каналів там не було жодного. Ми умудрялися з мобільного МТС виходити в Інтернет.

– Як часто вас обстрілювали і чи було чим відповідати?

– Наш сектор пресувати вогнем почали ще до того, як я приїхав. А на початку лютого обстріли з чого тільки можна було противник вів кожного дня уже безперервно. Лупили по вісім-десять годин, з передихом на 4 хвилини. У місті не залишилося жодної вцілілої будівлі. У місце нашого розташування також попадали снаряди, розбило польову кухню, кухар загинув – 25-річний хлопець з Броварів. Після того самі собі хто що міг готували. Лише останні десять днів перед відходом ніякого продовольства, хліба вже не було. Довозили тільки боєкомплекти. Стрілкового вистачало, а мінометного й артилерійського – ні.

І все ж в відповідати було чим до 15 лютого, потім боєприпаси скінчилися. Наш конвой уже не зміг до нас дійти. У Дебальцеве почали заходити "казаки", бойовики захопили окремі будівлі. За день до цього на зачистку міста завели Нацгвардію – 400 осіб, та вони відмовилися. Командир сказав, що їх бомблять і вони не знають що робити. Я не стримався, кажу йому: "Відкрий затворну раму". А вона суха. Це означає, що з автомата не стріляли. На війні взагалі розмови дуже жорсткі, в подібних ситуаціях на чини,

звання і колишні заслуги ніхто не дивиться…

Через це пішла команда нам на відхід. Хоч я знаю, що командування сектору "С" просило підкріплення в Генштабу. А щоб утримати місто, достатньо було б, аби вчасно зайшло ще два бойових батальйони, які реально могли воювати. І ми Дебальцеве б не здали.

– Так у Дебальцевому був "котел"?

– З точки зору цивільної людини ситуацію так і називають, але як військовий я цього не можу сказати. Повного оточення не було. До нас пробивалися з постачанням, зв'язок був постійний до останнього дня. У тому числі з керівництвом держави, оперативну обстановку регулярно доповідали в Генштаб і Президенту.

Ми цілком втратили зв'язок тільки при виході вночі з 17 на 18 лютого – з 20 до 23 годин. Тоді нас так накрили "градами" і "ураганами", що  потух увесь зв'язок – від спеціального до простого мобільного. Але перед тим у нас був введений спеціальний режим, тому координація дій була забезпечена.

– План відходу був розроблений завчасно?

– Ніхто до відступу завчасно не готувався, що ви зрозуміли з позиції бойових настроїв. Це тільки Семенченко бігав та кричав,

що тут пахне відступом. Між тим задовго до його початку, ще 20 січня, полковник Таран поставив завдання всім розробити систему дій і погодити взаємозв'язок. Тобто командир кожного підрозділу, починаючи від блокпоста, мав на руках план дій в разі настання часу "Ч": коли, куди і як йому відходити з людьми, що робити з майном і так далі. Взагалі ж, з військової точки зору, найтяжча операція – це вихід з оточення.

– Тобто вихід з Дебальцевого не був стихійною втечею?

– Звичайно ні. Це був тактичний відхід за підготовленим раніше планом. Інша справа, що якісь комбати не виконали своє бойове завдання. Це вже людський фактор, а на війні він дуже важливий. Наприклад, з військовою розвідкою у нас спочатку не було жодних проблем, а коли змінилося керівництво цього відомства – про розвідку ми забули, її фактично не було взагалі.

Чи той же Семен Семенченко. Чесно кажучи, я йому не те що батальйон, навіть роти не довірив би, хоч він тепер і народний депутат. Я йому це особисто казав, бо знаю, як він і його батальйон "зливалися" в ході бойовиїх операції, через що інші підрозділи несли втрати,

а завдання завалювалося.

– Як ви виходили з Дебальцевого? Чи дотримувалися плану?

– Конкретний наказ про відхід я отримав за 20 хвилин. Заступник начальника штабу сектору мені сказав: "Іванович, все – згортайся". Треба було знищити документи, техніку, яку не могли взяти з собою. Її зразу палити не ризикували, щоб не видати своє місцезнаходження, просто залишали "на гостинець" гранати. Для себе в дорогу я встиг вкинути в кишені галети і мед із сухпайка. З міста командуванням сектору вийшло о пів другої ночі. До речі, сепаратисти досі так і не зрозуміли, де ж розміщувався штаб сектору "С". Це сприяло тому, що з плацдарму війська вийшли організовано і з мінімальними втратами. З усього числа особового складу сектору ми втратили не більше 250 бійців військових. По Нацгвардії не знаю.

Виходили секторально. Кожен командир знав свою задачу: план руху, прикриття, передачі супроводу та інше на конкретні ділянки маршруту. Так 25 бригада, з самого низу сектору, згідно з планом підійшла до виходу з міста і прикривала нас, доки ми не зійдемо з позицій. В той час 128 бригада закривала відхід бронею.

Затим сформовану колону підхоплювали на прикриття 101 і 121 бригади.

Точно по плану іти було складно. Наприклад, із Дебальцевого нас виводив начальник штабу сектору. Вночі зайшли в якесь село – невідомо, бо глупа ніч. Коли перед нами на фугасі підірвалася "коробочка", тобто БМП, ми розвернулися і пішли другою дорогою.

Загалом виходом колони за Дебальцевим займався один з генералів штабу, але з задачею не справився. Нас мала прикривати 95 бригада. Вони взяли Логвиново, але протримали тільки до вечора, а потім здали і вернулися на вихідну позицію, бо не підтримала піхота. Через це при виході наших багато полягло якраз біля Логвиново. До речі, і всі інші операції, якими командував той самий генерал-майор, були провальними.

Тобто ланцюг чіткого плану виходу розірвався у двох місцях, і це завалило все. Тобто був наказ, командири певні його не виконали, загинули бійці, але покарання за це нікому не було. Це була зрада, слабкодухість чи боягузтво – не знаю.

– Як вам особисто було під час виходу?

Перш ніж розповідати далі, Володимир показує фото, зроблене біля КАМАЗу відразу після виходу з Дебальцевого.

Машина всі зрешечена осколками, двері, як решето, лобового скла немає, спереду в кабіні за кілька сантиметрів від сидіння, велика наскрізна пробоїна осколком міни. Колеса напівспущені.

– Це мій водій Саша, завдяки йому ми живі, тому що так як він їхав, не знаю чи здатен хтось інший. Від нього залежало наше життя – він його зберіг. Взагалі мені пощастило. Оці осколки пройшли в кількох сантиметрах.

Інші травми є, але то не поранення. Шматок металу від розірваної поряд машини відлетів і збив з ніг, але влучив у валянок, всередині якого були захисні металеві щити. Це і врятувало. Ліву ногу сильно забило, але кістка на нозі вціліла і крові не було. Біль можна було терпіти. Мені реально пощастило. Коли в Артемівську зайшов у госпіталь і побачив хлопців, то сказав, що доїду до Києва, там полікуюся.

Звичайно, не думав що попаду в таке пекло, але з іншого боку, добре, що там був я – кадровий досвідчений військовий, а е не хлопчина безусий. Хоча здавали нерви і в досвідчених, а молодь так могла організуватися…

Володимир Мамітько наголосив, що разом з ним свою бойову вахту в Дебальцевому несли іще двоє земляків з Лецьок – Василь Мостовий і Віталій Барановський. У госпіталі Володимир через Інтернет слідкує за подіями на фронті. Найбільше переймається тим, що бойовики вже відновили одну залізничну лінію в Дебальцевому, а це відкрило доступ для прямих поставок зброї з Росії залізницею.

Записала Валентина БАТРАК

Читайте ще