Донецьк

Лікар з Рівненщина пригадав, як на Донбасі доводилося оперувати бійців практично без наркозу

12 січ•Erve.ua

Більше року житель Дубенщини Анатолій Бондар ніс  службу в 128-їій Мукачівській гірсько-піхотній бригаді на Сході нашої країни. На все життя у пам’яті лікаря залишаться війна і ті з ким ділив кусок хліба під обстрілами градів та мінометів, ті кого на плечах поранених виносив з бою. Багато з них залишилось каліками війни, але завдяки його вмінню, доброті та терпінню вижив. Кореспондент ERVE.UA поспілкувався з відважним у бою і самовідданим на війні лікарем.

- Анатолій Іванович, розкажіть про себе. 

- Нещодавно демобілізувався. Починаю звикати до мирного життя. Я професійний медик. Працюю завідувачем ФАПу в селі Турковичі, там і проживаю. Отримав повістку влітку 2014-го року і вважав, що мушу їхати на схід України і виконувати свої обов’язки.

- Рідні підтримали вас?

- Так. Відчувалась велика підтримка мами, дітей та дружини, хоча в неї на той момент було невеличка образа. Дружина не могла змиритись з тим, що я їду. Ще й тоді саме були «гарячі» дні в АТО і вона дуже переживала. На війні пробув майже 14 місяців.

- А чому так довго?

- «Третю хвилю» всю затримали, хоча додому мали б повертатись  ще в липні.

Проте не було нам заміни. Та ще й була велика ймовірність того, що буде російський наступ.

- За весь цей час додому відпускали?

- Так. В лютому після подій у Дебальцевому нас відпустили на два тижні додому. Також, в серпні по сімейних обставинах я був змушений приїхати додому.

- Які обов’язки ви виконували в АТО?

-Різні. Я був фельдшером медичної роти.  Мене прикомандирували до батальйону і я виконував свої обов’язки – допомагати людям й рятувати їхні життя.  В основному я з медичною ротою забирав  поранених і евакуйовував з поля бою до шпиталів.

-Важко було?

-Було по всякому. Різні були періоди і бували дуже важкі моменти. Хоча призвичаїтись до воєнних умов було не важко. Думав, що буде гірше. Проте потрібно було якомога швидше адаптуватись і виконувати свою роботу. «Третя хвиля» досить не погана була, хоча різні люди є, але в основному склались непогані колективи.  Що правда не всі повернулись додому.

- Дружба на війні є?

- Є. Після воєнного року далі спілкуємось, передзвонюємось. Поки що ми всі звикаємо до дому, але один про одного пам’ятаємо. Нам, як медикам,

легше було вливатись в колективи. Ми звикли до великого потоку людей, до спілкування з ними. Також звикли до крові.

- Є якийсь день чи період у воєнному житті, що запам’ятався вам на все життя?

-Та їх багато є. Маса людей, маса поранених.  7 лютого ми виїхали з Дебальцева. І  дуже запам’ятав 12-13 лютого.  Тоді як були біля Миронівки, то мені здавалось, що ми з вже більше не повернемось додому.

- А чому?

- Безкінечні обстріли. Закінчує міномет стріляти, виїжджає град, потім танк. І так безперестанку.

- А ви там не голодували?

- Їсти у нас було що, проте не завжди була можливість це робити. Хлопці які були на самій поляні перед Дебальцевим, то там взагалі старались практично не їсти, щоб не хотіти в туалет. Оскільки старались не виходити з бліндажів зовсім.

- Що за значки на ваших грудях?

-Це не державні, але їх мені дала армія і я їх дуже ціную.  Це за милосердя і відвагу. Маю нагороди від роти і від сектору в якому передував. Це сектор А – Станиця луганська, Щастя…

- Ви напевно те, Щастя на довго запам’ятаєте?

- Так, запам’ятаю на все життя. Пригадую був там, якраз на своє день народження і всі телефонують,

вітають та бажають мені  щастя. А я стою й дивлюсь, як Щастя все димить й палає. І хоча сепаратисти були неподалік  нього, але приємно, що воно залишилось наше.

- До війни ви знали про існування Щастя?

-Ні, і навіть не підозрював про його існування. Багато, що змінилось з українцями за цей час. І не я один тоді вивчав східні регіони та «знайомився» з невідомим Донбасом.

- А дуже відрізняються їхні села від наших?

- В основному відрізняється на Донеччині. Луганська сторона, там де ми були, там є багато українців і ставлення до нас було кращим.

- А люди підтримували вас?

- По різному було. У Сватовську, Старобільську підтримка була. А наприклад, в Станиці Луганській було важко.

- Цими днями різні ЗМІ повідомляють, що війна закінчується. Вірите ви в це?

- Не вірю я цьому. Коли ми виходили з Дебальцева в нас іноземні кореспонденти  питали чи віримо,ми в перемир’я.  Ми тоді теж казали, що не віримо. Бо саме «перемир’я» почалось 15 лютого і це були самі важчі дні, поки 18-го ми не відійшли… а відійшли, бо втратили все. Хоча я вважаю, що ми гідно стояли і виконували навіть більше ніж могли.

128 бригада виконала свої завдання – розгатила масу техніки…

- Ви, як медик брали до рук зброю? Окрім медичних обов’язків ви, мабуть,  ще й повноцінним воякою були?  

- Звичайно, що так. По іншому там не можна було.  Ну в першу чергу я виконував медичні обов’язки. В бою було одне, а поза ним інше. Всі ми люди і солдати теж хворіють, були грипи, ангіни  і за цим потрібно було постійно слідкувати і лікувати людей.

- Медикаментів було достатньо?

- Так. Велика підтримка в цьому плані було, як завше, від волонтерів. І навіть якщо щось бракувало, то волонтери все знаходили. А ось, машин броньованих, то нам бракувало, бо часто їздили під кулями у ВАЗіках, що прошиваються навіть автоматом. Були випадки коли ми везли поранених в так званій ЛТБ, де возять пушки. Там немає ні нормально сидіти, ні стояти. І це проблема.

- А чи доводилось бачити очі терориста?

- Так. Це були полоненні, яким теж була потрібна медична допомога.  Ми старались з ними не спілкуватись. Зробили перев’язку чи те, що було необхідно пацієнту-терористу і все. Ними займались спеціальні органи. Полонені тоді беззахисні,

так само як і наші, що залишились у руках сепаратиста.

- Дивлячись на російського терориста нашим військовим не хотілось зробити самосуд?

- Бувало. Але в основному в нас хлопці адекватно на них реагували. А «аватарів», то завжди  вистачало.  Проте біля кожного полоненого є охорона і нічого їм не загрожує.

- Були моменти на війні коли опускались руки?

- Ні. Не можна було опускати. Війна – це явище яке ні з чим не порівняти. Бувало багато різних періодів. Бувало дуже страшно, особливо тоді коли нас обстрілювали й усі сиділи в бліндажах, а я розумів і чув крик, що є поранений і треба рятувати пораненого. Я змушений був під звуки вибухів бігти до бійця. Знав, що й сам можу не добігти, але по іншому не міг. Пригадую момент коли доводилось в бліндажі робити операцію, якою напевно керував Бог. Одноразовими стаканчиками вибирали кров з середини бійця, а потім її ж переливали йому, бо іншої не було. Робили операції без особливих наркозів. Бувало так, що різали і шили, а солдат все відчував. А потому казав, що готовий був нас вбити від цього болю. Але головне ми йому життя врятували і це важливіше.

Сашко ЛЮБІНСЬКИЙ

Читайте ще