Їхати до Слов’янська з Бахмута, як, до речі, і від лінії зіткнення, недовго — всього один блок-пост. По трасі з різних боків можна побачити невеличкі пам’ятники з штучними та свіжими квітами- в 2014 році тут велися запеклі бої. Один пам’ятник, на місці аварії, в якій загинули бійці Нацгвардії, зруйнований. Пасажири автобуса здивовано проводжають поглядом перекинуту стелу, але нічого не кажуть: в таких автобусах зазвичай вголос не висловлюються. Попереду блок-пост, де на перевірку по базі виводять двох студентів, що їдуть навчатися в Слов’янський педагогічний: між собою ділилися емоціями, як здавали екстернат, бо хотіли отримати атестат українського зразку та вступити в виш на вільній території. Молоді люди нервують, тримаючи свої ID-картки, до яких додається ще великий папір з вказанням реєстрації. В них вона саме “та”, через яку так довго чекає весь автобус — перевіряють, чи не зрадники ці два студента. Повз проїздять два автобуси “Бахмут-Москва” та навпаки. Їх навіть не зупиняють, молодий поліцейський привітливо махає рукою. Там зрадників не шукають...
В Слов’янську питаю на зупинці тролейбуса,
як проїхати до пам’ятника Шевченку (бо саме там призначена зустріч). Молода жіночка перепитує: “А біля якого магазину він знаходиться?”. А дві інші кажуть, що не місцеві та додають: “Мабуть, десь на площі. Там Леніна зняли, то замість нього вже точно стоїть Шевченко”. Нарешті мені вказують, на яку маршрутку сісти та радять дивитися у вікно: пам’ятник я точно побачу. Незабаром бачу якусь кам’яну постать, навколо якої розкинувся “блошиний ринок”. Але встигаю розгледіти: торгують все ж таки поруч з класиком російської літератури Антоном Чеховим. Біля Шевченка пусто.
- Ви наш будинок знайдете, навіть не сумнівайтесь. По прапору, - сміється в телефонній трубці пані Тетяна. Дійсно, на вулиці, де майже на кожному подвір'ї можна побачити сліди осколків, що вже встигли заіржавіти за три роки, тільки на одному майорить прапор. В великому будинку яблуку нема де впасти: поруч з Тетяною чоловік Леонід та два сина з родинами — у старшого двоє хлопців, в родині молодшого чекають на поповнення. На вішаку — військова форма трьох розмірів. Старший Олексій та його дружина — прикордонники,
мешкають в Мукачевому. Коли почалась війна, чоловік п’ять разів писав рапорт, щоб потрапити в АТО, незважаючи на те, що в родині тільки-но з’явилася друга дитина. В 2014 році його не відправляли, мабуть, через побоювання, що він з Донбасу.
Так Тетяна стала опікуватися Євгеном. Йому зробили три операції, бо ніяк не могли дістати кулю з кістки в нозі, в яку бойовики стріляли впритул, коли знайшли пораненого. Тетяна постійно тримала зв’язок з родиною льотчика, постійно прокручувала в голові план визволення його з полону в лікарні. В цей час розпочалися вже серйозні бойові дії, в лікарню надходили поранені сепаратисти, тому Євгена перевели в окрему кімнату. Охоронців вже не було, бо вирішили, що він нікуди не втече, бо перебував на розтяжці на апараті Ілізарова. Одного разу, йдучи до палати Євгена, Тетяна почула, як хтось з місцевих, що почали приносити до лікарні їжу та одяг “для свої ребят”, сказав: “А навіщо цього фαшиcτа тут лікують? Треба було його добити!”. Вона намагалась швидше зачинити двері, щоб Євген не почув, але він тільки усміхнувся: “Та багато вже чув...
”
- Це навіть важко уявити, що тоді відбувалось в душі цього хлопця. Тоді ще ніхто не розумів, що тут відбувається- ми не могли збагнути, не кажучи вже про військових, яким ніхто нічого тоді не пояснював. А він, безпорадний, знаходиться серед міста, де його ненавидять, за те, що він виконував свою військову роботу. В лікарні почалося пекло: поранені, вбиті. Але вся ця метушня, посилення боїв і зіграло нам на руку: ми вирішили забрати його до себе. Я почала готувати кімнату, подзвонили батькам Євгена, чекали їх тут. Зранку Леонід (чоловік) пішов до лікарні, щоб подивитися, як це швидше зробити. Бачу: біжіть назад! Каже, що батьки Євгена приїхали прямо в лікарню, хочуть його вивезти звідси, бо бачили, що з одного боку міста вже немає сепарського блок-посту. Чоловік та сусід Леонід Іванченко тоді допомігли їм знести Євгена, вони поїхали. А ми декілька годин чекали на звістку- чи проїхали, чи все добре. Не витримали- поїхали дивитися на той блок-пост, чи правда, що там українські військові. А сонце сідає, сліпить очі — ну ніяк я не можу побачити, чий прапор висить...
Коли під’їхали майже впритул — наш! Хлопці автомати наставили, питають, хто та навіщо. А я не можу сказати нічого, бо ридаю... Чоловік почав розмовляти, питає- чи не вивозили повз них пораненого льотчика. А один з військових як закричить: “Так він живий?”. Виявилось, що це вони його шукали, але не знайшли в полях. Так і познайомились ми з 95 бригадою, яка нам стала найріднішою.
Тетяна розповідає, як збирали по всім сусідам продукти, щоб підгодовувати хлопців. Як просили вони зняти їм гроші з карток і купити в місті бодай якесь взуття, бо їх було вже негодяще. А в Слов’янську вже не тільки не працювали банкомати, а й взагалі в магазинах вже нема чого було купувати. Тому збирали в усіх знайомих ці берці та черевики. Плаче, коли розказує, як падали снаряди на всі будинки на вулиці. А їх, немов захищений прапором, стояв цілим. Як їздили голосувати за президента в сусідню область, але не вийшло. А коли поверталися, їх 95-ка не пропустила назад, можливо, врятувавши життя під час найзапекліших боїв. Як під обстрілами покидали місто і не знали, чи повернуться. Як рвалися додому зі Святогірська, коли почули, що місто вже вільне. Як благословляла своїх хлопчиків боронити Україну. Як розміщувала в себе та знайомих бійців після Дебальцевого, яким просто нема куди було йти. Як отримувала неочікувані нагороди за спасіння льотчика і відмовлялась від грошей, що надавав в знак подяки телеканал. Як сумує, що загубила з ним зв’язок. Зітхає, що вже не вистачає пенсії, щоб допомагати. Слухаючи це, зловила себе на думці, що таких історій з початку війни від своїх земляків я чула вже сотні, якщо не тисячі. Вони в чомусь різняться, але є в них щось таке, що змушує вірити: саме це і є Донеччина, не зважаючи на “прописку”, вік чи минуле. Не інша, справжня.