Донецьк

Попередження для України. Що виграв Путін у війні між Вірменією і Азербайджаном

16 лис•NV

За допомогою вигідного Кремлю миру між Азербайджаном і Вірменією Путін зумів розширити військову присутність РФ в стратегічно важливому регіоні Південного Кавказу. Що особливо важливо, він зробив це, не зустрівши опору Заходу. Це неприборкане просування повинно викликати тривогу і в інших колишніх радянських республіках, таких як Україна, Білорусь і Молдова.Головний урок мирного врегулювання між Азербайджаном і Вірменією — править військова сила. За лічені тижні застосування сили призвело до того, що не вдавалося здійснити десятиліттями дипломатії. Єдиними двома важливими міжнародними гравцями в регіоні Південного Кавказу є Росія і Туреччина. США пішли у відпустку, а Євросоюз — паперовий тигр без військ.Війна між Вірменією і Азербайджаном була одним з чотирьох так званих заморожених конфліктів, що спалахнули під час розпаду Радянського Союзу. Сталін підготував грунт для військових дій десятиліттями раніше, коли передав Азербайджану етнічно вірменську автономну територію Нагірного Карабаху (що означає «чорний гірський сад»). Метою було заохочення конфронтації між вірменами і азербайджанцями і контроль над ними.

Етнічна напруженість спалахнула в 1988 році і в кінцевому підсумку призвела до повномасштабної війни між двома молодими незалежними державами на руїнах Радянської імперії. Війна була зупинена в 1994-му нестійким припиненням вогню, коли вірменські війська контролювали не тільки сам Нагірний Карабах, але і сім інших прилеглих районів Азербайджану, змусивши близько мільйона азербайджанців тікати.США пішли у відпустку, а Євросоюз — паперовий тигр без військОрганізація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) повинна була вирішити цей конфлікт дипломатичним шляхом. Вона сформувала так звану Мінську групу, співголовами якої стали Росія, США і Франція. Такий формат зберігся, але незважаючи на безліч зустрічей, не досяг реальних проривів. Тим часом, кровопролитні бої продовжували періодично спалахувати уздовж лінії фронту ледь замороженого конфлікту, не призводячи до жодних серйозних зрушень у військовому балансі.На думку більшості сторонніх спостерігачів, вірмени, які сильно перевершували чисельністю, в результаті опинилися в програші. Азербайджан набагато більше,

ніж Вірменія, і приблизно з 2000 року отримав велику вигоду від зростання нафтових багатств. У нього також є могутній союзник в особі Туреччини, що межує з Вірменією і тримає кордону на замку. Це несприятливе становище розпалило заклики до Вірменії шукати стійку дислокацію, яка дозволила б країні утримати Нагірний Карабах, поступившись при цьому іншими азербайджанськими територіями.У Вірменії також не було ніяких очевидних причин для окупації всіх належних їй азербайджанських земель за межами Нагірного Карабаху. Вірменія розмістила у себе російську військову базу і уклала оборонний пакт з Росією, але дія цього пакту поширювалося лише на міжнародно визнану територію Вірменії.Очевидний висновок полягав у тому, що рано чи пізно Азербайджан скористається зростанням своєї військової переваги, щоб завдати серйозного удару по Вірменії і повернути свої території. І зробив це, атакувавши 27 вересня. Оснащена новими турецькими та ізраїльськими безпілотниками, азербайджанська армія перевершила оборону Вірменії. Азербайджанські війська неухильно просувалися і 9 листопада взяли древнє місто-фортецю Шуша в Нагірному Карабасі.

Вірменські сили здавалися близькими до повного краху.Після низки попередніх дипломатичних ініціатив Путін тепер рішуче втрутився (мабуть, за згодою Туреччини). Він підписав спільну заяву між Росією, Азербайджаном і Вірменією про припинення бойових дій. Крім Путіна там є підписи прем'єр-міністра Вірменії Нікола Пашиняна і президента Азербайджану Ільхама Алієва. Читайте також:

Ігор Семиволос Серйозний сигнал для Азербайджану. Чому в Баку пішли на угоду У першому абзаці декларації сторони заявили: «З півночі за московським часом 10 листопада 2020 року проголошено про повне припинення вогню і припинення всіх бойових дій в зоні нагірно-карабахського конфлікту. Азербайджанська Республіка і Вірменська Республіка ... зупиняться на своїх поточних позиціях».По суті, Азербайджан відвоював території, втрачені в 1994 році, і захопив шматок Нагірного Карабаху. Крім того, угода обіцяє Азербайджану транспортне сполучення через Вірменію з азербайджанським районом Нахічевань, що знаходиться за межами південної Вірменії. З територіальної точки зору таке врегулювання має сенс і може виявитися міцним.

Путін пообіцяв розгорнути миротворчий контингент у складі «1960 солдатів зі стрілецькою зброєю, 90 бронетранспортерів, 380 автомобілів та іншої спеціальної техніки», який буде нести службу вздовж лінії зіткнення в Нагірному Карабасі і охороняти Лачинський коридор протягом початкового п'ятирічного періоду. Тим часом вірменські збройні сили будуть виведені.Російський спецназ (за різними даними, частина якого воювала на сході України), почав прибувати до Вірменії на транспортних літаках Іл-76 10 листопада. Відправивши ці спецпідрозділи як миротворців у Нагірний Карабах, Путін зробив крихітну Вірменію ще більш залежною від Росії, зробивши її менш схожою на незалежну націю, що все більше нагадує російський протекторат.Цей результат добре узгоджується з зовнішньополітичними цілями Росії в колишньому радянському регіоні. Читайте також:

Аркадій Бабченко Це вже надовго. Чого Путін домігся у Вірменії Прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян прийшов до влади в результаті демократичного повстання в 2018 році і не є фаворитом Путіна, у якого алергія на будь-які народні рухи.

Відмовившись надати Вірменії військову підтримку з боку Росії, Путін поставив Пашиняна «на місце».Розлючені вірменські націоналісти взялися штурмувати урядові будівлі в Єревані відразу після приголомшливої новини про угоду з Росією і Азербайджаном. Однак Пашинян явно не бачив кращої альтернативи, ніж прийняття принизливої мирної угоди. Ще невідомо, чи повернуть тепер владу в Єревані вірменські клептократи з Нагірного Карабаху, яких підтримує Путін. Що б не трапилося далі, Москва рада бачити поборника пострадянської демократії зганьбленим і дискредитованим.Президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган також вийшов з конфлікту переможцем. Єдиними серйозними міжнародними дійовими особами, залученими в цей конфлікт і його вирішення, були Росія і Туреччина. Туреччина рішуче підтримала Азербайджан, і Путін провів консультації з Ердоганом, хоча сама угода про припинення вогню виключала Анкару. Це залишає весь арбітраж між Азербайджаном і Вірменією в руках Кремля, навіть якщо в декларації це не озвучено.Тим часом, Мінська група, ОБСЄ, США, Франція і Європейський Союз втратили свою актуальність в регіоні.

Сполучені Штати виглядають особливо безглуздо, оскільки 23 жовтня міністри закордонних справ Вірменії і Азербайджану побували у Вашингтоні. У обох були окремі зустрічі з держсекретарем Майком Помпео, але вони не бачили один одного, і ніякої угоди укладено не було.Характер азербайджано-вірменського конфлікту відображає мінливу міжнародну обстановку. Сполучені Штати, схоже, відійшли від світових справ, у ЄС немає військової могутності, а Захід у цілому відсторонився від Туреччини. Це дало можливість авторитарним правителям, таким як Путін і Ердоган, перехопити геополітичну ініціативу. Дійсно, недавні події на Південному Кавказі відповідають словам канцлера Німеччини Отто фон Бісмарка дев'ятнадцятого століття: «Не промовами і рішеннями більшості будуть вирішені великі питання, а залізом і кров'ю».В геополітичному плані найважливіший результат конфлікту — поява значної російської військової присутності в Нагірному Карабасі. Російські «миротворчі» місії вже існують в трьох інших «заморожених» пострадянських конфліктах. У придністровському регіоні Молдови, а також в Абхазії і Південній Осетії в Грузії. Аналогічні російські військові сили зараз міцно влаштувалися в самому серці регіону Південного Кавказу, виконуючи одну з довгострокових цілей Москви в цьому регіоні.Зокрема, для України пасивність Заходу під час карабаської війни зловісна. Як наслідок, Росія змогла розширити свою військову присутність в межах колишньої Радянської імперії, не зустрівши серйозного опору з боку Заходу. Як попереджає український оглядач Віталій Портников, це збільшує ризик появи російських «миротворців» на сході України.Переклад НВНВ володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Андерса Аслунда. Републікування повної версії тексту забороненеОригіналПриєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Читайте ще