Скільки коштує протезування: інтерв’ю з керівницею реабілітаційного центру

В Україні близько 15 тисяч людей потребують протезування. При цьому військові, які виїжджають на лікування за кордон, стикаються з непередбачуваними проблемами. Про це Соціальній інформаційній платформі розповіла Наталя Рудич, яка керує проєктом Brave Step («Сміливий крок»). Це протезно-реабілітаційний центр, створений у Запоріжжі. Ми поговорили про проблеми протезування й реабілітації не лише військових, а й цивільних. Які труднощі постають перед людьми, які втратили кінцівки, що загалом відбувається з протезуванням в країні та як можна отримати безкоштовну допомогу, читайте в нашому матеріалі. — Що собою являє ваш центр?

— Спочатку на базі Клініки святого Миколая був відкритий безкоштовний реабілітаційний центр, який обслуговує абсолютно всіх, хто потребує реабілітації. Це і ВПО, і військові, і просто цивільні люди із Запоріжжя, які звертаються по допомогу після інсультів або певних травм.

Коли центр відкрився, ми почали отримувати багато звернень. Насамперед від військових. Наприклад, вони були у відпустці й приходили до нас з болями в спині або десь у них були розтягнути руки,

ноги. І поголовно почали звертатися стосовно протезування. Хтось просив за побратимів, за когось просили родичі.

В Україні дуже великі черги на протезування й загалом по країні з цим є труднощі. Нам стало цікаво, чому так склалося. При клініці є хірургія, але людьми, які втратили кінцівки, ми до цього не займалися. Тому ми з нашим лікарем-хірургом поїхали по всіх протезних клініках, щоб подивитися, як це відбувається, побачити, який досвід є в Україні. Ми познайомилися з багатьма протезними центрами: у Дніпрі, Києві, Львові. Тоді ми порушили питання про те, що в Запоріжжі взагалі такого комплексного центру немає. Щоб було і протезування, і реабілітація. Не всім було дуже зручно добиратися в інші регіони.

— Проте частина військових їде лікуватися навіть за кордон?

— Так, хтось за допомогою волонтерів їде на протезування за кордон. Але там так само є свої труднощі — нюанси щодо оформлення документів. Інколи через неправильне їх оформлення волонтери роблять хлопцям ведмежу послугу. Адже не всі лікарні, які займаються протезуванням за кордоном, внесені до обліку компаній,

яким дозволено це робити. У них немає всіх дозвільних документів, у лікарів немає ліцензій.

Якщо це військовий, то він належить до Міноборони, відповідно підприємство, яке його протезує, повинно бути внесено в перелік, дозволений міністерством. Наведу приклад, як це відбувається. У нас лежить зараз хлопчик. У нього специфічне протезування. Йому потрібно протезувати частину стопи. Не всі за це беруться. Він відправляв запит до Міноборони, де йому надали конкретний перелік підприємств, до яких йому дозволено виїжджати. Потім він самостійно шукає волонтерів або благодійні фонди, які організують йому транспорт до цієї лікарні, а, можливо, усе це й сплатять. Немає такого, що наші хлопці туди поїдуть і їх там безкоштовно протезують. Є в нас тільки одна компанія, яка на сьогодні це робить, але в них дуже велика черга. Вони партіями вивозять хлопців, співпрацюють з Мінсоцом і з Міноборони. Офіційно вивозять, протезують і повертають хлопців. В Україні в них є маленька майстерня, яка потім допомагає проходити реабілітацію й повністю змінювати протез протягом часу, якщо в цьому є потреба.

— Тобто після встановлення протеза, за ним ще потрібно доглядати?

— Звісно. Волонтери відвозять військових за кордон, їх там протезують, благодійні фонди це оплачують. Хлопці там проходять реабілітацію. Потім їх повертають в Україну. І все. На тому історія закінчується й ніхто не бачить зворотний бік медалі. Бо кукса за рік може змінюватися до п’яти — шести разів у розмірах. Ставати більшою чи меншою залежно від навантаження, стану здоров’я, погодних умов. Протез треба постійно підкручувати.

Пацієнт після протезування має ще протягом року до шести разів зустрічатися зі своїм лікарем. Хлопці, які приїжджають з-за кордону, інколи їдуть до себе додому й потім у себе в райцентрі або в селі реально не знають, що робити з цим протезом. Або запчастин немає, або ще якісь нюанси. От ми й почали це вивчати. Коли вже поспілкувались з фахівцями у Львові, Києві, нам сказали, що це повинно бути як стоматологія чи гінекологія — у кожному місті повинен бути протезний центр. Щоб людям у своєму місті або в районі протезист міг зробити технічний огляд і за потреби щось налаштувати,

щось підігнати, щось змінити.

Саме так у нас з’явилася ідея, що ми теж хочемо бути в процесі, допомагати всім нашим постраждалим. Не тільки військовим. Бо Запоріжжя знаходиться на лінії фронту. Вона від нас — за 20–30 км. Дуже багато цивільних, які, на жаль, підриваються. Дуже велика кількість мінно-вибухових травм. Ми побачили, що потім цих людей забувають і вони залишаються сам на сам з проблемами. Таким людям інколи дуже важко навіть по своєму місту пересуватися. А якщо із Запоріжжя потрібно переїхати до Києва чи у Львів? Тому якщо такі центри з’являться й в інших містах, то буде добре.

— Чи є інформація про кількість травмованих безпосередньо у вашому регіоні?

— По області точно не скажу, бо все це в динаміці. Також до нас їдуть із сусідніх областей: Донецька, Херсонська, Дніпропетровська. Будемо розуміти це приблизно через місяць. Зараз тенденція така: спочатку людину відправляють у шпиталь Мечникова, там ампутують ногу чи руку, потім відправляють на реабілітацію в західні регіони й потім знову повертають за місцем основної прописки. Якщо раніше ті, хто був прописаний у Запорізькій області,

протезувалися, наприклад, у Львові або відправлялися за кордон, то зараз їх усіх повертають сюди й ми будемо найближчим часом розуміти взагалі кількість таких людей.

— Отже, тепер ви не лише реабілітуєте, а й протезуєте?

— Ми намагаємося запровадити технології, які є в Німеччині, США, хочемо їх привезти сюди. Спростити життя наших людей і зменшити навантаження на систему. Усе-таки зробити протезування в Україні в плані оформлення документів не так важко, як за кордоном. Нещодавно наш лікар повернувся з навчання в Німеччині — ми виграли відповідний грант. Обладнання вже закупили й незабаром почнемо протезувати людей. На сьогодні до нас у черзі стоять уже 15 людей. Це наші місцеві, які ще проходять певні стадії лікування. Поки в нас у центрі є допротезова реабілітація. Є ортопед і травматолог, які допомагають у формуванні кукси до протезування. Ми консультуємо, допомагаємо оформлювати документи й найближчим часом плануємо відкриття саме протезного центру.

Наприклад, у нас є жінка, у якої була мінно-вибухова травма. Вона просиділа пів року, не знала, куди звертатися.

Так сталося, що їй ампутували обидві ноги й з часом м’язи атрофувалися. Важко потім таку людину поставити на протези. Це довгий процес. Тому ми максимально стараємося, щоб вони були в тонусі й були готові. Треба не просто поставити людині протез, а щоб вона ним користувалася, щоб не сідала в інвалідний візок, а продовжувала жити повноцінним життям. — Скільки людей загалом ви зможете приймати?

— На сьогодні в нас три протезисти. Один фахівець протягом тижня може виготовити один — два протези. Людям важливо потім ще приходити на реабілітацію. До речі, їм важливо спілкуватися з такими, як вони. Від цього легше проходить психологічна адаптація, хоча в нас є і свої психологи. Тобто поки будемо брати не кількістю, а якістю. Вдосконалюємо технології, щоб вони були проєвропейськими.

Якось ми спілкувалися з людьми, які втратили кінцівки і яких протезували в Україні п’ять — десять років тому. Вони нам кажуть: «Це не протез, а просто палка, яку використовуємо, бо не було ніякої альтернативи». Це важко, незручно. Один протез для ходьби, інший — для купання. Вони дуже швидко зношуються.

Якщо неправильно підібрати матеріал для куксоприймача, то рана може знову відкритися.

А ще до нас зверталися викладачі з фехтування й запропонували спільний проєкт, щоб ми могли цих хлопців долучати до активностей. У голові загалом багато й інших соціальних проєктів. Щоб залежно від освіти цих хлопців брати або в ці проєкти, або влаштовувати безпосередньо в нас на роботі. Хочемо, щоб люди далі намагалися жити нормальним життям.

— Протези самі виготовляєте?

— Якщо говоримо, наприклад, про стопи, коліна, то в нас є офіційні міжнародні партнери, які поставляють комплектовання. А потім ми самі виготовляємо протези, куксоприймачі. Уже отримали на це ліцензію в Держлікслужбі.

— Якщо раніше протези були поганої якості, який є вибір сьогодні?

— Якість протезів, звісно, змінюється. Враховуються при цьому й чотири типи мобільності. Для військових вони інші, ніж для цивільних. Залежить це й від того, наскільки людина веде активний спосіб життя. Взагалі на сьогодні з’являється великий перелік комплектовання.

Якщо порівнювати з протезами 15–20-річної давнини, то вони стали гнучкішими,

і легшими. Є і звичайні, є спортивні протези. Існує великий вибір, який дає змогу людині все-таки більше користуватися цим протезом і не ставати повністю людиною з інвалідністю у візочку.

— Чи є такі протези, за якими потрібно їхати тільки за кордон?

— Ні. На сьогодні в Україні цілком представлені відомі світові компанії, зокрема з Німеччини та Сполучених Штатів. Вони дають дуже гарну та якісну лінійку. Наші спеціалісти вже навчилися з ними працювати. Людям є з чого вибрати. Звісно, що вони обирають насамперед з того, що їм виписують лікарі залежно від ступеня мобільності або залежно від висновку ВЛК. Тобто ступінь мобільності визначає не протезист, а лікар, який дає направлення. Це також залежить від віку. Від активності. А якщо хлопці повертаються на фронт, то ступінь цієї мобільності дуже висока. Щоб вони могли так само перебувати в окопах і бліндажах, щоб протез був функціональний.

Якщо ж казати про цивільних, то дуже багато уваги приділяється дітям. Бо в їхньому випадку протези змінюються щороку. Вони зростають, змінюється сама кукса. Важливо, щоб у дитини була можливість бути активною,

навіть кататися на велосипеді.

Щодо дорослих цивільних, то в них, можливо, не такий багатофункціональний вибір. Може, там не буде бігових протезів, але якщо людина активно ходить на роботу і їй потрібен цей протез для використання в житті, то є з чого обрати. Окрім німецьких і американських, є ще польські виробники. Є й в Україні завод, який виробляє досить гарні вузли.

— Анонсувалося, що лікування у вашому центрі буде безкоштовним. Чиїм коштом?

— Так, лікування повністю безкоштовне. Щось відшкодовує держава, щось буде коштом благодійних партнерів. Тобто буде змішана форма взаємодії.

— А якщо в людини є гроші, чи вона може це оплатити сама й пройти лікування швидше?

— Як правило, такі люди їдуть за кордон. Але ж це може бути й відшкодування від держави або донорське залучення. Теоретично може бути таке, що держава дає 200 тисяч гривень, а людина хоче протез за 800 тисяч гривень. Тобто людина хоче та може сама доплатити різницю. Таке допускається.

— Скільки взагалі може коштувати собівартість протезування?

— Тут я вам не скажу, ціни настільки гуляють… Це як загнати машину на СТО й запитувати,

скільки це буде коштувати? А там поки машину не розберуть, поки не зроблять діагностику, поки не визначать, запчастини якого виробника ви хочете, то кінцева сума не буде порахована.

Можна ставити коліно українського виробництва, яке вартує 200 тисяч гривень, а можна ставити коліно з нанотехнологіями й вайфаєм. Це я вже розповідаю про космос. Людині воно насправді не потрібно, але вона побачила якусь рекламу, що це протез з підключенням до телефону по блютузу. Але таке вартує мільйон. Усе це дуже індивідуально.

— Тобто розкид цін може бути від 200 тисяч до 1 мільйона гривень.

— Так. Залежно від мобільності й рекомендацій лікаря, який направляє людину на протезування. Усе це набігає з урахуванням вартості комплектовання: і тих, які є в Україні, і тих, які завозяться з-за кордону.

Взагалі вартість протезів є на офіційних порталах, у тому числі на сайті Мінсоцполітики. Там все чітко прописано. Є регламентні постанови Кабінету Міністрів. Ми не маємо права відхилятися. Є ступені мобільності і є регламентні суми вартості: нижчі чи вищі пороги. Ми керуємося тільки цими постановами й не можемо собі щось вигадувати — є чіткі норми,

прописані законодавчо.

— За яких умов можна потрапити на лікування до вашого центру?

— У нас є сторінки в фейсбуці, інстаграмі. Там описані всі умови: які треба документи і є номери телефонів. Необхідно подзвонити нам в кол-центр. У нас діє принцип «єдиного вікна». Зокрема, є юристи, які будуть консультувати. Адже бувають випадки, коли людина не розуміє, куди їй бігти й навіщо. Деякі служби в нас можуть ганяти людей мільйони разів. Ми це взяли на себе. Будемо допомагати збирати документи, консультувати, як це правильно зробити.

Інколи є труднощі з оформленням документів, особливо для військових. Чи вони обмежено придатні, або частково придатні, або непридатні. Потрібно пройти МСЕК чи ВЛК та оформити інвалідність. Ми розбираємо всі ці моменти й тільки після цього вже їх консультує наш протезист.

— А якщо охочих дуже багато? Чи є якась першочерговість?

— Першочерговості ніякої немає. Ми беремо всіх наших, хто знаходиться в Запорізькій області.

— Тобто місце проживання має значення?

— Ні, це для нас значення немає. Але якщо людина проживає, наприклад, або в Київській,

або у Львівський області, то ми її, звичайно, передамо нашим партнерам. Це нормальна практика, коли лікарні й центри взаємодіють одне з одним, щоб найшвидше допомогти людині.

— Як ви загалом оцінюєте ситуацію з протезуванням в Україні? На що скаржаться люди, наскільки держава їм допомагає?

— Я розумію, що держава так само йде в напрямку покращення послуг. Ми тут повинні працювати, підтримуючи один одного. Бо на сьогодні в Україні вже більше як 15 тисяч людей, які втратили кінцівки. Це і військові, і цивільні, і діти. Для розуміння, на цьому фоні в потужному львівському реабілітаційному центрі Unbroken («Незламні»), що відкрився у квітні, поки протезували трохи більше ніж 100 людей.

Отже, ми розуміємо, що існує дуже велике навантаження на всі протезні центри, які є в країні. Тобто це командна робота. Держава буде підтримувати військових, і ми повинні їх підтримувати. Ми реально повинні бути їм вдячні та якимось чином полегшити їх буття.

— Чи вистачить на всіх лікарів-протезистів в Україні?

— Їх не вистачає. Але наразі конкретні центри або підвищують кваліфікацію своїх протезистів, або навчають нових. За таким принципом і ми пішли. Зараз наш протезист додатково їде навчатися до США. Так само роблять й інші українські реабілітаційні центри в кооперації з відомими компаніями — постачальниками комплектовання або самих протезів. Вони роблять відбір і проводять навчання протезистів. Адже технології не стоять на місці. Не всі протезисти, які були або працювали в державних підприємствах, мали змогу бачити нові технології. Тому це питання зараз актуальне й усі відомі компанії цим переймаються. Вони зацікавлені в тому, щоб виростити нове покоління протезистів, уже з урахуванням нових світових технологій.

Автор: Сергій Коробкін, з архіву Наталі Рудич

Читайте також: Небезпечна праця: як економлять на житті українців.